Про євроінтеграцію: і рибку з’їсти, і на шпагат сісти?

Тема євроінтеграції, якщо можна так висловитися, є забалаканою. І прихильниками євроінтеграційних прагнень, і палкими прибічниками «Мутного» союзу

Відгомонів 6-й Безпековий форум у Києві під проводом Фонду Арсенія Яценюка «Відкрий Україну». Ну, не зовсім відгомонів, трохи – відбубонів. Але, серйозно, були там цікаві виступи і європейських, і африканських гостей. Знакові імена – Г. Барамідзе, Л. Хризантопулос, Д. Бонд, Р. Юкнявічене, Е. Аукот, С. Пайфер, А. Фотіга, Я. Якіс та інші, заявлені у програмі, безперечно збуджували уяву й загострювали увагу. Хоча, без жодного натяку на недобру іронію, зізнаюся: чомусь шевченкове «хай скаже німець» інколи спливало в пам’яті.

Втім, і наш істеблішмент, що й на батьківщині спілкувався і виступав винятково англійською (вузьке коло обмежених людей чудово її розуміло, а для випадково бажаючих почути українську працювали перекладачі-синхроністи), теж показав себе: Петро Порошенко, Григорій Немиря, Борис Тарасюк, Олександр Чалий та й сам Арсеній Яценюк були на висоті виваженого єврооптимізму. «Україна – не лузер» – чи не найголовніший висновок. І це – надихає.

Саме натхнений євроінтеграційними просуваннями («Вірним шляхом ідете, товариші!»), водночас – сповнений сумнівами й (відверто!) самокритично оцінюючи рівень власної компетентності, вирішив я зі сторінок «Нового ПіКу» звернутися до, на мій хлопський розум, найкомпетентніших у цій сфері людей.

Тих, хто, реалізуючи зовнішньополітичний курс Л. М. Кравчука, Л. Д. Кучми, В. Ф. Януковича, розпочинав євроінтеграцію України, розвивав ці процеси, зміцнював і наближав, а нині, не виключено, або їх поховає, або тріумфуватиме – до міністрів закордонних справ. Від Анатолія Зленка до Леоніда Кожари.

Ви, високоповажні панове, як ніхто обізнані зі змістом документів – і внутрішніх, і європейських, з перевагами асоційованого членства й підводними каменями  політичної, економічної, правової складових того, що звично (і не завжди з достатнім розумінням) ми називаємо «євроінтеграцією».

ЧОМУ ЦЕ ВАЖЛИВО?

Мені здається, що тема євроінтеграції, якщо можна так висловитися, є забалаканою. І прихильниками євроінтеграційних прагнень, і палкими прибічниками «Мутного» союзу.

Ті, хто в унісон із заявами Президента В. Ф. Януковича, який визначив пріоритетність і незмінність колись євроатлантичної, згодом – європейської інтеграції, виступають «за», на жаль, часто-густо або вдаються до загальників, і важко зрозуміти, в чому наш виграш. Або викладають на широкий загал свої аргументи такою «професійною» мовою, що термін «імплементація» здається старослов’янизмом.

А ті, кому рідніші путинсько-лукашенківські ігри в союзну державу і солов’їними трелями чуються пасажі нашого канцлера щодо переваг т. зв. митного (насправді – дуже політичного) союзу,  не обтяжують себе правдивими аргументами «за» чи «проти», просто співають хвалу шляхові у світле минуле. Сперечатися з балалаєшниками такого хору, погодьмося, справа марна. А слухати їх… Слухати доводиться багато, ну, не тримати ж увесь час вимкненим телевізор… Позитиву чи правди від них, як на мене, – на копійку, але масована пропаганда таки залишає певні відбитки в суспільній свідомості.

До того ж, іще з радянських часів («… я Солженіцина не читав, але рішуче засуджую…») маємо звичку обговорювати навіть те, про що або не маємо жодної уяви, або інформовані, скажімо так, недостатньо, чи відверто дезинформовані. Звідси – популярні (так, на жаль) і безпідставно категоричні міркування, мовляв, уже навіть Угода про асоціацію несе загрози: аграріям, енергетикам, пенсіонерам, шахтарям… Ну, майже всім: «Ви що, не читали, що там на 426-й сторінці? А на  813-й? Нам не можна туди, до них!».

Тому, впевнений, найкраще – почути професіоналів, експертів, а ще – тих, хто вже має досвід європейської співпраці.

Почути й робити висновки.

МОЯ ХАТА… ДЕ?

Освічений і неупереджений українець, пригадавши й Магдебурзьке право Києва, й українські університети та академії європейського рівня ще за давньої давнини і ще багато-багато чого, без проблем доведе, що наша хата – в Європі. Туди відчинялися її двері. Історично, культурно й ментально ми завжди були  європейцями. Тому деспотії потрібно було ту хату зруйнувати, двері – замурувати, щоб потім десь на своїх болотах рубати вікно в Європу і ставити на нього то грати, то ставні.

Тепер, коли, вважається, у нашій новій хаті своя правда, своя воля, коли намагаємося знову відчиняти двері у традиційний спосіб і в традиційному напрямі – в Європу, маємо право знати, як найнята й оплачувана нами команда будівельників (або влада) будує нашу, українську, частину єдиної європейської будівлі. Так само і шляхи-дороги – чи не щезнуть вони, коли зійдуть сніги, щедро даровані східним сусідом?

До речі, про шляхи-дороги. Як відомо, копітка, повсякденна й невидима робота дипломатів саме прокладає, мостить, упорядковує дороги для інтенсивних взаємних контактів, для сталого двостороннього руху. Зазвичай, певними віхами, що знаменують завершення чергового етапу такого будівництва (переговорів, низки угод тощо) є візити високого і найвищого рівня.

Подивімося разом на перелік, насамперед, державних та офіційних візитів глави нашої держави.

У хронологічному порядку це виглядає десь так: 2010-й – Росія, Казахстан, Німеччина, Китай, Франція, Литва; 2011-й – Японія, Польща, В’єтнам, Сингапур, Бруней Даруссалам, Азербайджан, Словаччина, Туркменистан, Греція, Куба, Бразилія, Ізраїль, Туреччина; 2012-й – Іорданія, Кіпр, ОАЕ, Катар, Індія; 2013-й – знов Литва та Туркменистан…

Дозвольте не давати жодних коментарів, як казали римляни, розумному – достатньо.

Водночас серед робочих візитів, як і в попередників, переважає Росія.

До чого веду?

Пригадую, щойно відбулися зміни на Банковій, Центр Разумкова проводив круглий стіл щодо перспектив зовнішньополітичного курсу. Мені тоді наче хтось нашепотів згадати виступ Першого секретаря ЦК Компартії України В. В. Щербицького на одному з пленумів ЦК. Партійний очільник з гордістю наголосив, що Україна зробила крок уперед в усіх напрямах. Якийсь час для журналістів було забавкою-фрондою розкорячити ноги та глузливо розмірковувати: як можна зробити крок уперед в усіх напрямах і встояти?

Тож я на дискусії висловив оптимістичне сподівання: Україна зробить рішучий крок уперед в єдиному, визначеному законодавством і стратегією напрямі. А щодо східного сусіда, то жорстка і цинічна політика стосовно України швидко зменшить оптимізм нової владної команди… Я помилився, і Харківський сумнозвісний пакт підтвердив і невмирущість оптимізму наших східно орієнтованих, і безмежність шахрайських прийомів і зазіхань російської влади.

Помилився я і стосовно вектора. Таке враження, що дуже нам і досі кортить ловити рибку і в Атлантиці, і в Північному Льодовитому, однією ногою вступити до європейських структур, іншою – до різних пострадянських союзів. Не сісти б на «шпагат» – може бути дуже боляче, і вставати важко.

P.S.

Отже, звертаюся до високоповажних послів, які в різні роки представляли Україну в європейських державах і майже повсякденно працювали на євроінтеграцію.

Уклінно прошу вас усіх: знайдіть час, можливість і комп’ютер, аби написати до «Нового ПіКу» статтю чи репліку, коментар чи прогноз. Кому що більше до душі. Буду дуже, дуже дякувати. Це – цілком серйозно. А якщо напівжартома, то прошу врахувати, що більшість із цих високоповажних достойників знаю особисто, дозвольте запевнити – не відступлюся. Тож легше і простіше написати, ніж відмовити. То є правда.