Росія життєво зацікавлена не втрачати Україну, вважає польський експерт

Більшість політиків і журналістів займаються Україною від часу до часу. Не розрізняючи ідеологічних барв, політичної мотивації

Сприймають усе за чисту монету. Про це зауважив у розмові з «Krytyka Polityczna» Томаш Стриєк – доцент політичних наук в Інституті політичних досліджень Польської академії наук, викладач університету Collegium Civitas

Krytyka Polityczna: Націоналістична Українська повстанська армія користується найвищою популярністю на Заході України. Водночас саме тут найбільше українців підтримують інтеграцію з Європейським Союзом. Чи це не парадокс?

Томаш Стриєк: Очевидно, що це унікальне поєднання, яке виникає з того, що процес українського народотворення певним чином трохи «запізнився». У зв’язку з цим ідеї націоналізму з початку XX століття тут перенеслися в XXI. Це не означає, що такого націоналізму не існує в сусідніх країнах – він, наприклад, є в Польщі, де останнім часом спостерігаємо його певне відродження, та, попри все, у нас це явище набагато слабше. Тим часом у Західній Україні інтегральний націоналізм домінував у памʼяті про роки, що передували Другій світовій війні, та самої війни.

– Що конкретно маєте на увазі, коли стверджуєте, що процес українського народотворення трохи «запізнився»?

– Україна не мала шансів існувати незалежною державою у міжвоєнний період. Здійснила цю спробу в 1918 році, 1939–1941 роки, а також у 1944–1945 роки, але тоді це не вдалося на відміну від країн Прибалтики чи Польщі. Незалежність прийшла лише в 1991 році у результаті великого вибуху Радянського Союзу, а не в результаті бойових дій і навіть дещо зненацька. Незадоволений націоналістичний рух намагається будувати державу, спираючись на героїчно-мученицьке бачення історії на кількадесят років пізніше, ніж західні сусіди.

Натомість його орієнтація на Європу виникає з історії та релігійного підґрунтя (у Галичині через греко-католицизм і підпорядкування папському престолу), а також унаслідок впливу польського й австрійського урядів на цих землях. Цей націоналізм був у тісному конфлікті з поляками, польський націоналізм був для нього ворогом, але водночас і точкою відліку. Це все впливає на почуття приналежності до Європи та відкидання інших орієнтацій України, наприклад, щодо інтеграції з Росією.

– Українська держава виникла досить раптово та несподівано, однак, усе ж виникла. Якою в такому разі є мета націоналістів?

– З одного боку, як у всіх націоналізмах, ідеалом для його представників є національна держава з погляду політичної організації, в якій привілеї належать титульній нації. Це означає знищення (принаймні нейтралізацію) політичного та культурного впливу національних меншостей, скажімо, шляхом асиміляції. Йдеться насамперед про росіян, які становлять якісь 18 відсотків суспільства, і ця група зменшується. З іншого боку, вони хочуть звільнити Україну від імперського впливу та вивести з постколоніального стану. У цьому випадку йдеться про ті 35 відсотків російськомовної групи українців. Для націоналістів вони собою представляють залишки впливу радянської імперії. Водночас націоналісти переконані, що їх можна «повернути» – за умови, що зречуться російської мови та культури.

Іще є геополітика. Немає сумнівів, що Росія життєво зацікавлена у збереженні цього впливу, передусім із погляду на транзит енергоносіїв. У геостратегічному баченні Росії Україна залишається важливим західним сусідом, якого не можна випустити з так званого «руського міра», що передбачає домінування російської культури. А націоналісти прагнуть із цього «міра» вирватися.

Українці, які мислять європейськими та прозахідними категоріями, а також прагнуть повної суверенності від Росії, через це мають певні симпатії до націоналістів і готові їх підтримувати, бо вважають їх засадничою силою, яка протистоїть Росії.

Звідти, напевно, поблажливість до націоналістів української громадської думки: ліберальної чи ліберально-демократичної.

– Однак письменник Микола Рябчук – ліберал – у публіцистичному тексті «За огорожею Меттерніхового саду» визнає ЄС ледь не «меншим» злом від Росії.

– Український інтелектуал, який позиціонує себе як ліберального демократа, зокрема, як Рябчук, знає, що ЄС збудований на близьких йому цінностях, але водночас вважає, що Україна як майбутній учасник інтеграції вже не буде сприйматися по-партнерськи. Це приклад інтелектуала, який втратив віру в те, що Україну, з її унікальною історією та складною долею, особливо у ХХ столітті, можна «зробити зрозумілою» західним європейцям.

Із точки зору Рябчука, членство України в ЄС є звичайно кращим вирішенням проблеми вибору, ніж перебування в рамках «руського міра». Але навіть це не ідеальне рішення, бо не обʼєктивно відображає історичну правду та не відповідає потребам збереження національної памʼяті, зокрема в Західній Україні. Мені видається, що такий підхід притаманний багатьом інтелектуалам цієї частини держави. Хоча в кінцевому результаті, попри згадувані сумніви, всі вони все ж таки зорієнтовані на Євросоюз.

Опубліковано в Krytyka Polityczna (переклад зі скороченнями)