Революція чи переворот? Українці згадують долю Чаушеску

У неділю на центральну площу вийшов Київ. Не дуже скромно, але й так можна підсумувати результати опозиційного віче. Точну кількість людей, які цього дня дісталися до Майдану, підрахувати не вдається нікому. Вони приходили і йшли, йшли і верталися…

Від бульвару Шевченка до Майдану Незалежності крокували з портретами Шевченка. При цьому зовсім не Кобзар мав би стати символом протесту. Contra spem spero – геніальні рядки, спадок української поетеси – звучали в голові кожного, хто приєднувався до колони. Надії не було, на що сподіватися після чорного четверга? Але ж причини прийти лишилися…

У ці дні журналісти часто пишуть про диктаторів. Точніше, про те, як їхню долю, а інколи й життя, вирішили такі самі перевороти. Ніколае Чаушеску був 71 рік, коли його обрали на черговий термін. Це дуже характерний приклад. Він до останнього так вірив у брехню, яку сам створив, що навіть вирок свій, здається, не встиг усвідомити.

1 грудня українці вимагали «революції» не тому, що сподівалися на повторення кривавого румунського сценарію. Та й запізно, бо кров уже пролилася. Що ж власне вирішило долю Чаушеску? Український сценарій фактично розгортається за тією самою (стандартною) схемою: відбувається накопичення критичної маси незгодних із владою. Майдан, який у неділю зібрав, за різними підрахунками, 1–1,5 мільйона, потяг за собою менші, обласні, районні… Усі завмерли в очікуванні. Кров уже пролили, здається, якісь години відділяють від перших жертв.

Але жертви не обов’язково будуть. Що вирішує успіх революції? Що стримує людей від останнього штурму, а владу від останнього кидка? Усе впирається у невелику купку народу, наділену владою носити зброю. 200 тисяч регулярної армії та 300 тисяч міліції. Це ніщо навіть порівняно з майданівцями, але ж зібрати всіх військових, міліцію та спецзагони в один момент і в одному місці неможливо. А тепер уявімо, як люди зі зброєю розвертаються в інший бік. Зривають кокарди та погони і допомагають ламати огорожі Кабміну. Як тільки це сталося в Румунії, Чаушеску лишилося жити лічені години…

Читайте біографії диктаторів. Це завжди корисно, бо тільки так розумієш, як усе просто можна вирішити. Без багатоденного стояння, ящиків мандарин і покладання квітів до ніг «Беркуту»… Легкий і безболісний переворот усе ще лишається для нас далекою мрією, надією, яка цього разу може й не здійсниться. Хоча ми поки стоїмо на лезі. Один злочинний наказ, один (не дай Боже) труп – і критична маса накопичиться. Тоді ніякі, навіть «донєцкі» керівники не змусять півмільйона людей у формі захищати таку насправді невелику купку влади. Президентові лишиться сподіватися лише на вірнішого, ніж у Чаушеску, пілота, аби хоч до кордону дотягти…

Але повернемося до наших поки що вірних спецпризначенців і невизнаних чаушесків. 1 грудня людно так, що Хрещатиком можна йти не швидше за равлика… Щось там кричать зі сцени Кличко, Тягнибок і Порошенко. Оскільки Майдан «брали» стихійно, нормальної апаратури немає та лідерів опозиції чули хіба що за 300 метрів від сцени. Більшість людей навіть не знає, де та сцена… Що ж робили ті, котрі вишикувалися від Європейської до Бессарабки? Чим розважалися українці в перший день зими?

Знайти ментів

Ні, зовсім не неприємностей шукали люди на різні веселі частини тіла, а просто хотіли подивитися їм в очі… Дарма шукали, жодної людини у формі не було видно на багато сотень метрів від натовпу. «Покажіться, сволота!» – молодики зовсім не студентської зовнішності, але з наліпками «Я тут не за гроші» гукали до невидимих людей у формі. Навіть якби під руку трапився пожежник, змели б зразу. Кадри розгону студентів, вочевидь, стояли перед очима в кожного. А менти тим часом швидко розтеклися по сусідніх вулицях. Народ, здається, це тільки розлютило, а результатом стали сутички на Банківській…

Щось треба змінювати

Це усвідомлюють усі. Зреалізувавши невитрачену на людей у формі енергію на прикрашання «йолкі» прапорцями та не маючи змоги почути партійців, люди розмовляли… «Прошу пана, хто на сцені?» – характерний акцент видав у моїй сусідці по мітингу львів’янку. Пані Світлана приїхала на Майдан вночі з чоловіком: «Відправили діти, сказали: «Мамо, тато, країна в небезпеці, а ви вдома сидите!» Ми й поїхали…» Світлана обурюється занедбаним 2004-м і пропонує Ющенку приєднатися до Юльки, але заради дітей вони знову тут: «Тоді син і донька були дітьми, але їм сюди хотілося. Тепер вони дорослі й самостійно ходять на мітинги. Вони – у Львові, ми – тут». Світлана відкрито пишається дітьми. Про небезпеку таких «походів» не говоримо, про погане думати взагалі не хочеться…

Щось треба робити?

А це найслабший пункт, бо далі Майдану підуть одиниці. Ейфорії, як під час Помаранчевих подій, не відчутно. Люди майже не скандують гасел, не знають прізвищ тих, хто на сцені, добре відгукуються лише на «Україні слава!». Непередбачуваних дій, безстрокових мітингів не буде. Ентузіазмом палає тільки Захід України в особі таких, як Світлана з чоловіком і дітьми. Майданівці тим часом криками радості зустрічають табличку «Горлівка і Донбас з вами», яку одиноко несе якийсь низенький чоловічок. Один у полі…

Одначе сontra spem spero все одно літає в повітрі. «Если я сюда зря пришла, сюда мерзнуть и ничего не изменится…» – жіночка в дорогому пальто замість закінчення фрази тільки тяжко зітхає. Що в цьому разі робити, вона й сама не знає, іншого виходу їй ніхто не пропонує. Спираючись на руку чоловіка й помахуючи прапорцем, вона йде далі. Далі буде…