Російський міністр заговорив про «зближення наших братських народів». Щось сплутав?

Шевченкові дні минають без тієї помпи, на яку варто було б сподіватися. Водночас, як сказав міністр культури Євген Нищук, не святкувати не можна, бо Шевченко єдиний, хто ніколи не залишав Майдану

Він був у віршах, які читав перший боєць Небесної сотні Нігоян, він увесь цей час надихав київських графіті та майстрів фотошопу так, ніби й не народився дядько 200 років тому, а ось він – тільки учора видав свої перші вірші.

Ще до термінової поїздки колишнього й так би мовити гаранта української Конституції до ростовського краю, програма святкування була розтягнута на весь березень і включала багато заходів у Росії. Наприклад, є в Москві пам’ятник Шевченкові, відкритий ще 1964 року. Треба сказати, місцеві скульптори його зобразили таким собі кремезним чолов’ягою – справжнім пролетарієм. Так ось вирішили цей пам’ятничок відреставрувати… І не сказати, що дуже терміново вирішили – ще 1995 року, але ж тут така дата, тому якось оперативно реставрацію завершили. Сам міністр культури Володимир Мединський прибув поглянути на оновленого Шевченка, довго говорив щось про близькість двох народів, адже Шевченко скільки років прожив у Росії, чомусь не згадуючи при цьому, що сам Тарас волів би там прожити набагато менше, або принаймні, не служачи в армії…

Власне ми вже давно звикли, що нічого більш достойного, ніж література, в Росії для обговорення на широкий загал і не виноситься. Навіть на їхній олімпіаді, серед небагатьох митців, удостоєних здоровенних портретів, були наші Гоголь і Булгаков. Шевченкові чомусь портрет не зробили, хоча його б уже давно і з легкістю визнали російським поетом, якби не маленька примха Кобзаря писати українською. Природне несприйняття солов’їної стабільно заважає російським діячам культури поповнювати арсенал «великих деятелей литературы». Проте не заважає верзти дурниці, на зразок того, що було виголошено на відкритті пам’ятника Мединським: «Тарас Шевченко был двуязычным поэтом – его поэзия была на украинском, проза – на русском языке. Его судьба сближает наши братские народы. Если бы Шевченко узнал о сегодняшних событиях, он бы сильно удивился. Мы не задумываемся над тем, украинские или русские писатели Короленко, Булгаков, Гоголь – когда мы задумываемся над их творчеством, такие вопросы отходят на второй план». Особливо зворушливо ці слова виглядають на фоні іншої сентенції російського міністра культури, яку він вписав у свою книгу «Война: мифы СССР, 1939-1945»: «Если вы руководитель российского государства, то думать вы будете в первую очередь о своих подданных. И если нужно пустить голых на снег финнов, чтобы ваш народ был в безопасности, вы будете разорять и изгонять финнов». Якщо нині «финнов» замінити на «украинцев» – буде надто актуально, так?

По-перше, дякуємо панові міністрові, за те що він людина освічена (все-таки історик) і знає, хто за національністю Короленко, Булгаков, Гоголь. Хоча він над цим не задумується… По-друге, знає він навіть, що Шевченко писав прозу російською. Ба більше того, ми ще й знаємо, що Шевченко російською розмовляв! Проте робив це без особливого задоволення, називаючи її кацапською або поганою московською. І це підтверджується не тільки класичним: «кохайтеся ж, чорнобриві, та не з москалями». Бо, як пояснювали у радянських підручниках: тут просто йдеться про те, що уродженець Московії зрадив українську панянку. А ось у своїх листах Тарас Шевченко писав трохи інакше і вже набагато жорсткіше: «Скажи Иванови Федерци не хай винъ до мене напише письмо окреме – та тилько не по московскому а то читать не буду» або ж «сплюндровали нашу Украіну, катової віри, німота зъ Москалями». Не кажучи вже про те, що кріпкого слівця Тарас ніколи не шкодував: «Якъ побачите Табашникова, то заплюйте ему всю его собачу морду». Майже про сучасників…

У день народження Кобзаря кожен виступаючий зі сцени Майдану узяв за гарну традицію зцитувати Кобзаря і пригадати його «подвиги» у царській армії. Російські офіцери не знали української, а Шевченко принципово не хотів переходити на російську, от і знущався із особового складу: «Дайте мені сокиру!» – «Сокиру, а что это такое, рядовой Шевченко?». Нікого така поведінка сьогодні не нагадує? Наприклад, Андрія Терасенка – активіста Правого сектору, який не так давно дав інтерв’ю сайту lenta.ru, але із принципу говорив тільки українською. До речі, інтерв’ю з’явилося 10 березня, 12 березня вранці Роскомнагляд встигнув винести ресурсові догану, а вже до вечора того ж дня головного редактор lenta.ru  Галину Тимченко було звільнено. Як пояснили журналісти видання: тільки не подумайте, що звільнення головного редактора й призначення нового прямо із кремлівських кабінетів – простий збіг обставин.

Так що, якби Шевченко дізнався про сьогоднішні події, то сильно здивувався б, як каже пан російський міністр? Усі майданівці знають, що Шевченко волів би в цей час бути саме в центрі столиці – з ними. Більше того, тим, хто хоч трохи вчитувався в поезію Кобзаря, зрозуміло, що Шевченко став би не просто майданівцем, а швидше за все вступив би у Правий сектор. Талант і хуліганство, талант і радикалізм – чудово поєднуються! Ціла низка російських письменників – Достоєвський, Єсенін, Висоцький – це спокійно доведуть. Жив би Шевченко в наші дні, він би не тільки доброго слова від Мединського не почув, а вже давно був би засуджений московським судом і поданим у міжнародний розшук, як і Ярош… Бо ж не тільки «кайдани порвіте», а «І вражою злою кров’ю. Волю окропіте».

Із пісні слова не викинеш, і якщо сприймати Шевченка – то таким, яким він і був, радикалом, бійцем за незалежність, насамперед від Росії. Звісно, є речі, які сьогодні б здивували Шевченка, приміром, те, що ляхи стали нам добрими друзями, хоча свої діти все ще Україну розпинають… І вже зовсім нічого не змінилося у Росії. Там таки визнали Шевченка – як борця із кріпацтвом, й утвердившись на цій думці, заспокоїлись. Коли останні 23 роки ми переглядали свою історію, біографії своїх героїв чи антигероїв, росіяни, як виявилось, продовжували вчитися за тими ж підручниками, що були в СССР. Це образно й ще м’яко кажучи, бо десь у глибині душі ми відчуваємо, що історію в Росії тільки почали переписувати.

Хтось із тих діячів культури, які сьогодні підтримують свого президента у відкритому листі, можуть придумати й нову біографію для Кобзаря, принагідно підправивши його творчість: тут лишимо ляхів, там викреслимо москалів і про кров… Ось і знову буде Шевченко великим двомовним поетом! Головне – не підкопаєшся, бо незалежних ЗМІ вже нема, українські канали не транслюють, а сайти скоро перекриємо й насолоджуватимемось новою старою казкою про російсько-українську дружбу. Цього разу правда в одноосібному порядку.