РПЦ та УПЦ під час повномасштабного вторгнення РФ в Україну: між грішним і праведним

ВІЙНА І ЦЕРКВА

Події військового вторгнення Росії в Україну засвідчують, що у церковній практиці РПЦ (православних росіян) знівельовано поняття «смертних гріхів», з-посеред яких перше місце посідає гординя.

Сучасне покоління українців, які народилися у мирний час, могло не знати, що таке війна. Більше того, українці  мали право не знати, що таке братовбивча війна, – коли ті, які називають себе родичами по крові, говорять тією самою мовою, мають однакову релігійну віру, – нищать твою домівку, ґвалтують дітей, крадуть нажитий твоїми батьками крам, знущаються і вбивають власних дідів, отців, матерів, стирають з лиця землі міста з їх інфраструктурою, злочинно вивозять до своєї країни не лише громадян України, а й зрощене руками українських селян зерно, позбавляють окупованих людей харчування.

Двадцять перше століття не дало українцям  можливості мирного розвитку.

РФ підступно порушила не лише кордони суверенної держави. Перетнуто межу цинізму, здорового глузду, цивілізаційних надбань. Однак цей злочин проти людяності, здається, лише епізод у кривавій історії тоталітарної держави-диктатора, яка, маючи другу армію у світі, використовує її потенціал задля задоволення власних хворобливих амбіцій, не гребує тисячами смертями військових, цивільних осіб, не зупиняється перед загрозою знищення всього людства.

За часів, коли релігія ввійшла до суспільно-політичного простору, її авторитет посідає перші щаблі соціологічних опитувань, неможливо легковажити значним впливом релігійних структур на підтримку тих чи інших ідеологічних доктрин, а, відтак, – опосередкованою (а, подеколи, й прямою) участю у військовому вторгненні, порушенні кордонів, територіальної цілісності інших держав військовими методами. Релігієзнавець може і зобов’язаний задаватися питанням про релігійні злочини (злочини окремих релігійних систем, релігійну злочинність).

З іншого боку, слід ставити питання про відповідні ціннісно-нормативні принципи релігії  (релігійну аксіологію),  їх практичне дотримання, або ж нівелювання. Здавалося б, релігія не може навчити поганому. Та чи так це?

Події військового вторгнення Росії в Україну засвідчують, що у церковній практиці РПЦ (православних росіян) знівельовано поняття «смертних гріхів», з-посеред яких перше місце посідає гординя. Пригадаємо лише кілька тлумачень цього головного терміну християнської аксіології.

Визначаючи смертний гріх гордині, Августин розрізняв два типи людей: ті, хто говорить до Бога: «Нехай буде воля Твоя», і ті, кому Бог говорить: «Нехай буде твоя воля» (Августин). За Карлом Ранером: «Бог є джентельменом», а відтак, поважає, але не виправдовує, фундаментальний вибір людини на користь однієї з цих сторін. Гординя включає не лише своєрідне «суперництво» з Богом, а й з ближнім, вона конкуренційна за своєю суттю; не є думанням, а, передусім, – хотінням, задоволенням від похвали, чинником якої є несамовите прагнення догодити іншим, а відтак, стати кращим за них; здійснити маніпуляцію, підсвідомим чинником якої постає бажання домінувати. Прикладами гордині виступають диктатура, а також її інваріант – хтивість за владою. Остання більш поширена, ніж диктатура, оскільки діє за принципом: «Я зробив так, як я хотів». Гординя ставить себе «перед Богом», любить себе більше, ніж Бога, постає неврівноваженою любов’ю до власної важливості, вважається стартовим пунктом всіх гріхів

Сьогодні маємо ситуацію, коли гріх гордині стосується не окремо взятого предстоятеля Російської Православної Церкви, а й всієї церковної організації РПЦ, яка

• не сприяє міжправославній єдності на рівні богословських комунікацій, літургійної практики;
• приймає рішення одноосібно;
• не сприймає рішення Всеправославних Соборів;
• відмовляється від міжправославного діалогу;
• продукує риторику ворожнечі в оцінці діяльності інших автокефальних православних церков (зокрема, називаючи перехід священиків та місцевих громад до ПЦУ переходом «у розкол», фейковою інформацією, тощо);
• претендує на вищість власного патріархату щодо інших з постійним прагненням знівелювати, применшити, викривити їх діяльність;
• має безапеляційність тверджень при реагуванні на важливі соціально-політичні проблеми за схемою «існує одна вірна точка зору – і вона моя»;
• навішує політичні ярлики, здійснює постійні спроби перекрутити історичні події розвитку православ’я на власну користь;
• надзвичайно залежить від політичної кон’юктури, а відтак, – обслуговує інтереси російської влади;
• наполягає на необхідності встановлення світової гегемонії РПЦ у православному середовищі.

Владолюбство РПЦ, що закорінено у цезарепапізмі, ментально виповнилося та отримало власне обґрунтування доктринами російських державних діячів ще у 18 столітті. Так, засновник російської юридичної науки і теоретичного правознавства, син священика, який отримав ґрунтовну духовну освіту  у володимирській семінарії, а потім у головній семінарії при Олександро-Невському монастирі в Петербурзі, М.М.Сперанський, розмірковуючи про засадничі принципи людської гідності, головні ознаки останньої вбачав у повазі до влади, сформованій навичці підкорення їй. На його думку, «сила честі» при постійній потребі віднайдення корисних зв’язків вимагає шукати довіри інших, їх доброї думки та ставлення. При цьому важливу роль грає чиновшанування, оскільки суспільство поділяється на стани, кожне з яких має свою честь, «внутрішнє відчуття морального закону». Зрозуміло, що чим вище людина за становою драбиною, тим більше вона має влади диктувати моральний закон решті членам суспільства [3, с. 70-71].

Подібне чиновшанування, підкорення вищій церковній та світській владі примушує священиків УПЦ служити Московському Патріархату подеколи більше, ніж дотримуватися Божих заповідей, дозволяє корегувати вогонь російських загарбників по військових позиціях та цивільній інфраструктурі власних парафіян, допомагати окупанту, зберігати боєприпаси ворожої армії у межах храму, освячувати зброю держави-агресора, а відтак, – негласно схвалювати вбивство мирних українських громадян, православних одновірців. При цьому маємо непоодинокі випадки розстріляних російськими окупантами священиків як Православної Церкви України, так і священиків УПЦ МП, руйнування російськими окупантами українських православних храмів, що знаходяться у підпорядкуванні Московського патріархату освяченою Російською Православною Церквою зброєю, зривання хрестиків з українських військовополонених руками «одновірців» – православних росіян.

УПЦ МП не може не зважати на втрати своїх вірних, церковного майна, руйнування власних храмів російським військовим загарбником. Так, у документах Синоду зазначено, що 14 з 53 єпархій УПЦ МП потерпають від бойових дій. На території цих єпархій налічується понад 3 тисяч парафій та 62 монастирі, де, навіть ризикуючи життям, продовжують звершувати своє служіння 3,5 тисячі священнослужителів та майже 2 тисячі монахів і монахинь [2].

Однак, вказуючи на прямі дії російського агресора у нищенні православних храмів, людського потенціалу вірних, УПЦ МП  ієрархічно узалежнена, надто віддана російському православ’ю (РПЦ); її нехтування національним компонентом державного розвитку України настільки потужне, що не дозволяє очільникам Московського Патріархату в Україні оцінити дії російських окупантів геноцидом українського народу. Більше того, називаючи дії представників органів влади незаконними, Церква прагне поставити себе вище за українське законодавство, здійснює спроби впливати на нього [2].

Абсурдність ситуації виступає красномовним доказом не лише духовного занепаду, а й морального та, загалом, фізичного самознищення релігійної структури РПЦ та її філіалу – УПЦ МП.

З огляду на гуманістичні цінності, декларовану духовність релігійної практики, пасивність керівництва Московського патріархату у ненаданні відповідної оцінки зазначеним вище фактам виступає їх толеруванням. Водночас, дії російського агресора в Україні підпадають під статті Кримінального кодексу про релігійне злочинство.

Схоже на те, що УПЦ МП надто комфортно відчуває себе у площині «подвійних стандартів», продукуючи суперечливі за своїм змістом заяви. Одна з них проголошена митрополитом Онуфрієм у перші дні російського вторгнення в Україну, де він рішуче засуджує розпочату РФ війну. Друга прозвучала через два місяці, коли на своєму Синоді 12 травня 2022р. УПЦ МП звинуватила українську владу у потуранні агресору, чим повторила риторику держави-терориста РФ та РПЦ «жертва винна у тому, що агресор напав», власною неможливістю подолати хворобливе виправдання злочинця підтвердила відомий Стокгольмський синдром у дії [4].

Внаслідок відсутності послідовності української влади у справі релігійних колаборантів, УПЦ МП дотепер має значну впливовість на суспільну думку, володарює та маніпулює свідомістю українських громадян. Вона поминає п.Кирила, відлучає від Церкви незгодних з цим священиків, забороняє служіння тим, хто підтримує національну політику держави, а саме, – віддає перевагу іншій релігійній організації – Православній Церкві України. Відсутність свободи всередині релігійної системи не повинна обмежувати прав віруючого громадянина діяти відповідно до законодавства України, суперечити природному праву людини на свободу волевиявлення, сповідання релігійних поглядів.

Московський патріархат не може бути Церквою українського народу, оскільки сповідує антидержавницькі погляди. Наразі має відбутися остаточне «розчаклування» УПЦ МП, юридичну позицію якої можна назвати державною зрадою інтересів українського народу. Свобода релігій у межах законодавства України не виступає синонімом релігійного свавілля, а відтак, має спиратися на принцип неможливості порушення територіальної цілісності держави безвідповідальними антиукраїнськими месиджами, – зокрема, про відкриття внутрішнього «релігійного фронту», – що збурюють суспільство та розколюють його єдність під час складних випробувань військовою агресією РФ.

Ганна КУЛАГІНА-СТАДНІЧЕНКО

Використані джерела та література

1. Мілютін Олексій, священик. УПЦ МП погрожує владі створити “релігійний фронт” у разі прийняття закону про заборону Моспатріархату. – Електронний ресурс. Режим доступу: https://df.news/2022/04/04/vid-nadannia-humanitarnoi-dopomohy-do-zahrozy-stvoryty-relihijnyj-front-iak-upts-mp-pohrozhuie-vladi/?fbclid=IwAR3mi7wRHiRNdFeZvDD8yEMfRc9yu7Cv4u2tJ_skYQXbUHh-BmKLzW-Jiys
2. Підсумки Священного Синоду Української Православної Церкви від 12 травня 2022 року. – Електронний ресурс. Режим доступу: https://ivano-frankivsk.church.ua/2022/05/12/pidsumki-svyashhennogo-sinodu-ukrajinskoji-pravoslavnoji-cerkvi-vid-12-travnya-2022-roku/
3. Протопопова Т.В. Правовое регулирование человеческого достоинства. – Електронний ресурс. Режим доступу: ebooks@prospekt.org – C.70-71
4. Стокгольмський синдром. Що це таке? – Електронний ресурс. Режим доступу: https://tut-cikavo.com/suspilstvo/psykholohiia/654-stokgolmskij-sindrom-shcho-tse-take