«Прийди та володій нами»: фірмовий рецепт виживання українців

Нещодавні події у Врадіївці неабияк сколихнули язики українців. Відчутна кількість «кухонних» обговорень починається з фрази на кшталт: «І звідки такі покидьки беруться?! Хтось же їх народив, виховав». А справді – хто, де, як?! Чому земля наша, зокрема, і таких унікумів являє світу?…

Міріадами невидимих ниточок людина пов’язана із землею, в якій народилася. Від давніх давен благословенні українські чорноземи, на яких жили мирні хлібороби, приваблювали численних загарбників і просто мігрантів. Вони накочувалися все новими та новими хвилями. Хтось осідав тут, поступово вкорінювався, родичався з місцевими жителями – їх земля повільно, покоління за поколінням змінювала на свій манер. Хтось, поживши трохи, відкочувався геть – від таких і сліди давно прохололи.

Загалом, щось подібне відбувалося у всьому світі, скрізь і завжди. Інша річ, що далеко не всі народи пережили ворожі навали та міграційні хвилі. Дехто знімався з насидженого місця, поступаючись агресивним прибульцям. Дехто зникав назавжди… У кожного народу, якому пощастило уникнути подібної лихої долі, є свій оригінальний рецепт виживання – бо двох схожих народів немає.

Українці залишилися жити там, де жили споконвіку. Точніше, колись вони називалися русинами, ще раніше – русичами, та це вже деталі. Важливо інше: зрозуміти «фірмовий» рецепт виживання, що дозволив українцям успішно перенести всі навали та міграційні хвилі, зберігши в основних рисах свою ідентичність. Здається, що цей секрет зашифровано у сакраментальному прислів’ї: «Моя хата скраю». Надто вже добре доповнює воно традиційну формулу запрошення чергового правителя на княжіння: «Прийди та володій нами!»

Перші давньоруські князі мали варязьке коріння. Звісно, відчайдушних горлорізів-розбишак спеціально не запрошували – вони просто завойовували територію, брали її під контроль. Тубільному слов’янському населенню нічого іншого не лишалося, крім як «погодитися» підкоритися черговому князю-скандинаву. Та навіть коли через 3–4 покоління скандинавська верхівка добре слов’янізувалася, приросла до благодатних чорноземів, ротація князів тривала. З історії відомо, що після князівських з’їздів і нарад вони час від часу змінювали підвладні уділи («укрАїни» – саме звідси утворилася новітня назва держави).

Зайнявши новий трон, князь установлював якісь свої порядки, змінював стиль правління. Звісно, від нового віника, що «прийшов і володіє нами» та по-новому мете, варто триматися якнайдалі. От і заспокоювали себе тим, що «моя хата скраю», – тобто подалі від чергового князя!

Винайдена формула виявилася настільки універсальною, що дозволила терпляче виживати на родючих чорноземах протягом багатьох століть, хто б не контролював ці території: черговий «ротаційний» князь із обрусілих варягів, який уже був абсолютно своїм, якийсь чужоземний правитель або загарбник. Русичі, русини, українці погоджувалися, що хтось ними володіє, аби тільки в поті чола трудитися на благодатній землі, завжди сподіваючись, що кожен «скраю», та не дуже переймаючись, що там коїться у сусідів. Те саме прислів’я рятувало при черговому несподіваному нальоті степовиків-работорговців: налетіли ж бо на сусіда – а я не втрутився та лишився при своєму, бо мене не помітили…

Моя ж бо хата скраю!!!

Зараз ми нарікаємо на граничну атомізацію українського суспільства, проте чомусь не замислюємося, що насправді вона мала місце ЗАВЖДИ. І хтозна, як би склалася доля нашого народу, якби не цей принцип. Бо він породжував специфічний тип людей: терплячих, незлобливих, старанних робітників, прекрасних мирних господарників.

Що мирних – це чиста правда: бунти у князівську добу можна по пальцях перелічити. Повстання почалися в козацький період, але козаки – то вже інша верства населення. Адже козакувати на Запорозьку та інші, менш відомі січі стікалися розбишаки з усієї Європи, включаючи підданих Османської імперії. А мирним хліборобам дай тільки на віддаленому хуторі оселитися – щоб хата скраю була, щоб подалі від чужих очей…

Ну гаразд, розібралися. Але чому все ж таки українська земля породжує і таких типів, як врадіївські покидьки?! Все просто: вони є антиподами щойно окресленого типу. Це як два боки однієї медалі – а однобоких медалей не буває… Справді, вижити можна не лише завдяки тихій покірливості господареві, який прийшов і володіє тобою. Інший спосіб – вижити за будь-яку ціну, не зважаючи ні на що, ні на яку мораль! І вже не тікаючи від гріха подалі на хутір, а навпаки, якнайміцніше притискаючись до ніг повелителя…

Таких прислужників полюбляють, бо вони – вірні віддані пси, що за найменшим натяком (або без натяку, просто із старанності) пошматують хоч рідну матір, аби тільки господар був задоволений! Отже, і такі типи не є новими в нашій історії. Просто їхня кількість та їхній рівень несамовитості в окремо взятій Врадіївці, очевидно, перевищили певну критичну межу – от тому і сталося те, що сколихнуло язики всіх українців.

Утім, мабуть, поки що, справді, лише язики. Бо хоча ситуація лишається напруженою, протестні акції нечисленні, а протести носять явно локальний, якщо не точковий характер. Нічого дивного: адже «хата» у кожного «скраю»!.. Тому якщо не станеться чергової «бєспрєдєльщини» чи не знайдеться новітніх «козаків» з іншою психологією, націлених на бунт, можливо, ще й без революції обійдеться. Поступово протести зійдуть нанівець, і всі розповзуться по своїх хатах… Які у всіх скраю.

Оскільки геополітична ситуація все ж таки змінилася та перед Україною постав вибір між ЄС і МС, цікаво поміркувати, з ким нам комфортніше. Та це вже тема окремої розмови.