Реаліті-шоу з відчуттям причетності

Тетяна Чорновол перелазила через паркан у Межигір’я і демонструвала свою особисту хоробрість. Але чи це дає підстави говорити про те, що вона розібралася із функціонуванням корупційних схем в Україні в цілому? – пише політолог Кость Бондаренко у своїй статті на сайті ТСН

Журналіст – як правило – це професійний дилетант. Скільки би він не заглиблювався у тему, скільки би він не проводив розслідувань – він лише доторкається до теми, при цьому у кращому випадку послуговуючись спеціальною літературою, консультаціями фахівців, збираючи і систематизуючи матеріали, створюючи досьє тощо. Він може писати про оборудки мільярдерів і викривати схеми – але ці викриття не носять системний характер. Успішні бізнесмени часто змінюють схеми, по яких працюють, удосконалюють їх, реєструють нові структури і закривають попередні. Щоб знати, як працює корупційна складова, мало уявляти, хто є кінцевим бенефіціаром, а хто – посередником. Потрібно уявляти весь процес, взаємопов’язаність цього процесу із іншими. Потрібно уявляти кон’юнктуру ринку і інтереси всіх його гравців.

В українських умовах 90% всієї викривальної інформації про діяльність тих чи інших корупціонерів – це результат “зливу” інформації конкурентами того чи іншого фігуранта скандалу. Журналіст, як правило, отримує документи, наводки, адреси і, буває, аванс за виконану роботу – і йому залишається художньо оформити ці матеріали. Тобто, від початків журналіст має певну гіпотезу, на яку його старанно виводять ініціатори розслідування, і знає рівно стільки, скільки повинен знати.

Наприклад, є певний міністр, який перебуває в конфлікті з певним депутатом (бо структури, які працюють на депутата, програли черговий тендер, оголошений міністерством, або ж людині депутата відмовили у посаді при міністерстві). Депутат (або його довірені особи) зустрічається з журналістом, який відомий своїми розслідуваннями і викриттями. Йому “зливається” інформація про те, що міністр побудував собі хатинку – і дається адреса цієї хатинки. А також схема – з іменами і прізвищами людей, що здійснюють конвертаційні операції, відмивають гроші чи перераховують їх на офшорні рахунки в інтересах того самого міністра. Далі – пара фактів про те, яким чином міністр зайняв свою посаду (хто за ним стояв, хто сприяв його просуненню на вищі щабелі в державній ієрархії). Трішки бекграунду з інтернет-простору – цитати, фотографії, інфографіка. І все – “бомбовий” матеріал готовий. Читач обурюється безпардонністю міністра і героїзмом журналіста.

Проте за межами матеріалу залишаються питання: а) кому це вигідно?; б) скільки гравців на ринку і якими є їх претензії? в) як оптимізувати роботу таким чином, щоби на місце одних схем, пов’язаних із викритим міністром, завтра не прийшли схеми, пов’язані з депутатом-замовником? Одним словом, завдання журналіста – голосно прокричати про проблему, привернути увагу. При цьому є межа заглиблення журналіста в проблему – яким би він не був геніальним майстром журналістських розслідувань. Він ніколи не знає питання зсередини. Або практично ніколи.

Саме тому я був противником того, аби Антикорупційне бюро – яке, поза сумнівом, потрібне Україні – очолювала журналістка. Тетяна Чорновол – майстер викривальних матеріалів і особисто смілива людина, в цьому я не сумніваюся. Але боротьба з корупцією потребує системного підходу. Не показухи, коли обирається об’єкт критики і здійснюється напад на його будинок, – при цьому без особливих наслідків ні для об’єкта нападу, ні для економіки в цілому. Мова йде про зупинку схем, до яких мають причетність як і ті, проти кого є наявний матеріал, так і ті, хто цей матеріал злив. Просте усунення від влади Семена Івановича, що сидить на поверненні та “розпилові” ПДВ, та погром його заміського будинку – лише для того, аби на “розпил” ПДВ сів Петро Петрович, заслуги якого полягають у тому, що він стояв на Майдані і “злив” інформацію про гріхи Семена Івановича – це не шлях до оздоровлення економіки.

Наразі ж ми бачимо ні що інше, як дилетантську роботу “антикорупціонерів”, які бажають дуже ефектно (але не ефективно) покінчити з гідрою корупції, забігаючи у офіс Юри Єнакіївського, кладучи на підлогу його охорону – але при цьому забувши почитати кримінально-процесуальний кодекс або подбати про офіційне оформлення справи. Після таких операцій та таких форм боротьби з корупцією суд буде змушений випустити на волю навіть захопленого серійного маніяка – процесуальну форму ніхто не скасовував, порушення процесуальної форми може зруйнувати всю справу.

Нехтування формальною стороною вже призводило до відверто смішних наслідків, особливо коли під час скандалу у ефірі “1+1” на запитання Євгена Червоненка щодо судово доведених фактів його корупційної діяльності, Тетяна Чорновол заявила: “Ви що, не читали моїх журналістських розслідувань?” В цій щирій фразі криється головна суть: журналіст, який проводить розслідування, вірить, що він виконує функцію слідчого і навіть судді. Він вірить, що вершить правосуддя. Деякі речі для нього є очевидними і апріорі доведеними – і нічого, що бракує доказів та фактів. Є ж логіка!

Олександр Турчинов свого часу захистив дисертацію на тему діяльності тіньових схем у економіці і навіть читав спеціальний курс, дотичний до цієї теми, у Академії СБУ. Він знає функціонування тіньових схем із середини – стільки років близько спілкуючись із президентами, прем’єрами, бізнесменами та олігархами, можна вивчити їхній спосіб мислення, інтереси, поведінку, ризики. Геннадій Москаль з 80-х років бореться з цими самими схемами на практиці – в Чернівцях, Запоріжжі, на Закарпатті, в Криму, в рамках всієї України. Він – професійний слідчий і знає практичну сторону справи. Тетяна Чорновол перелазила через паркан у Межигір’я і демонструвала свою особисту хоробрість. Але чи це дає підстави говорити про те, що вона розібралася із функціонуванням корупційних схем в Україні в цілому?

І це стосується не лише Тетяни Чорновол. Місяць тому Україна отримала уряд дилетантів – за винятком 2 – 3 осіб, усі інші члени уряду є відвертими дилетантами у своїй сфері. Людьми, які, сівши у міністерське крісло, лише почали усвідомлювати, що таке управлінська вертикаль, документообіг, апаратна етика, критерії ефективності та виконавча дисципліна. І рамки компетентності. І нормативна база. Тобто, все те, на чому базується робота міністерств у будь-якій країні світу. Інакше – без цих складових – це вже буде не міністерство, а циганський табір.

Сьогодні пожинаємо перші плоди такої діяльності.

Революції часто приводять до влади випадкових людей, які мали перед цими революціями заслуги. Можна отримати міністерський портфель за втрачене в бою з ворогами вухо. Але ж можна підійти по-іншому і задуматися, чи взагалі це міністерство потрібне Україні і чи не варто його скоротити, аби не плодити непотрібні структури. Можна підійти до першого-ліпшого активіста Майдану і сказати йому: “Від сьогоднішнього дня ти призначаєшся міністром у справах міжгалактичних стосунків – ось твій кабінет, ось твоя секретарка, ось твій бюджет”. А можна подумати: чи не варто на це міністерство призначити фахівця, а того самого “героя Майдану” поставити при ньому державним секретарем чи першим заступником – аби здійснювався моніторинг та нагляд за прозорістю процесів і прийняття рішень?

Хоча це не так ефектно. Людям потрібне шоу. Реаліті-шоу з відчуттям присутності і причетності до процесу. Аби кожен повірив у те, що він особисто призначав цей уряд. І що цей уряд – ефективніший за попередній. І для підтримки віри в цю саму ефективність можна час від часу здійснювати вторгнення в помешкання “паперєдніков”.

…От з Королевською, щоправда, вийшла проблема: захопили не її будинок, а будинок її знайомих. Тепер, кажуть, може бути скандал – і чималенький, в тому числі в міжнародних судах. Але хто ж буде звертати увагу на такі дрібниці? Про успіх відзвітовано. Телеканали показали “Ейфелеву вежу” в дворі дому нібито Королевської. Галочку в графі “подвиг – з 9.00 до 10.00” поставлено. Корупцію побороли. Що ще треба?