Свої гроші на добру справу. Нардеп Ярема показав приклад

Пам’ятаєте, як Верховна Рада напередодні канікул затверджувала свій кошторис? Коли знову спливло питання депутатських пільг і навіть називалися імена тих, хто «героїчно» від них відмовився? «ПіК» тоді порадив народним обранцям не займатися маячнею, а віддавати зайві гроші тим, хто їх у першу чергу потребує, – сім’ям із онкохворими дітьми. Відверто кажучи, ми не надто сподівалися на те, що хтось дослухається до цієї поради. І даремно. Виявляється, є і серед них розумні люди, які вміють чути і робити правильні висновки.

Учора на сторінці у «Фейсбуку» народного депутата Віталія Яреми (фракція Батьківщина)  з’явився такий запис:

«ДО УВАГИ ЖУРНАЛІСТІВ! Дорогі друзі, ті, хто все одне буде робити журналістські розслідування щодо отримання депутатами КОШТІВ на щорічну оплачувану відпустку в міжсесійний період (45 днів) із виплатою матеріальної допомоги на оздоровлення у розмірі подвійної місячної зарплати, я хотів повідомити вам: Я ОТРИМАВ ЦЮ ДОПОМОГУ й аби вона не залишилася провласним «розпорядникам» бюджетних коштів, У ПОВНОМУ ОБСЯЗІ ПЕРЕДАВ ЇЇ НА ЛІКУВАННЯ 5-РІЧНОЇ ОНКОХВОРОЇ ДИТИНИ, мешканця нашого Дарницького району. Всі матеріали можна перепровірити в моїй приймальні по вул. Драгоманова, 17, оф. 316».

Не думала, що колись скину капелюха перед будь-ким із політиків. Проте скидаю. Пану Яремі – великий респект. Не стану приховувати: він був би ще більшим, якби не перша фраза… І взагалі якби я, скажімо, дізналася про це не у «Фейсбуку», а в кулуарах Верховної Ради – випадково від когось із спільних знайомих. Але то таке діло. Сьорбати мед ложкою – це вже завелика розкіш. Усі ми люди, і всі розуміємо, що благодійності під ковдрою не буває. Принаймні в Україні. Хочеться думати, що для Віталія Яреми первинним було прагнення допомогти дитині, а не пропіаритися. Але, зрештою, це в даному випадку і не важливо. Важливим є факт, що «зайві» гроші потрапили туди, де їх справді потребують.

Це трапляється настільки рідко, що кожен такий випадок є подією. Майже сенсацією. Те, що в нормальних країнах є елементом норми та ні в кого не викликає здивування чи захоплення, у наших кліматичних умовах сприймається як Вчинок із великої літери, який заслуговує на респект і безліч «лайків».

…У мене є мрія. Не така, про яку розповідала всім набридла політикеса перед останніми парламентськими виборами. «Вільна, сильна, квітуча Україна» – все це фігня, панове. Порожні слова, за якими нічого не стоїть. Коли політики говорять про свою шалену любов до України як до чогось великого та неосяжного, квітучо-співочого (привіт Поплавському) в гарній вишиванці під національним прапором – вони не те що брешуть. Їм просто більше сказати нічого. Тому і йдуть шляхом найменшого спротиву.

Такий патріотизм дуже зручний і легко вживаний. Бо він ніскільки не коштує та ні до чого не зобов’язує. Як, до речі, й ідіотський вигук «Слава Україні!», від якого особисто в мене відчуття, наче лимонів нажерлася. Більшого фарсу вигадати важко. Хіба що «Слава КПРС!». Але там хоча б була ідеологія, а тут – лише дешеві понти на порожньому місці. Бо справжня (а не понтова) слава – вона все-таки на чомусь має триматися. Так би мовити, «забезпечуватися золотом». У протилежному випадку – це нічого не варта продукція друкарського станка. Знецінені папірці. Штампована біжутерія.

Якби хтось із тих, хто повторює, як папуга, про «Славу Україні», не плювався зараз у монітор, а справді вдумався у цю мантру – можливо, зрозумів би всю її абсурдність. Бо Україна – це не абстракція у жовто-синіх тонах. Не історія з географією. Не гетьман на коні. Не оселедець на лисині. І (даруйте за святотатство) навіть не «Кобзар» Тараса Шевченка. Україна – це люди. Бюджетники, яких щомісяця принижують жалюгідною зарплатою. Бабці, котрі купують по три картоплини у супермаркеті. Мамки, що рахують копійки на дитяче харчування. І важкохворі діти, яких рідна держава кинула напризволяще. Фактично – залишила вмирати без належної допомоги. Слава Україні, чи не так?..

…Отже, про мрію. Хоча, точніше, це все-таки не мрія, а бажання (не будемо уподібнюватися політикам, підмінюючи поняття). Я хочу, щоб порятунок цих дітей став одним із найголовніших внутрішньонаціональних пріоритетів. Трендом. Модою. Національною ідеєю, врешті-решт. Щоб для кожного політика такого роду доброчинність була справою не лише честі, але й престижу. А взяти шефство над конкретною дитиною і «вести» її на всіх стадіях лікування – від операції до реабілітаційного періоду та повного одужання – було по-справжньому круто і «по-пацанськи». Щоб вони хизувалися один перед одним розміром своєї благодійності у грошовому еквіваленті та змагались у кількості врятованих життів.

Утопія, звичайно…

А якщо ні? Між іншим, коли відкинути сентиментальні шмарклі про милосердя у дії (там такими категоріями не мислять) та увімкнути тверезий розрахунок – зиск очевидний. Така адресна допомога хворим дітям – за умови (звичайно ж!) її належного висвітлення – непогана інвестиція у власне політичне майбутнє. Особливо якщо мати на увазі мажоритарку. Так що раджу добре подумати у цьому напрямі. І наслідувати приклад Віталія Яреми. Думаю, добро йому повернеться.

Отже, хто наступний?