Релігійна інформація в медіа: правда про Томос
Закінчення. Початок: Релігійна інформація в медіа: вчимось серйозно або… «пипл і так обійдеться»?
Цілком академічне питання: «Чи треба викладати релігійну журналістику в університетах?», яке ми поставило в попередній статті з цієї теми, викликало не лише інтерес, а й полеміку. Правда, палкі дискусії торкнулись указаного питання опосередковано, оскільки актуалізувались подіями цього тижня. А саме, на Петра Порошенка подали в суд за сприяння тому, що Православна церква отримала Томос, тобто автокефалію (самостійність).
До чого тут лекції з журналістики? До того, що цей курс передбачає історичну складову. Тобто, за медійними джерелами необхідно було простежити, як розвивалась ідея про автокефалію Православної церкві в незалежній державі Україна. І якби так було, то доброчесні медійники мусили по всіх можливих теле- і радіоканалах, у всіх газетах і на всіх сайтах повідомляти – не Порошенко приніс Томос Церкві.
Так, ті медіа, які належали і належать (на жаль!) опонентам екс-президента, мусили б волати, що не його це ідея, не його ініціативи, не він готував основу для цього акту, що він мав попередників, які намагались здобути церковну незалежність. Він лише скористався їх працею і навіть не згадав публічно про тих, хто зробив таку велику підготовчу роботу. Так, подякував між іншим (Ай-ай-яй!).
Журналісти простежили б і відзначили, що, починаючи з 1991 року, до Вселенського патріархату з проханням про надання Томосу звертались на той час діючи президенти Л.Кравчук, Л.Кучма, В.Ющенко.
Чому про це забувають? Адже маємо дуже важливий момент – просував П.О. Порошенко ідею, яка зовсім йому не належить (Тоді треба подавати до суду і на цих екс-президентів, чи що? Якось не дуже зручно виходить… Та й шановні судді можуть на сміх підняти такий позов! Або ще й оштрафувати – навіщо відволікають суд від роботи якимись дивними претензіями?)
А ще більш підготовлені журналісти, які вміють працювати з архівами і журналами та газетами минулих часів, неодмінно написали б, що в 1918 році проукраїнське налаштоване духовенство та інтелектуали-професори Київської духовної академії та Університету святого Володимира проголосили незалежність Православної церкви.
Що у варіанті 1918 року церковна незалежність передбачала самостійне вирішення всіх її внутрішніх і зовнішніх проблем, свободу від політичного тиску і гніту Російської імперії, а також українську мову богослужіння, розвиток української культури та духовної освіти, весь комплекс питань, пов’язаних із самостійною релігійною структурою. А також пригадали б імена тих, хто просував незалежність Православної церкви України – Василь Зінківський, Петро Кудрявцєв, Василь Екземплярський, Володимир Завитневич та багато інших. Що, не чули про них? Гугл допоможе!
І написали б у всіх газетах і журналах, на всіх можливих сайтах та сказали б по всіх телеканалах, що на теренах України існувала Істинно-православна церква (потім вона отримала назву Катакомбна), духовенство і вірні якої не приймали «сталінський варіант Православ’я» і боролись проти комуністичного режиму та його репресивної політики щодо церков і релігійних організацій. (Якби ця інформація поширювалась у суспільстві, то лідер однієї з партій, що функціонували в Україні, десять раз подумав би, чи можна називати себе «православний комуніст». Адже аудиторія зразу ж підняла б його на сміх і далі вже не вірила б жодному слову!).
Але повернемось до подій, пов’язаних із Томосом. Якби інформація про зусилля всіх попередників щодо отримання автокефалії повно і вільно поширювалась би в суспільстві, то лаври переможця аж ніяк не приписували П.О. Порошенку та його команді.
Тоді медіа, які прихильні до п’ятого Президента України, мали б смиренно повідомити: «Петро Порошенко лише продовжив ту справу, яку свідомі українці просували впродовж 100 років. Він розвинув ідеї, які сформувались у київському колі інтелектуалів, а потім радники і помічники трьох президентів незалежної держави просували більш-менш вдало ці питання у свідомість суспільства!» Схоже, все ж таки вдало, адже більш ніж 600 православних парафій приєднались до ПЦУ за один лише рік!
І чесно та об’єктивно повідомляли б аудиторії, що саме він просунув Україну на шляху державної незалежності, зробив ПЦУ рівною в колі Православних церков, а також виконав волю мільйонів українців у всьому світі. Всього лише! Медійні аудиторії та й все суспільство змусило б їх сказати цю правду.
Якби медійники подавали об’єктивну і правдиву інформацію, то вони б ефективно реалізували кілька функцій журналістики – інформативну, просвітницьку, комунікативну, духовно-ідеологічну. Проте для цього треба вчитись саме основам релігієзнавства та журналістики, орієнтуватись в історії, культурі, розвитку релігій тощо.
А це можливо лише при наполегливому здобутті базової освіти. І щодо релігійної ворожнечі – то тут теж усе зрозуміло. Якщо на одній студентській лаві будуть сидіти представники всіх християнських церков, мусульмани, іудеї, бахаї, джайністи і язичники, то, може, вони не дозволять собі маніпулювати інформацією, брехати аудиторії медіа – можуть же легко викрити свої ж однокашники! Та й ґрунтовні знання будуть мати, а не виконувати забаганки власників, одурюючи людей. (Це вже утопія! так, розумію).
Алла Бойко, доктор філологічних наук, професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка
