Що лишилося Києву після Леніна?
Десь у Стародавній Греції, де, як відомо, принаймні було абсолютно все, повелося ставити пам’ятники… Громада міста навіть була зобов’язана увіковічнити в камені героїв війни та олімпійців
Правда, всі споруди були підозріло схожі одна на одну. Просто, замовлення пам’ятника, який справді був побідний до героя, вартувало величеньких грошенят. Може, тому з тих пір повелося увіковічнювати вже покійних, і чим далі покійних від дати встановлення меморіалу, тим краще. Бо ж нарікань від сучасників менше, і шанси, що довше простоїть, значно зростають.
Але навіть це не гарантує пам’ятникові щасливе та довге життя. Одного разу з-за рогу можуть з’явитися полум’яні революціонери, накинуть зашморг на шию, і все… за мить ти перетворюєшся на купу брухту. До речі, це зовсім не про Леніна. Майже 100 років тому червоні комісари так розправилися зі Столипіним, і це була лише перша їхня київська жертва. Історія завжди повторюється, незважаючи на всі її уроки.
Доля, гірша за зашморг
Не тільки зашморг загрожує кам’яним істуканам. Як не дивно, є доля гірша. У пам’ятників взагалі веселеньке життя. Вони рідко коли довго стоять на місці: можуть переїхати й до іншої країни, змінити оточення (поруч з’являється конкурент) або й взагалі весь контекст (навпроти короля відкриють лазню, а поряд із Леніним – церкву).
Щоб трохи розповісти про нелегку долю українських пам’ятників і розрядити не передноворічну ленінську ситуацію, книгарня «Є» запросила прочитати лекцію для київської громади експертів із історичного мармуру. При нагоді ми поспілкувались із куратором мультимедійної бібліотеки Центру міської історії Центрально-Східної Європи Богданом Шумиловичем і письменником, києвознавцем та істориком Станіславом Цаликом. Почали з експертизи сучасникам. Наприклад, не так давно увічнили в бронзі В’ячеслава Чорновола.
– Пам’ятник Чорноволові доцільніше було б поставити на вулиці Олеся Гончара, де він і працював, але там усе забудовано, – про особливості дислокації меморіалу розказує Станіслав Цалик. – Тому знайшли місцину біля Музейного провулку. Тут Чорновіл стоїть і дивиться на більшовика Григорія Петровського, який у свою чергу вже багато років із трибуни суворо зиркав на перехожих. І саме життя складає нам цікавий сюжет! Петровський був саме тією людиною, яка в 1922 році від України підписала договір про входження України в СРСР. Навпроти – В’ячеслав Чорновіл, який поклав життя за долю незалежної України й міг би стати її президентом. Тепер Петровський втрачає відразу свою суворість і так… ховає очі. Чорновіл у свою чергу ніби запитує: «Бачиш, що наробив?», а тому нема що відповісти. Це просто геніальна метафора історії України ХХ століття! На жаль, контекст не прочитали і Петровський поїхав деінде. А Чорновіл без опозиції з Петровським утратив свою актуальність. Тепер цей пам’ятник перебуває у пошуках сенсу…
Зоя замість «Плейбоя»
Від Чорновола одразу перескакуємо до культового канонізованого персонажа радянської міфології. Це, звісно, Зоя Космодем’янська, якій по всій країні ставили пам’ятники, пам’ятнички чи хоча б вішали дощечки. Але наш київський скульптор, вочевидь, втомився від стандартного Зоїного образу. Так, за радянської доби в Києві виник унікальний об’єкт. На тлі боротьби з міні-спідничками та іншою еротикою наша Зоя з’явилася посеред вулиці у коротесенькому й тоненькому платтячку, за яким проглядається фігурка. Просто найкращий пам’ятник анатомії дівчачого тіла для хлопчиків певного віку за відсутності «Плейбою»! І доля таки обійшлася із київською Зоєю несолодко. Одного разу вона зникла зі свого місця та з’явилась у сусідньому скверику. Тепер комсомолка дивиться прямо на п’ятизірковий готель «Опера». А поряд із нею наводять «марафет» дівчатка, які підробляють, просячись погрітися у номери до арабських шейхів із того ж готелю. Зоя і сама на їхньому фоні виглядає далеко не комсомолкою…
Щорс тікає від Петлюри до Львова
Небагато у Києві маємо пам’ятників кінних (скажімо, порівняно з Росією – розмах не той). Але один із найкращих зразків, мабуть, опинився на бульварі Шевченка. Поставили «українського Чапаєва» до річниці Переяславських угод (хоча, звісно, він ніякого відношення до них немає, але то – дрібниці). У всіх киян і гостей столиці логічно виникає запитання: куди їде визволитель Києва (за офіційною версією)? Бо насправді він виїжджає, причому в бік Львова… Остаточно в цьому ми змогли впевнитися після того, як сусідню вулицю Комінтерну перейменували на вулицю Петлюри. А саме Петлюра з Києва Щорса й вибивав! Тепер усе стало на свої місця.
Про те, як підло може змінювати свою сутність пам’ятник світлому й вічному, нам розповідає Арка дружби народів. Недарма вже не перший рік іноземці захоплюються лояльністю українського суспільства до секс-меншин, спостерігаючи вечорами, як найбільша арка країни розфарбовується всіма кольорами веселки. Справжня арка дружби вийшла, тільки от кого з ким?
Сталін не захистив товариша від геїв
І, нарешті, найбільший київський товариш… Куди ж без нього? Багато хто впевнений, що пішов він від нас вчасно, бо встиг утратити всю свою актуальність для київських вулиць. Мало того, що досить важко було пояснювати гостям міста, чому бульвар Шевченка закінчується Леніним, хоча насправді актуальніше було б розмістити там хоча б скульптуру-подяку тому самому Терещенку, який подарував Києву прекрасну музейну колекцію (що знаходиться зовсім поруч). До речі, неправильно думати, що Ленін показує на Бессарабський ринок. У Києві був єдиний у Союзі Ленін, який взагалі нікуди не показував, а просто сором’язливо ховав руки.
Уся історія з Леніним виглядає логічніше, якщо пригадати, що Європейська площа колись називалася площею Сталіна. Саме пам’ятники Сталіну та Леніну мали позначати початок і закінчення найбільшої вулиці міста й вести уявний діалог. Зла доля розлучила їх, а заодно стерла всякий зміст у місцезнаходженні скульптури… Може, то й на краще, бо місце недалеко від колишнього Леніна облюбували для своїх зустрічей (потайки від комуністів) представники секс-меншин… Так, у Києві вже два монументальних символи режиму осквернили ті, проти кого так довго боролася велика партія!
За лисого – до батяра!
Щодо історій із подорожами пам’яток – їх і справді можна запроторити далеченько! Якщо ми перенесемося до Львова, то побачимо, що за роки незалежності звідти зникло чимало неактуального мармуру та бронзи. Пам’ятники королю Яну Собеському та губернатору Агенору Голуховському, а ще й політичному діячеві Смолці тихенько поїхали (разом із Польщею) в саму ж Польщу. А от Адам Міцкевич, ставлення до якого як до польського націоналіста у львів’ян було неоднозначним, якось прижився поруч із Шевченком. Поет із поетом завжди порозуміються… Місцеві хлопці колись мали звичку казати таксистам: «Чи ти мене за лисого (рубль) до батяра довезеш?», натякаючи, що Міцкевич – важливий чоловік (батяр).
Менше пощастило львівському Петлюрі, який потрапив у польське оточення (костел, польська школа), з яким завжди боровся. До речі, львівський Шевченко махає рукою, здіймаючи хвилю відродження, в бік єзуїтського костелу. Якось не продумали момент… Хоча в цьому інтернаціональному місці такий збіг нікого не засмучує.
Кіт Бегемот розмножується…
Так, пам’ятники щодня втрачають актуальність, змінюються назви вулиць, бульварів, а замість ошатних будиночків ХІХ століття виростають шикарні готелі та салони епіляції. Тому й переїзд символів минулого століття інколи цілком виправданий. Щоправда, історик Станіслав Цалик не радить із пам’ятниками боротися, історія ж бо все розставить на свої місця…
Тим часом змінюються й форми вуличного жанру. Спускаючись із височенних п’єдесталів, мармурові й бронзові істукани стають людянішими, ближчими до нас. І якщо ще кількадесят років тому ми не уявляли, що скоро у місті буде більше, ніж людям, пам’ятників тваринам чи просто якимось символічним речам, то сьогодні Київ фактично потопає в котиках. Це й бронзова кішечка біля Золотих воріт, і коти з виделок, і ще багато чого. Може хтось вбачає в такому сюжеті приниження столичного музейного комплексу. Чому не лев, приміром, як у Львові? Але, мабуть, Київ є таким собі котячим містом, бо маленькі леви дуже гарно приживаються на наших вулицях (навіть перескакують звідти на сторінки булгаковської прози), а їхні автори планують ще і ще збільшувати кількість малих левенят. Принаймні ніхто не проти котиків…
