Росіяни назвали Брежнєва найкращим правителем XX століття: згадаймо «сіські-масіські»…

Більшість росіян вважає Леоніда Брежнєва найкращим правителем XX століття. Такого висновку дійшли фахівці російської недержавної дослідницької організації «Левада-центр»

Опитування, в ході якого громадян РФ просили оцінити кожного з російських правителів ХХ століття, проводилося у квітні. Генсек обійшов усіх інших царів і вождів – позитивно про нього відгукнулися 56% респондентів. До речі, ще у 2006 році фонд «Громадська думка» провів серед жителів Росії опитування, згідно з яким 61% респондентів назвали брежнєвські роки «благополучними для країни», а 36% – узагалі «хотіли б туди повернутися». Серед українців, які свого часу також були складовою частиною «нової історичної спільноти» під назвою «радянський народ», таких опитувань – ні тоді, ні зараз чомусь не проводилося. Хоча варто було б – заради «чистоти експерименту»…

 

НЕЩАСНИЙ ЛЕОНІД ІЛЛІЧ

Мільйонам наших співвітчизників Брежнєв запам’ятався як старий маразматик з відвислою щелепою, який, зажовуючи слова, з натугою читав папірець і взасос цілувався з Хонеккером. Тут є певна історична несправедливість, яку ми зараз спробуємо виправити. Тому що Леонід Ілліч – це не лише «сосіски сраниє», «сіські-масіські», «піські-місіські» та декілька кілограмів орденів і медалей. На наш погляд, він, принаймні, заслуговує на те, щоб українці пам’ятали його не тільки як посміховисько світового масштабу. Земляк все-таки.

Був такий анекдот. Заліз мужик на Останкінську вежу і волає: «Брежнєв дурень! Брежнєв дурень!». Доблесні працівники надто пильних органів знімають його звідтіля і кажуть: «Ну все, дядьку, ти попав: 10 років – як з куща». «За що?» – обурюється хуліган. «За розголошення державної таємниці!». У тому, що «Брежнєв – дурень», наприкінці його правління майже ніхто не сумнівався. До того ж чомусь нікого не бентежило, що «дурень» 18 років кермує величезною (до речі, ядерною) державою, і ніхто не згадував сентенцію про народ, який завжди гідний своїх правителів.

Пригадується, як за часів пріснопам’ятної перебудови учорашні холуї від партійної преси, у чиїх  шкіряних кабінетах ще недавно висіли портрети «дорогого Леоніда Ілліча», наввипередки виливали на нього відра найбрудніших помиїв. Траплялися, щоправда, і більш лояльні аналітики, які називали Брежнєва «майстром політичної інтриги», «глибоколюдяним маразматиком» і «безкровним сталіністом». Насправді ж він не був ні одним, ні другим, ні навіть третім. Він просто був дитям своєї епохи  (причому далеко не найгіршим) – її творцем, продуктом і заручником одночасно.

 

ЛЮДИНА І ПАРОПЛАВ

Ключовим моментом для характеристики Брежнєва є те, що він, усупереч розхожій думці, ніколи спеціально не прагнув влади, не боровся і не чіплявся за неї. Ані в середині 1960-х, коли несподівано для самого себе став першою особою в державі, ані на зламі 1970-1980 років, ставши героєм анекдотів і об’єктом глузування з боку «усього прогресивного людства». Влада сама липнула до нього наче банний лист. Аж допоки не приліпилася намертво. Йому навіть нічого не треба було робити – лише плисти за течією та отримувати задоволення від процесу. Але якщо у відносно молоді роки цей процес був досить приємним, а подекуди й захоплюючим, то наприкінці життя він став уже обтяжувати. Старій і хворій людині хотілося елементарного спокою, замість того, аби мозолити очі всьому світові своєю прогресуючою неміччю. Але трагедія Брежнєва полягала саме в тому, що він був приречений на владу – незалежно від його бажань.

На мою думку, немає потреби змальовувати в деталях «життєвий і творчий шлях» Л.І.Брежнєва. Нагадаю лише, що він народився в Україні на початку ХХ століття і повторив біографію багатьох своїх сучасників із робітничих родин. Робота на заводі, технікум, інститут, комсомол, ВКПб, участь у розкуркулюванні селян. У 1937 році партія призвала свого перспективного члена із правильною біографією на відповідальну посаду в Дніпропетровський обком – не через якісь видатні заслуги, а просто тому, що після сталінських чисток у керівних органах на місцях катастрофічно не вистачало кадрів. Під час війни Брежнєв як партійний працівник був замполітом у військових частинах, але у стратегічно важливих битвах участі не брав, хоча і дослужився до генерала.

Своєю післявоєнною кар’єрою Леонід Брежнєв зобов’язаний Микиті Хрущову – як до смерті Сталіна, так і після неї. Попрацювавши на керівних посадах в Україні та Молдавії, Брежнєв очолив Головне політуправління Радянської армії і флоту, і в числі найбільш відданих Хрущову офіцерів взяв участь в арешті Лаврентія Берії, після чого 10 років ходив у хрущовських фаворитах – і в Казахстані, і в Москві. Аж допоки не став секретарем ЦК і головою президії Верховної Ради. Тобто – третьою людиною в державі.

 

СТІЛЕЦЬ ПІДКРАВСЯ НЕПОМІТНО

Тут слід зауважити, що Леонід Ілліч був не надто освіченою, якщо не сказати недалекою людиною із купою комплексів і людських слабкостей, не надто харизматичною, але по-своєму яскравою, доброю і щирою. Ще в молодості він засвоїв головне правило спілкування з людьми, якому його навчив сталінський міністр В’ячеслав Молотов. Полягає воно в тому, що з колегами по роботі та підлеглими (не кажучи вже про начальство) треба встановлювати особистісні дружні стосунки. Слідувати цій пораді Леоніду Іллічу було не важко, оскільки він сам по собі був м’якою і неконфліктною людиною. І в будь-якому колективі, на будь-якому місці роботи одразу ж обростав друзями. Ворогів у нього не було взагалі. Він ніколи не розштовхував ліктями конкурентів, нікого не підсиджував, не зраджував і не йшов по трупах до своєї мети. У цьому сенсі до нинішніх політиків йому – як до Пекіна рачки. Хоча, звісно, зрада у політиці – поняття відносне. Наприклад, Брежнєву можна було б інкримінувати зраду Хрущова – якщо не зважати на політичну атмосферу тих років. Микита Сергійович наприкінці свого правління настільки вже дістав усю країну на чолі з Політбюро, що із цим дійсно треба було щось робити. Принаймні, з точки зору кремлівських довгожителів.

Наскільки активною була участь Брежнєва в антихрущовській змові 1964-го? Є різні, часом суперечливі думки з цього приводу. Одні дослідники вважають, що організатором, натхненником і головнокомандуючим «групи товаришів» був саме Леонід Ілліч, інші твердять про те, що рушійною силою заколотників було мозкове ядро в особі Михайла Суслова, Олександра Шелепіна, Миколи Подгорного, Володимира Семічастного, і Петра Шелеста, а майбутній генсек виконував лише роль статиста. Істина, як завше, десь посередині. Але одне ми знаємо напевно – від початку це була не його гра. Хоча б тому, що Брежнєв ніколи не був лідером і особливою хоробрістю не вирізнявся. Як і надмірними амбіціями. Учасники тих подій згадували, що їм доводилось ледь не силою тягти Леоніда Ілліча до телефонного апарату, аби викликати Хрущова із відпустки на доленосний пленум ЦК.

Відомо, що «заколот» проти Хрущова готувався впродовж року. І за весь цей період товариші не могли вирішити, кого ж всадовити в крісло Микити Сергійовича. Врешті-решт усі погодилися на компромісну фігуру – аморфного і миролюбного Леоніда Ілліча. На перший час. А потім видно буде. Фактично Брежнєва розглядали як тимчасову пломбу на хворий зуб. Він і сам тоді гадки не мав, що залишиться «головним» до самої смерті.

 

«ЛЬОНЯ» ВЛАШТУВАВ УСІХ

Розповідають, що під час того історичного жовтневого пленуму, коли було виголошено ім’я наступника Микити Сергійовича, маршал Радянського Союзу Семен Тимошенко перепитав: «Кого? Льоню – першим секретарем? Ну і діла…» Прямолінійний військовий, не спокушений у підкилимних кремлівських  інтригах, очевидно, не розумів, що «Льоня» наразі влаштовує всіх – і тих, хто сам хоче згодом посісти це місце, і тих, хто після непередбачуваного Хрущова просто прагне стабільності, яку може забезпечити лише прогнозований і спокійний лідер.

Ось що пише з цього приводу російський історик Р.А. Медведєв:

«Основна частина апарата побоювалась появи на чолі ЦК КПРС якихось нових сильних лідерів на кшталт Шелепіна, але не симпатизувала і таким догматикам та аскетам, як Суслов. Партійну бюрократію в даному разі понад усе влаштовував саме слабкий та відносно доброзичливий керівник, що виступав під гаслом стабільності проти різких перемін. Малась на увазі в першу чергу стабільність у складі вищих партійно-державних кадрів і кадрів середньої ланки. Власне, Брежнєв став виразником інтересів і настроїв партійно-державного апарата, він повернув йому численні втрачені привілеї, підвищив оклади і майже нічим не обмежував владу місцевих керівників і керівників республік».

Іншими словами, з приходом Леоніда Ілліча партійна номенклатура як сир у маслі почала кататися. Практично необмежена влада на тлі повної безкарності – та на руках такого генсека треба носити! І носили. Років через два після призначення «Намбер Ваном» про якусь іншу кандидатуру вже не йшлося. Партійці стіною стояли за Леоніда Ілліча – і не з якоїсь особистої відданості чи великої любові, а тому, що він тупо був запорукою їх власного добробуту. Якщо крупний партійний діяч з якоїсь причини був звільнений з посади, він не йшов на пенсію, а залишався в системі – на дві-три ступені нижче. Так відбувалося з Подгорним, Шелепіним, Шелестом, Мікояном, – власне тими, хто під поки що жвавий зад Леоніда Ілліча підсунув крісло першого (згодом – генерального) секретаря ЦК. Він дуже обережно відсунув їх на задній план. Він не бажав плодити ворогів. Нікого не топив, не відправляв у відставку. Навіть якщо чиновник місцевого пошиву був застуканий на хабарництві, його не віддавали на розтерзання правоохоронним органам, а прилаштовували на тепленьке місце у якомусь міністерстві. Саме при Брежнєві сформувалась каста недоторканих хазяїв життя, нащадки яких правлять бал і понині на всій території колишнього Радянського Союзу.

 

ЯК ГАРТУВАВСЯ КУЛЬТ

До речі, у перші роки свого правління сам Брежнєв відчував себе досить некомфортно. Він потерпав від комплексу неповноцінності, для керування державою йому відверто бракувало знань, досвіду, хисту, інтелекту врешті-решт. Через багато років після смерті колишнього генсека його особистий помічник Олександров-Агентов писав у спогадах, що Леонід Ілліч найщасливішим періодом свого життя вважав роки, коли очолював Дніпропетровський обком партії. Це була його «стеля». В глибині душі Леонід Ілліч розумів, що «нє по Сєнькє шапка». Щоправда, товариші переконували його у зворотному. І зрештою переконали. Задля цього була розгорнута ціла кампанія зі створення новітнього культу особистості. Почалася вона 1973 року зі службової записки Михайла Суслова «Про необхідність зміцнення авторитету товариша Брежнєва Л.І.», розісланої в республіканські, обласні, крайові тощо комітети партії. На авторитет вождя почала працювати вся країна. Створювались міфи, малювалися портрети, писалися пісні, висмоктувалися із пальця воєнні досягнення Ілліча. Захват і утримання плацдарму під Новоросійськом вояками 18-ї армії, замполітом якої був Леонід Брежнєв, перетворився на стратегічно важливий, ледь не переломний момент Великої Вітчизняної. У народі з цього приводу ходив анекдот: «Що ти робив під час війни? Воював на Малій землі чи відсиджувався в окопах Сталінграда?» Група журналістів на чолі з Аграновським у поті чола клепала трилогію, за яку Леонід Ілліч отримав Ленінську премію та неслабий гонорар, і, ясна річ, його прийняли до Союзу письменників.

Власне, державою Брежнєв керував тільки номінально. За твердженням того ж Роя Медведєва, «В керівництві країною склалося кілька блоків. Економічним – керував Косигін, силовым – Устінов, ідеологічним – Суслов. Це були досвідчені, грамотні, як сьогодні сказали б, топ-менеджери. Свої проблеми вони вирішували досить компетентно. Їх усіх влаштовував Брежнєв, який не втручався в їхні справи, і вони за нього тримались. Існувало певне суперництво, але серйозної боротьби за владу не було».

Щоправда, стосовно того, чи всіх влаштовував Леонід Ілліч і яким чином йому вдалося так довго протриматися на троні, існує й дещо альтернативна думка. Полягає вона в тому, що Брежнєва насправді хотіли змістити з насидженого місця аж тринадцять разів, і втриматися йому допомогла особиста розвідка і вміння розставляти кадри – за національною ознакою. Ось що пише з цього приводу російський дослідник Олександр Байгушев: «Особиста стратегічна розвідка і контррозвідка генерального секретаря Брежнєва була виключно із «руського ордена». І саме це надало владі Брежнєва стабільність і збалансованість. Як «надто доброго лідера» соратники по Політбюро перманентно намагалися замінити Брежнєва «сильною рукою». Леоніду Брежнєву (і його особистій стратегічній розвідці) доводилось проявляти чудеса придвірної підкилимної гри, щоб втриматися у владі, але його координатори могли чітко заздалегідь вираховувати і протистояти провокаційним ходам лубянківського «монстра» Андропова (Файнштейна)».

 

БЕЗ ПРАВА НА СТАРІСТЬ

Люди, які добре знали Брежнєва, подейкують, що існувало, так би мовити, два Леоніда Ілліча – до і після хвороби. Хвороба – це результат пристрасті генсека до снодійних пігулок, на які Брежнєв підсів, коли почав потерпати від безсоння, і які зрештою зруйнували його психіку. По суті, Леонід Ілліч був наркоманом, з усіма можливими у такій ситуації наслідками. Він не міг обходитися без «коліс», приймав їх по 3-4 штуки на день, після чого засинав де завгодно. Наприклад, в туалеті або на засіданні Політбюро.

У 1976-му Брежнєв пережив інсульт і клінічну смерть, після чого так і не зміг повністю відновитися і дряхлів з кожним днем. Із життєрадісного, дотепного і не позбавленого привабливості чоловіка за досить короткий проміжок часу він перетворився на таку, грубо кажучи, розвалину, якій показуватися на людях було вже навіть непристойно.

Коли подружжя Брежнєвих дивилось ввечері програму «ЧАС» (це було сімейною традицією), дружина генсека Вікторія Петрівна говорила чоловікові: «Льоню, ну на кого ти став схожий? Погано рухаєшся, погано говориш, тобі вже час йти, ти своє відпрацював». Брежнєв і сам це розумів, писав кілька разів прохання про відставку, однак «товариші» не відпускали, вчепившись у нещасного хворого старого мертвою хваткою. Леонід Ілліч вже давно не належав собі. У нього навіть не залишилося права на нормальну людську старість – він змушений був таскатися по прийомах, виступати на пленумах, приймати паради. Тобто – світитися на людях, демонструючи їм свою недієздатність і викликаючи змішане відчуття жалості та огиди. Мабуть, це була плата за владу. Вірніше – за титул…

«Я знаю, він хотів піти на пенсію, але оточення переконало, що він незамінний, – згадує онук генсека Андрій Брежнєв. – Так, Леонід Ілліч,  ви можете рибалити, полювати, ми тут за вас попрацюємо, ви тільки не йдіть, тому що з вашим ім’ям все прогресивне людство пов’язує такі надії. Дід не був слабохарактерною людиною. Але в старості в ньому вже щось зламалося, він погодився з усіма, махнув рукою. Не він керував системою, а вона ним».

Отже, наприкінці свого правління Брежнєв був важкохворою людиною, потерпав від астенії – нервово-психічної слабкості та атеросклерозу судин мозку. Але маразматиком у прямому сенсі цього слова він не був. Леонід Ілліч прекрасно розумів, що має жахливий вигляд, його це дратувало і засмучувало. Він страшенно комплексував з приводу своєї всім відомої вимови (результат поранення у щелепу), і лаяв стоматологів, які так і не змогли йому зробити нормальні протези. А перебуваючи в гарному настрої,  він навіть намагався жартувати, щоправда не завжди вдало. Приміром, вручаючи орден Леніна Фаїні Раневській, генсек радісно видав: «Муля, нє нєрвіруй мєня!» «Леонід Ілліч, – образилась актриса, – так до мене звертаються або хлопчаки, або хулігани». Брежнєв страшенно збентежився і винувато пролопотів: «Пробачте, але я дуже вас люблю»…

 

ЯНГОЛ ЗНАВ СВОЮ СПРАВУ

Треба сказати, що окрім інфарктів, інсультів і клінічних смертей у Брежнєва було багато небезпечних для життя ситуацій, під час яких ніби янгол підставляв йому своє рятівне крило. Взяти хоча б відомий момент із епопеї на Малій землі, де майбутнього генсека, тоді військового замполіта, вибуховою хвилею змило зі сейнера в море. Тоді його врятували матроси (хоча в книзі все представлено з точністю до навпаки). Уже в бутність генеральним секретарем у 1969 році на Брежнєва було здійснено замах. Стріляв 19-річний лейтенант радянської армії, перевдягнений у чужу міліцейську форму Віктор Ільїн. Проте машина генсека їхала не другою у кортежі, як вирахував нападник, а третьою, і кулі, які призначалися Брежнєву, зрешетили авто, в якому їхали космонавти. Було вбито водія. А Леонід Ілліч навіть не злякався.

Але і це ще не все. Якось, прийнявши снодійне, Брежнєв захотів трохи поплавати і заснув прямо на воді досить далеко від берега. Охоронці, які пливли неподалік лише для годиться (пловцем Брежнєв був неперевершеним), раптом побачили, що голова вождя була вже у воді, тож вчасно витягли його. А іноді здавалося, що Леонід Ілліч начебто спеціально грається зі смертю. Відомо, що він дуже любив сам сидіти за кермом і розвивав таку шалену швидкість, що кілька разів ледь не відправився достроково на той світ. Одного разу у нього на повному ходу лопнуло праве колесо, і уникнути аварії вдалося лише дивом. Вдруге він так розігнав машину на гірському серпантину в Криму, що проскочив один з поворотів, не впорався з управлінням і лише в останній момент встиг натиснути на гальма – авто буквально зависло над прірвою. Загалом з Брежнєвим не трапилось жодного ДТП, яке нанесло б йому якусь травму. Хоча свій знаменитий роллс- ройс Леонід Ілліч таки примудрився розбити, врізавшись на всіх парах у важковаговик під Москвою. Машина – вщент, а на генсеку – жодної подряпини. Востаннє янгол, який, очевидно, старів разом із Брежнєвим, врятував його під час нещасного випадку на авіабудівному заводі у Ташкенті, коли дерев’яні ліси, під якими проходив генсек со товаріщі, не витримали натовпу і звалились прямо на сановні голови. Брежнєв тоді відбувся переломом ключиці (саме тому на своєму останньому параді 7 Листопада він не міг підняти руку!) …А потім янгол видихнувся. Пішов на пенсію. Відлетів (бо янголи ж не вмирають). А може, просто «вмив» крила. Як би там не було, та вранці 10 листопада 1982 року Леонід Брежнєв залишився насамоті.

 

ТАЄМНИЦЯ СМЕРТІ

До речі , смерть Леоніда Ілліча не була такою вже однозначною. Деякі з найближчих помічників Брежнєва були впевнені, що її спричинив зовсім не інфаркт, просто генсека «напічкали якоюсь гидотою». Досліджуючи цю тему, авторові цих рядків вдалося вгледіти у кількох, не пов’язаних між собою, джерелах дуже обережні припущення, що генсеку, так би мовити, допомогли назавжди передислокуватися під кремлівську стіну. Ба навіть не припущення, а натяки на них. Проте, натяки досить прозорі. Наприклад, повідомляється, що напередодні смерті Брежнєв мав незаплановану і ніде не зафіксовану зустріч із Андроповим. Говорити під час тієї бесіди кремлівські старці могли про грядущий пленум ЦК, на якому Леонід Ілліч, якому набридло виступати у ролі клоуна,  начебто збирався назвати свого наступника. Відомо, що цим наступником хотів стати (і став зрештою) вчорашній шеф КДБ Юрій Андропов, а ось у Брежнєва була зовсім інша думка з цього приводу: велика честь, за думкою найближчих йому людей, була вготована тодішньому першому секретарю ЦК України Юрію Щербицькому. Особистий фотограф Брежнєва Мусаельян впевнений: якби Леонід Ілліч прожив ще хоча б місяць, він би обов’язково назвав свого наступника.

Але не судилося. За спогадами замначальника особистої охорони Брежнєва Володимира Медвєдєва, генсек того вечора вперше в житті поскаржився на біль у горлі та, навіть не подивившись програму «Час», пішов спати. О дев’ятій годині ранку його знайшли мертвим у своєму ліжку. Оскільки Брежнєв був ще теплим, а годину тому дружина чула його бадьорий храп, перелякані охоронці почали робити йому штучне дихання, а комендант побіг викликати «швидку» і телефонувати Андропову, Устінову, Черненку. А далі розповіді очевидців різняться. За словами Володимира Медведєва, спочатку приїхав Андропов, за ним –начальник 4-го управління Мінохорони здоров’я Євген Чазов, потім – «швидка», яка про всяк випадок провела реабілітаційні заходи, а вже затим констатувала смерть.

А от за словами Чазова, він приїхав до мертвого Брежнєва найпершим, і сам зателефонував Андропову. До того ж, головний кремлівський лікар не став прослуховувати Брежнєва і намагатися його врятувати. А одразу, лише поглянувши на нього, констатував смерть. Причому не відомо, як визначив, що вона сталася кілька годин тому. Співставляючи всі ці нестиковки, біографи Брежнєва не забувають наголосити на дуже важливому, як на їхню думку, моменті: Євген Чазов був близьким приятелем Юрія Володимировича Андропова…

Про що це все говорить? А ні про що. Мало що могло видатися переляканим людям в екстремальних умовах. Але як би там не було, незрозумілим залишається той факт, що поруч із тяжкохворим пацієнтом №1 не опинилося жодного лікаря, фельдшера, принаймні медсестри, які б могли надати першу допомогу. Це при тому, що з 1976 року поруч із Брежнєвим завжди знаходилась група лікарів-реаніматологів, оснащена необхідним медичним обладнанням. Чому ж тоді реанімувати генсека протягом майже 40 хвилин довелося особистим охоронцям? Виходить, що медичний пост із квартири Брежнєва було прибрано? Якщо так, то за чиїм наказом?..

БРЕЖНЄВ І НАРОД

Ставлення радянських людей до свого керманича прекрасно ілюструють зразки народної творчості, присвячені у різні роки класикові марксизму-ленінізму. Судячи з усього, Леонід Ілліч користався серед народу значно меншим авторитетом, ніж два його попередники. Незважаючи на усі вжиті партією піар-заходи, зайвих ілюзій стосовно «дорогого Леоніда Ілліча» у народу не було. Про це свідчить, зокрема, ось такий куплет із більш ніж скромною оцінкою розумових здібностей генсека:

«Появилась «Целина» −
Удивилась вся страна:
Как же вождь её состряпал −
Коль не смыслит ни хрена?

Трохи пізніше, коли Леонід Ілліч набув неприглядних зовнішніх ознак та очевидних проблем з артикуляцією, із вуст в уста передавалася страшна загадка:

 

Это что за бармалей

Лезет прямо в Мавзолей?

Брови страшные он носит,

Букв совсем не произносит…

Кто на это даст ответ,

Тот получит десять лет!

 

Щоправда, невдовзі після присудження Брежнєву Ленінської премії за плідну працю на письменницькій ниві загадка дещо переформатувалася:

 

Кто стучится в Мавзолей

С раскладушкою своей?

Он четырежды герой

И писатель молодой…

 

Ну і далі – за текстом.

 

Утім, заради справедливості варто зауважити: аби справді отримати «десять лєт», треба було конкретно «випендритись», вчинити дії, спрямовані на підрив громадсько-політичного ладу (здається, стаття 58). А за безневинні віршики та анекдоти у ті часи вже не саджали. Родичі Брежнєва згадують, що Леонід Ілліч дуже лояльно ставився до анекдотів про себе: «Придумують, значить, поважають».

 

Розперезаний такою кричущою як для радянських часів демократією, злобний народець зухвало виплюнув:

 

Хлеба нету – и не надо,
Мяса нет – и не хочу.
Спасибо партии родной
И Леониду Ильичу!

 

Насправді це Леонід Ілліч мав подякувати людям, які замість влаштовувати голодні бунти, «відтягувалися» за допомогою такого от віршування. З продуктами дійсно був дефіцит. М’ясо давали на підприємствах по талонах, у кращому випадку два рази на тиждень, не більше кілограма в руки. І про це дізналися іноземні туристи. Але вони були незнайомі з суто радянським значенням слова «давати»! І невдовзі в Італії відбулася величезна демонстрація медсестер, які вимагали: «Ми хочемо, аби нам двічі на тиждень ДАВАЛИ м’ясо, як медсестрам у СРСР»…

 

До речі, народний фольклор ізголявся вже на повну котушку:

 

Прилетели птицы с юга,

От синицы до грача.

Несомненно, здесь заслуга

Леонида Ильича.

До слова, у цього віршика був ще інший, дещо інтимний варіант, з якого витікало, що секс в СРСР все-таки є:

Если женщина красива
И в постели горяча –
Это личная заслуга
Леонида Ильича.

Проте найяскравішим зразком народної творчості брежнєвської доби став усе-таки інший куплет, неперевершений з точки зору образності та емоційного забарвлення. Коли після довгих переговорів Москва обміняла дисидента Володимира Буковського на лідера чилійських комуністів Луїса Корвалана, країну облетів маленький шедевр:

 

Обменяли хулигана

На Луиса Корвалана.

Где б найти такую б…ь,

Чтоб на Брежнева сменять?

 

Утім, з першими звуками «Лебединого озера» і закликами «ще тісніше згуртуватися навколо рідної комуністичної партії», потреба у пошуках «такої б…» відпала назавжди. Вони знаходилися самі собою, приблизно раз на рік. Потім настали нові часи, засяяли інші гасла. І вчорашнім дотепникам несподівано стало сумно. Їм раптом згадалося, що остогидла брежнєвська епоха –  це не лише Прага і Афганістан, Сахаров і Солженіцин, «Правда» і «Ізвєстія», тихі репресії проти дисидентів і зловісне слово «антисовєтчина», спецмагазини для обраних і вбогі пайки на підприємствах напередодні свят, штопані колготки і концерти Людмили Зикіної. Епоха Леоніда Ілліча Брежнєва – це і новорічні вогники, ковзани під ялинкою, піонерські табори, студзагони, пісні Висоцького і Окуджави, фільми Рязанова, «Радіо-няня», олімпійський Мішка, профспілкові путівки в Піцунду, каністра з грузинським вином, і, нарешті, чудо вітчизняної харчової промисловості – перші апельсинові жуйки по 15 копійок за пачку…

…Невдовзі після похорону Брежнєва російський «народний» поет Всеволод Ємєлін написав вірша, який закінчується словами:

…С тех пор беспрерывно я плачу и пью,

И вижу венки и медали.

Не Брежнева тело, а юность мою

Вы мокрой землей закидали.

 

УЛЮБЛЕНІ ІГРАШКИ ІЛЛІЧА

 

НАГОРОДИ

Понад усе Леонід Ілліч Брежнєв любив, коли його нагороджують. Або тому, що недоотримав нагород під час війни, або психотропні пігулки далися взнаки, але Брежнєв був помішаний на всеможливих зірочках, стрічечках та інших відзнаках. Товариші по партії швидко просікли цю маленьку слабкість генерального секретаря, і на нього посипалася така кількість орденів і медаліей, що будь-яка адекватна людина на його місці мала б сказати: «Хлопці, давайте закінчувати цей цирк!» Леонід Ілліч такого не сказав. Йому подобалось. Чотирикратний герой Радянського Союзу, герой соцпраці, він дуже гордився тим, що нагород у нього назбиралося більше, ніж у Сталіна і Хрущова разом узятих. Одних орденів 16 штук. 22 медалі. Всього – 38 державних нагород. Це не рахуючи орденів і медалей усіх соціалістичних країн і навіть Африки та Латинської Америки, які теж не пасли задніх у прагненні вгодити радянському лідеру. Усього брежнєвських брязкіток нараховувалось близько 200, і спеціально для їх збереження зробили велику скриню. Леонід Ілліч часто відкривав цю скарбничку і, як дитина, розглядав і перебирав свої дорогоцінні цяцьки. За цим зворушливим заняттям його застукав один з охоронців…

 

АВТОМОБІЛІ

Пристрасть генерального секретаря до красивих авто була відома усьому світові. Бажаючи догодити Брежнєву, йому дарували машини «пачками», усі кому не лінь – від директора радгоспу до президента США. У 1980 році брежнєвський автопарк нараховував 324 автомобілі, зокрема – 68 іномарок. Найбільш знакові з них – це роллс-ройс від королеви Великобританії, 600-ий Мерседес від канцлера ФРН, Ніссан від японського уряду, Мазератті від компартії Італії. І, звісно, Каділлак і Лінкольн, подаровані у 1972-1973 роках Ричардом Ніксоном. Вважається навіть, що саме брежнєвська любов до авто внесла найбільший вклад в розрядку міжнародної напруги 1970-х, оскільки і американський, і радянський лідери «хворіли» дорогими автомобілями. Після смерті Брежнєва і розвалу Радянського Союзу знаменитий автопарк «розійшовся» здебільшого по музеях і приватних колекціях. Деякі екземпляри були знищені за вказівкою Горбачова. Сліди Лінкольна загубилися десь на Кавказі, Мерседес розбили на полігоні в Дмитрові, Мазератті у 1990 році виплив на аукціоні в Англії, де його викупила Маргарет Тетчер. Каділлак знаходиться в одному з автоклубів Москви, а розбитий особисто Леонідом Іллічем Роллс-Ройс став експонатом ризького музею автомобільних раритетів – тепер у його руїнах завжди сидить живий і неушкоджений Леонід Ілліч. Щоправда, зроблений із воску.

 

ПОЛЮВАННЯ

Окрім автомобілів, Леонід Брежнєв обожнював зброю і вважався непоганим мисливцем. Упродовж багатьох років, майже до останніх днів життя, його найулюбленішим хобі було полювання. Полював генсек здебільшого на качок і кабанів, причому робив це щовихідних, вирушаючи разом зі свитою у Завідово – військово-мисливське господарство Міноборони, до якого, вочевидь, ставився, як до власної дачі.  Кабанів там спеціально пригодовували картоплею, і вони підходили до вишки, з якої стріляв генсек, дуже близько, на 25-30 метрів. Тобто промазати було практично неможливо. Але єгер на всяк випадок стріляв одночасно із Брежнєвим (у багатьох із тих, хто був у курсі мисливської доблесті Леоніда Ілліча, такий метод полювання викликав посмішку: мовляв, простіше підстрелити пару свиней на найближчій колгоспній фермі). Розповідають, що, влучивши у кабана, Леонід Ілліч спускався з вишки, підходив до вбитої тварини і пхав її ногою. Це ніби ритуал такий був мисливський. Тобто все начебто правильно, але огидно до нестями. Бо пхати ногою мертву істоту – якось воно нешляхетно… І не знав тоді Леонід Ілліч, що через кілька років певною мірою повторить долю нещасних тварин. У тому сенсі, що його так само «ритуально» шпинятимуть після смерті. Кабани помстилися…

 

ГЕРОЙ-КОХАНЕЦЬ

Загальновідомим є той факт, що Леонід Ілліч Брежнєв був тонким поціновувачем жіночої вроди. Простіше кажучи – бабієм. Та й сам досить тривалий час користувався успіхом у слабкої статі. Нічого дивного тут немає – в молодості Брежнєв був дуже гарним чоловіком, таким собі мачо, тож жінок лузав як насіння. Деяку привабливість він зберігав і в більш зрілому віці – ледь не до 70-х років минулого століття. А оскільки ця привабливість була багатократно посилена спочатку просто високими посадами, а згодом – узагалі статусом глави держави, Брежнєву було зовсім не важко закадрити будь-яку красуню. Утім, це не заважало йому залишатися хорошим сім’янином. «Законна дружина, – говорив Брежнєв своїм товаришам, − наче генеральна лінія партії. Але від генеральної лінії можливі відхилення».

Відхилявся Леонід Ілліч від своєї  «генеральної лінії» (Вікторії Петрівни) часто і зі смаком. І навіть не приховував цієї пристрасті до стрибків наліво. Бо знав: нікуди дружина від нього не дінеться, все одно все пробачить, бо не може бути ніким, окрім як «супругой» товариша Брежнєва. І Вікторія ж Петрівна теж знала, що Леонід Ілліч нікуди не втече з підводного човна – в молодості кинути сім’ю для нього означало мати крупні неприємності по партійній лінії, а в зрілі роки щось змінювати у своєму сімейному житті він (як і більшість чоловіків) не хотів. Тому дружина Брежнєва дивилася на всі романи блудливого чоловіка крізь пальці.

Лише одного разу, ще наприкінці війни, Леонід Ілліч зібрався був піти від своєї половини. Коли приїхав додому разом із «польовою дружиною», медсестрою на ім’я Тамара. Але чи то дітей пожалів, чи неприємностей злякався – сім’ю не покинув, а Тамару гарно прилаштував у Москві (утім, вона була не єдиною фронтовим коханням веселого замполіта. До знайомства з Тамарою молодий Брежнєв захоплювався співачкою Сочинської філармонії Аллою Шалфєєвою, першою виконавицею пісні «Огонек» (з нею зустрічався і після війни).

Зрозумівши таким чином, що можна абсолютно безболісно і рибку з’їсти, і кісткою не подавитися, Леонід Ілліч усюди, куди направить його партія, оточував себе красивими жінками. Наприклад, у Молдавії і Казахстані він особисто підбирав собі секретарок та стенографісток, зав’язував з ними романи, а коли котрась із коханок вагітніла, терміново підшукував для неї підходящу партію. Клава, Шура, Неллі, Анна – особисте життя Леоніда Ілліча, на відміну від сімейного, було досить бурхливим. Щоправда, всі жінки, яки працювали (і не тільки) з майбутнім генсеком, відгукувались про нього виключно тепло. Бо кожній з них він допоміг влаштуватися у житті.

На схилі літ Брежнєв переключився на стюардес та медсестер. Останньою його пасією (чи то великою симпатією, бо навряд чи колишній «живчик» щось ще міг) стала медсестра Ніна Коров’якова, яка зіграла у житті генсека фатальну роль. Леонід Ілліч нікуди не відпускав її від себе, а вона згодовувала йому заборонені лікарями пігулки. Та й ще, користуючись прихильністю вождя, поводила себе як газдиня у його домі. Найближче оточення Брежнєва врешті-решт схаменулося і зплавило стервозну бабу подалі від генсека, але було вже пізно…

 

ВИ ЦЬОГО НЕ ЗНАЛИ

*Сина академіка Андрія Сахарова і онука Леоніда Брежнєва позв’язує міцна дружба.

*Леонід Брежнєв любив носити блакитні сорочки і краватки з гачком.

*Коли чиновники від культури намірилися заборонити фільм «Білоруський вокзал», автори вмовили показати його генсеку. На пісні Окуджави про десантний батальйон Леонід Ілліч заплакав, і фільм дозволили.

*Після того, як Костянтин Симонов написав щойно обраному першому секретарю ЦК про свої побоювання щодо нових репресій, Брежнєв прийняв його і сказав: «Поки я в цьому кабінеті, крові не буде».

*Завдяки Брежнєву 1 січня, 8 Березня і 9 Травня стали червоними днями календаря. Тобто – вихідними.

Екранні втілення образу Леоніда Брежнєва:

Євген Матвєєв («Солдати свободи», 1977)

Олександр Бєлявський («Сірі вовки», 1993)

Борис Січкін («Ніксон», 1995)

Володимир Каха, Сергій Шакуров («Брежнєв», 2005)

Богдан Ступка («Заєць над прірвою», 2006).

 

ЗАПИСКИ ГЕНСЕКА

 

Сторінки із щоденника Л.І.Брежнєва датовані, 1977 роком. Подаються мовою оригіналу. Орфографію повністю збережено.

 

«Был дома на даче – обедал. Борщ из свежей капусты Отдых был на дворе дочитывал материалы
Смотрел хоккей сборная ССР Швеция – итог 4-2 в пользу ССР
Смотрел «программу времени”
Ужин – сон”
«18 марта. Зарядка. Затем говорил с Черненко. Затем с т.т.Громыко АЛ., Андроповым Устиновым – читали материалы связанные с приездом Венца −
Звонил Павлову Г.С. по стоимости (зачеркнуто начатое слово. – Д.В.)
Читал всякие материалы с Галей Дорошиной
Поехал в цирк”.
«14 апреля – четверг
Сделал дома – помыл голову Толя Вес 86-700
Переговоры с Подгорным – о вруч. мне комс. билета
Вручение комсомольского билета № 1
речь Тяжельникова
мое выступление
Галя читает подвал из «правды” об ограничении стратегических вооружений.
Кто авторы этого материала
Обед и отдых 2.30-4.10″
«15 апреля – пятница.
Завидово 4 утки – 33-я кабан – 21 – таскали”.
«3 мая. Вес – 85.300. Беседа с Рябенко. Разговор но телефону со Сторожевым? Известный вопрос. Разговор с Черненко К.У. —? По повестке дня ПБ
Портные – костюм серенький отдал – и тужурку кож. прогулочную взял
Позвонил Ю.В.Андропов – приехал мы с ним беседовали
Работал с Дорошиной”.
«3 июня. Принял Черненко – подписал протокол работал с Галей Дорошиной Отдых – улетел в Завидово – 5 каб.”
«..Говорил с тов. Копенкиным А.Н. – он сказал голос офицера, слушал, голос генерала слушал – а теперь рад, что слышу голос маршала…”
«Заплыв. 1 час бассейн 30 м Бритье. Забили в косточки с Подгорным. После беседы с Чаушеску говорил с Шарванадзе”

«В Астрахани вечером был на охоте (вечерка) убил 34 гуся… Хорошо покупался под душем…”
,.Говорил с подгорным о футболе и хоккее и немного о конституции”.