Росія в ООН: безбілетний пасажир

Виступи представників російської влади, за стилістикою все більше нагадують риторику одіозного Андрія Вишинського часів холодної війни. Начебто пристойні люди, краватку вміють зав’язувати, серветками користуватися, а виступають, як на комунальній кухні сваряться.

У чому причина такої манери спілкування із зовнішнім світом? Їх, власне дві. Перша — брак аргументів — змушує вдаватись до образ опонента. Друга, більш глибинна — мимовільне усвідомлення власної несправжності. Адже ця найбільша за територією країна світу, що так і не спромоглася освоїти власні землі, але зазіхає на ласі шматки чужих. Держава, чий валовий національний продукт в рази менший ніж у США та Китаю і яка за цим показником не входить навіть у десятку найрозвиненіших країн, але претендує на роль одного зі світових політичних полюсів. Країна, яка пишається тим, що видатний американський авіаконструктор Сікорський та один з «батьків» американського телебачення Зворикін колись жили в Російській імперії, але й досі залишається «бензоколонкою» та залежить від західних технологій. Навіть з ракетами та балетом нині в Росії не все в порядку. От росіяни і вдають з себе неадекватів, мовляв, держіть мене семеро, бо я зараз усіх на шмаття поріжу. Чого ще можна чекати від утворення з вигаданою чи присвоєною історією та з сумнівною легітимністю? За браком інших досягнень, Кремль і досі хизується тим, що 76 років тому СРСР переміг свого колишнього союзника, та своїм статусом постійного члена Ради Безпеки ООН.

З «побєдобєсієм» в путінській Росії все зрозуміло — переписувати історію та приписувати собі чужі заслуги стало там національною забавою. А от за яким правом РФ займає місце постійного члена РБ? В Статуті ООН поіменно згадано всіх постійних членів Ради Безпеки: Китайська Республіка, Франція, СРСР, Велика Британія та США. А про Росію там ні слова. То як же РФ опинилася в РБ та чи законно вона обіймає місце її постійного члена?  Кожного разу, коли піднмається це питаня, РФ посилається на рішення Ради глав держав СНД від 21 грудня 1991 р. про підтримку Російської Федерації «в тому, щоб вона продовжила членство СРСР в ООН, включно з постійним членством у Раді Безпеки та інших міжнародних організаціях». Це рішення Москва підсунула учасникам засідання СНД в Алма-Аті зі спритністю привокзального шахрая, а присутні глави країн СНД, здебільшого вихідці з радянської державно-компартійної номенклатури, охоче «підмахнули» цей текст попри його юридичну «розхристаність». Зокрема, у цьому коротенькому, на 128 слів, документі вживається три назви однієї держави: «Росія», «РСФСР» та «Російська Федерація». Держави СНД підтримали «Росію», щоб вона продовжила членство СРСР в ООН, включно з постійним членством в Раді Безпеки та зазначили, що Республіка Білорусь, «РРФСР», Україна нададуть іншим державам Співдружності підтримку у вирішенні питань їхнього повноправного членства в ООН. А підписав це рішення Б. Єльцин «за Російську Федерацію (РРФСР)». Проте у чинній на той час Конституції РРФСР не було згадки про «Російську Федерацію» або «Росію». Не дивно, що під час ратифікації ухваленого документа у Москві постало питання про те, на яких підставах від імені РРФСР ці документи підписані президентом «Російської Федерації». Щоб виправити ситуацію, Верховна Рада РРФСР 25 грудня 1991 р. прийняла закон, який ухвалив, що надалі (рос. «впредь») державу РРФСР слід називати Російська Федерація (Росія). Однак, вжите слово «надалі» юридично свідчить про поширення дії ухвалюваних норм на майбутнє, але аж ніяк не на минуле. Ба більше, зміни у назві країни мали б супроводжуватися внесенням змін до Конституції, які були зроблені лише у квітні 1992 р. Відтак рішення про підтримку членства Росії в ООН та Раді Безпеки є юридично нікчемним, бо на той момент суб’єкта міжнародного права з назвою «Росія» чи Російська Федерація» не існувало.

Проте в Москві такі юридичні «дрібнички» нікого не турбували. Вже 24 грудня 1991 р. Б. Єльцин повідомив Генерального секретаря ООН, що Російська Федерація продовжує членство СРСР в ООН та в Раді Безпеки за підтримки країн СНД. За словами проф. В. Василенка тоді «всі пішли шляхом найменшого опору. Був консенсус і між державами колишнього СРСР, і між постійними членами РБ ООН, і між країнами-членами Організації. Був консенсус і в Секретаріаті самої ООН». Країни СНД хотіли зберегти добрі відносини з РФ. А для інших заміна таблички «СРСР» на «Російська Федерація» означала врегулювання міжнародного статусу країни з великим ядерним арсеналом, задоволення її претензій на статус «великої держави» та розв’язання проблеми вакантного місця в РБ ООН.

Відтак, за мовчазної згоди світової спільноти, відбулася де факто легітимізація членства Росії в ООН. А от легалізації так і не сталося через брак будь-яких правових підстав та формальних рішень уповноважених органів. Хоч після листа Єльцина Секретаріат ООН і замінив таблички в залах, проблему законності членства Росії в ООН та її місця в РБ це не вирішило. Адже Росія не просто змінила назву. Існування СРСР було юридично припинено, а відтак автоматично припинилося і членство цієї держави в ООН. А тому рішення СНД щодо того, кого б її лідери хотіли б бачити на місці СРСР вочевидь було недостатньо. Росія, як нова держава, мала пройти через встановлену процедуру вступу. Адже Статут ООН у статті 3 визначає, що «первісними членами Організації Об’єднаних Націй є держави, які, взявши участь у Конференції в Сан-Франциско зі створення Міжнародної Організації або раніше підписавши Декларацію Об’єднаних Націй від 1 січня 1942 р., підписали й ратифікували даний Статут у відповідності зі статтею 110». У статті 4 пояснюється, що «прийом будь-якої такої держави в члени Організації здійснюється постановою Генеральної Асамблеї за рекомендацією Ради Безпеки». Росії ж серед держав засновників не було і жодного рішення Генеральної Асамблеї чи РБ щодо її прийому в ООН не ухвалювалося.

На відміну від Росії всі колишні радянські республіки, крім України та Білорусі, які були членами ООН з 1945 р., вступили в ООН як нові члени. Так само при розпаді Чехословаччини заново вступали в ООН Чехія та Словаччина. Після дезінтеграції Соціалістичної Федеративної Республіки Югославії всі нові державні утворення також подали заявку на членство в ООН. Лише Федеративна Республіка Югославія у складі Сербії та Чорногорії наполягала на продовження членства в ООН замість СФРЮ. Проте, попри опір Белграду, рішенням РБ ФРЮ змусили заново вступати в ООН. Характерний і приклад Китаю, який до 1971 р. в ООН і РБ представляла Китайська Республіка (Тайвань). У переліку постійних членів РБ і досі згадується саме вона. Коли ж в ООН було досягнуто консенсусу про те, що Китай має представляти Китайська Народна Республіка, Генасамблея ухвалила резолюцію про «Відновлення законних прав Китайської Народної Республіки в Організації Об’єднаних Націй», згідно з якою Пекін посів місце Тайбея в ООН і РБ ООН. На відміну від інших, Росія стала членом ООН і постійним членом РБ в обхід встановлених юридичних процедур і рішень Організації та є єдиною державою, яка не підписала Статут ООН і не ратифікувала його. Відтак легітимність її місця в РБ і членства ООН вкрай сумнівні. По суті, Москва вдало використала страхи, найперше західних країн, щодо наслідків розвалу СРСР і безбілетником вскочила в купейний вагон міжнародного потягу, в якому їде й досі.

Чи можна в якийсь спосіб виправити ситуацію? Наразі переглянути статус Росії в ООН практично неможливо через позицію інших членів Ради Безпеки, які не готові до реформи цього органу з остраху втратити свій ексклюзивний статус в ООН. Проте й нехтування правилами та міжнародним правом пробачати Москві не можна. Тим більше, що після грубих порушень росіянами міжнародного права — агресії проти України, окупації Криму та участі у війні в Сирії — їм не те що за столом РБ ООН не місце, їх і на поріг пускати на варто. Свого часу з агресорами саме так і поступали: у грудні 1939 р. СРСР вигнали з Ліги Націй за агресію проти Фінляндії. На жаль, в ООН не існує процедури за якою агресора можна виключити, бодай тимчасово, з організації, чи позбавити права голосу. А тому РФ продовжує сидіти в РБ та ветує проєкти резолюцій, серед яких і такі, де вона сама є стороною конфлікту або активно розпалює його, як у Сирії, Боснії та Герцеговині, Україні та Грузії. Так, з 2001 р. путінська Росія 25 разів, найчастіше з усіх членів РБ, застосовувала право вето (США — 14 разів).

У контексті порушення Росією критеріїв членства в ООН, ведення нею агресивної війни проти України, окупації частини української території та обструкції роботи РБ Києву треба нагадувати про незаконність членства РФ в ООН та її органах. Постійне представництво України при ООН регулярно порушує це питання. Проте цього недостатньо. Україні варто було б відкликати (можливо разом з Грузією та Молдовою) свій підпис під рішенням Ради глав держав СНД від 21 грудня 1991 р. і повідомити про це Генерального Секретаря ООН. Надалі кожен раз, коли РФ застосовуватиме право вето в РБ або голосуватиме проти українських резолюцій, надсилати на ім’я голови РБ листа щодо відсутності права Росії на місце постійного члена РБ та нелегітимності її членства в організації. Заяви забуваються, а листи до голови РБ публікуються як офіційні документи й залишаються назавжди.

Отож, лупайте цю скалу, «бо вам призначено скалу сесю розбить», як писав класик. Можливо з часом стане актуальною ідея проф. Василенка звернутися через Генасамблею ООН до Міжнародного Суду ООН з проханням дати консультативний висновок про те, чи було дотримано Статуту ООН при оформленні членства РФ в Організації та чи є підстави для її постійного членства в Раді Безпеки. Це довгий шлях але, як кажуть, вода камінь точить. Якщо вдасться цього домогтися й Міжнародний суд виголосить свій вердикт, то це дасть підстави для подальших кроків.

Олександр МАЦУКА, дипломат, ексспівробітник ООН, керівник Секретаріату Ради Безпеки ООН у 2012-2016 рр.