Про те, що раптом стало «не на часі»: як вічні цінності пішли на карантин
Пандемія – минуща, життя – коротке, а культура та мистецтво – вічні.
Почну з цитування і мого давнього, дуже шановного мого друга – пана Віктора Замятіна: «…Погляньте, як майстерно оті, хто зараз при владі, змінили порядок денний, дискурс і контент інформаційного простору, практично повністю витіснивши з нього війну», і членкині президії Української бібліотечної асоціації (УБА), доцентки НАКККіМ пані Ярослави Хіміч: «…В умовах війни, російської агресії, окупації Криму обізнаність громадян, їх впевненість у незмінності зовнішньополітичного курсу України – дорогого варті».
Дійсно, дорогого варті. А на чому сьогодні може ґрунтуватися, зокрема, така впевненість?
Думаю, не в мене одного склалося враження, що зовнішньою політикою держави керує (опікується, як кому більше до вподоби) людина, яка не є ні дипломатом, ні державним службовцем, а знання з економіки, отримані в ІМВ, використовувала у продюсерській діяльності. Це – нормально? Це сприяє впевненості?
Аплодуючи (цілком заслужено!) нашим дипломатам, працівникам консульської служби, які самовіддано, у надзвичайно складних і без пандемії, і під час неї умовах, захищають інтереси, права, здоров’я та життя наших співвітчизників по всьому світі, не можу, однак, позбавитися деяких сумних думок.
Наприклад, мене засмучує, так сприймаю, що очільника дипломатичного відомства силкуються перетворити тільки на речника антипандемійного штабу і, не виключаю, не допускають до впливу на формування зовнішньої політики. Бо, переконаний, жоден притомний дипломат не допустив би приховування в оманливому Оманському тумані спроб змови уже згадуваної офісної особи з кремлівським куратором – Козаком. Такої собі Мінсько-Мюнхенсько-«Норманської» змови.
Мене засмучує, що деякі шановані і мною, і не тільки мною дипломати не повстали проти курсу на капітуляцію. Розумію, як у відомій пісні про Галілея: «Он знал, что вертится Земля, Но… у него была семья»… Аби тільки не почуватися згодом таким собі «премудрым пескарём» М.Є.Салтикова-Щедрина, який жив «применительно к подлости»…
І, нарешті, скажу толерантно, викликає здивування, що професійні, чіткі дії наших дипломатів у міжнародних організаціях, починаючи з ООН та ОБСЄ, наших послів, починаючи наприклад, зі США, не отримують належного розголосу…
Бо дипломатія, на мій хлопський розум, це не тільки те, що робиться без зайвого галасу, зайвої уваги та втручання дилетантів, а ще й те, що має підтримку суспільства. І в Україні, і в світі.
Це – про впевненість..
Згадаймо сера Вінстона Черчиля?!
Є така добре знана вже легенда. Британському прем’єрові принесли проект бюджету. А він здивовано запитує: де видатки на культуру? Йому у відповідь, мовляв, Друга світова війна… падають бомби… гинуть люди… армія самовіддано б’ється… Та прем’єр – своє: хіба ми воюємо не за культуру, за життя, за цивілізацію?
Чи ми засвоїли цей урок Черчиля?
Нещодавно громадськість збурило рішення можновладців – скоротити видатки на культуру, на українське кіно, на українське телебачення, на чи не найбільш розгалужені установи культури та освіти – бібліотеки… А відтак і на важливу складову нашої зовнішньополітичної активності – культурну дипломатію.
Ситуацію з фінансуванням, здається, вдалося частково виправити. А от з культурною дипломатією?
Є така державна установа, називається «Український інститут» . Без докладного, ґрунтовного, якщо хочете – прискіпливого аналізу її діяльності не вважаю можливим для себе про неї говорити.
Є надзвичайно активні (принаймні – у докарантинний період) громадські організації: Українська асоціація зовнішньої політики (В.Хандогій) ті її партнер і дуже масова та авторитетна ГО – Українська бібліотечна асоціація (О.Бруй), є «Стратегія ХХІ» (Михайло Гончар), «Українська призма» (Г.Максак), Інститут світової політики (Є.Магда) та інші. Активні та впливові. І я вдячний ПіКу за нещодавно розміщений заклик до них: використати можливості дистанційної роботи в період карантину, використати можливості засобів масової комунікації для продовження роботи з суспільством, для координації та об’єднання зусиль, зокрема, у сфері культурної дипломатії.
Не на часі? Якщо не на часі, тоді світом, як справедливо зазначив президент МГО зі статусом учасниці діяльності Ради Європи «Міжнародна Антитерористична Єдність» Олександр Дічек – світом правитиме страх.
Дуже точно та чітко з приводу необхідності посилення уваги до культурної дипломатії вже висловилися український дипломат та грузинський академік Рауль Чілачава, посол Ігор Турянський, уже цитована Ярослава Хіміч… Далі, сподіваюся, буде… Бо пандемія – минуща, життя – коротке, а культура та мистецтво – вічне. І Україна – назавжди!
У темряві можна набити або гулю, або-гаманець…
Переконаний: щоб зовнішня політика України сприймалася світом, підтримувалася українським суспільством, вона має бути зрозумілою та слугувати високим цілям, а не клановим інтересам.
Вона має спиратися на законодавчо визначені та конституційно закріплені засади та вектори, насамперед, на євроатлантичну інтеграцію.
Вона має бути українською!
А ще – наступальною. І російську війну проти України називати війною. І викривати на всіх рівнях РФ як державу – агресорку, окупантку, натхненницю, організаторку тероризму у світі, руйнівницю міжнародного права.
У свою чергу, маємо підтримувати таку зовнішню політику. Тому, вважаю, на часі повернутися до тем, які вів успішно «ПіК»: «Міжнародна журналістика України», «Сучасне міжнародне право-фундамент чи руїна? У фокусі-Україна», «Світова політика та світові релігії. У фокусі – Україна», «Культурна дипломатія України»…
Більше уваги – більше світла. Щоб ніхто не набивав гулі, а дехто не мав можливості набити гаманці.
Переконаний – на часі!
Олег БАЙ, Надзвичайний і Повноважний Посланник України
