Раду Поклітару закриває «Київ модерн-балет» і запрошує Україну в хореографічний вакуум
«Сім років роботи, 14 вистав, визнання як кращого колективу сучасного танцю на пострадянському просторі…
Усе має логічне завершення», – підсумував засновник і хореограф «Київ модерн-балету» Раду Поклітару. Останню постановку майстра експериментального театру «Лебедине озеро» можна буде побачити 26 червня, після чого театр закривається. Причина закриття абсолютно банальна – не вистачає грошей, зокрема й самим акторам. Тому дев’ятеро із 21 танцівника (а це майже половина трупи) подалися шукати кращі шляхи заробітку. Хоча сам Поклітару називає основною причиною невігластво чиновників, які допустили таку ситуацію.
Сподіваючись на диво
Власне, прес-конференцію з приводу закриття театру й зібрали, сподіваючись на диво, що його має зробити Міністерство культури, виділивши кошти на утримання трупи та постановки. Адже навіть найуспішніші європейські театри не працюють без фінансової підтримки держави та меценатів. «Київ модерн-балет» не є винятком. Він уже став частиною Київського муніципального академічного театру опери і балету для дітей та юнацтва й багато років отримував фінансову підтримку мецената Володимира Філіпова. Навіть останню виставу вдалося розпочати лише тому, що російський бізнесмен Андрій Демідов виділив початковий капітал. Але гроші також мають погану тенденцію закінчуватися. Звідси й плинність кадрів (більшість акторів не кияни та не мають, де жити) і неможливість робити постановочну частину… Хореограф логічно розмірковує, що набрати молодь із тих же «Танцюють всі», яка погодиться працювати «за копійки», – вихід тимчасовий. Адже пройде зовсім небагато часу, і ентузіазм, не підкріплений грошима, зійде нанівець. І знову – мінус половина трупи…
Те ж саме – за більші гроші
Можна навіть сказати, що Раду Поклітару навряд чи знайде підтримку в особі нашого культурного міністерства. Нещодавно ми всі переконалися, що навіть забезпечити участь у міжнародному заході, а саме Венеціанському бієнале (Україну представляли троє молодих митців), наші чиновники вже не в змозі. Один із учасників бієнале Микола Рідний розказав, що йому не хочуть оплатити витрати, оскільки він насмілився дати критичні інтерв’ю, де розказав про жахливу організацію та розбиті при доставці скульптури. Так що і Раду, швидше за все, звертаючись до преси, сподівається на меценатську підтримку. Хоча такі пропозиції вже є… Поклітару запрошують поставити олімпійські ігри в Сочі й організувати балет у Санкт-Петербурзі. Фактично шансів, що нас будуть радувати його київські постановки, лишається все менше. І скоро згадуватимемо, як ходили на «Кармен. TV» за неймовірно дешевими розцінками, а через рік нам привезуть той самий спектакль, але в десять разів дорожче. Бо то, вибачте, буде Європа, а не якась там Україна!
Хочеться побачити ще раз…
Наостанок – кілька слів про позитив, який би він не був. Прем’єра «Лебединого озера» від Раду – це, як завжди, неймовірні емоції та цілком перероблене лібрето. «Я обіцяю вам лебедів, але це все, що я вам обіцяю», – підсумував Поклітару. І не збрехав. Історія про лебедя, якого в результаті операції перетворили на хлопчика та змусили рости людиною – це вже щось із опери про Франкенштейна. Недарма на прем’єрі згадували цього персонажа, адже химерні декорації сценографа Андрія Злобіна в поєднанні з костюмами Ганни Іпатьєвої – це справді щось таке, чого не було на українській сцені ще ніколи. Це також перша вистава Раду, що виконується під симфонічний оркестр. Звісно, у найдраматичніших моментах попервах у свідомість прориваються образи класичного балету. Однак Раду зумів перекрити їм доступ, і до кінця вистави ти вже переживаєш саме за його героя. Одна із не багатьох речей, які хочеться побачити ще раз… Шкода, що на прем’єру не запросили більше чиновників. Може, й вони здатні відчувати?
