Пострадянські атавізми українського керівництва в політиці щодо росії

21-го травня відбувся Круглий стіл «10 років російської агресії: політичні висновки для цивілізованого світу», організований  GDIP Media Center і Centre for Russian Studies.

Представницький захід, в якому взяли участь авторитетні дипломати і експерти-міжнародники, модерував Володимир Огризко – міністр закордонних справ України (2007-2009 рр.), керівник Центру дослідження росії.

Серед спікерів були і постійні автори ПІКу: Борис Гуменюк – Надзвичайний і Повноважний Посол, доктор історичних наук, професор (Уроки історії. Чому вони вчать?) та Олег Бай – Генеральний консул України в Республіці Казахстан м. Алмати (2000—2004), Надзвичайний і Повноважний Посланник (Епоха терору: чим вимірюється час?).

Наразі ПіК пропонує текст доповіді Тимчасового повіреного у справах України в рф (2005-2006 р.р.), Посла з особливих доручень МЗС України,  Надзвичайного і Повноважного Посланника Леоніда Осаволюка.

Так сталось, що перебуваючи на різних посадах в дипломатичній службі, мені прийшлось практично безперервно, протягом більше 20 років займатись російською проблематикою та українсько-російськими відносинами і бути свідком, або самому брати участь в різноманітних подіях.

Якщо говорити про пострадянські атавізми більшості українського керівництва, то я б визначив декілька факторів:

1. Постійне відчуття меншовартості та запопадливість перед російськими партнерами, і навіть її демонстративність.
2. Боязнь відстоювати інтереси своєї держави перед росією і сумніви в можливості досягнення перемоги.
3. Безглузда внутрішня кадрова політика, сліпота і небажання боротись з агентурою кремля в органах влади.
4. Невміння або небажання протистояти привабливим корупційним російським пропозиціям в економічній сфері (наприклад в газовій галузі).

Новообрані президенти (крім двох останніх), і не тільки президенти, демонстративно здійснювали свої перші візити до москви.

Два останні не здійснили чолобитну до росії виключно через розв’язану нею війну.

Як не дивно, але Янукович свій перший закордонний візит здійснив до Брюсселю.

Пропозиції щодо необхідності дотримуватись паритету в двосторонніх відносинах з росією не завжди знаходили підтримку у керівництва держави.

Пригадаймо, які черги із наших високопосадовців шикувались, щоб попасти на прийняття в посольство рф. Прем’єри, міністри, депутати, генералітет, керівники спецорганів, ЗМІ тощо.

Після одного дипломатичного прийняття в нашому посольстві в  москві на день незалежності України, я доповів центру, що головним гостем був лише лавров і запропонував дотримуватись аналогічного рівня в Києві.

Але у наступні роки черги до російського посольства не зменшувались.

Красномовним прикладом демонстрації меншовартості нашого керівництва є організація зустрічі нового посла росії.

25 січня  2010 року   до України мав прибути новий посол рф михайло  зурабов.

Міністр закордонних справ проводить нараду щодо процедури його зустрічі в аеропорту Бориспіль і оголошує, що зустріч має відбутись на рівні першого заступника міністра закордонних справ.

Я поінформував, що нашого посла Олексія Дьоміна в москві зустрічав директор територіального департаменту мзс росії і запропонував дотриматись  аналогічного рівня.

Після невдоволеного бурхливого спічу міністра все ж було доручено мені зустрічати  зурабова, але при цьому я мав отримати копію з копії вірчих грамот ще в аеропорту.

Справа в тому, що тодішній президент росії медведєв категорично відмовлявся виписувати вірчі грамоти на ім’я президента Ющенка.

11 серпня 2009 року медведєв у зверненні до Віктора Ющенка заявив, що  в нинішній ситуації ним прийнято рішення  поки не направляти в Україну свого посла.

Після цього стало відомо, що росія готує провокацію і вірчі грамоти планує виписувати безіменними.

Ми провели відповідну роботу і прозоро натякнули росіянам, що такого посла в Києві не приймуть.

Тому міністр хотів ще в аеропорту переконатись, що грамоти виписані саме на ім’я Президента України.

Як це було зробити я собі не уявляв.

Після зустрічі зурабова в VIP – залі аеропорту, а не біля трапу літака, як того хотіла російська сторона, я все думав, як би ознайомитись з текстом грамот, але тут зурабов несподівано, єхидно ухмиляючись, передав мені ксерокопію з грамот, натякаючи, що саме це я чекаю від нього.

Це стало ще одним підтвердженням того, що про усі наші наміри і рішення росія узнавала дуже оперативно.

Мені також була поставлена задача везти зурабова до мзс прямо з аеропорту для вручення копій вірчих грамот самому міністру.

Переконати міністра у тому, що копії вірчих грамот через певний час мав би приймати шеф державного протоколу або принаймні профільний заступник міністра, не вдалось і того ж дня міністр закордонних справ України з великою помпою, урочисто, в присутності ЗМІ їх отримав.

Самі вірчі грамоти президенту Ющенку зурабов так і не вручив, дочекався президентських виборів і переписані грамоти вручав уже Януковичу.

Мені здається, що пострадянські атавізми нашого керівництва найбільше почали проявлятись після того, як вони попадались на газовий або якийсь інших корупційний гачок росії.

Підписавши 28 травня 2007 Угоду про статус та умови перебування Чорноморського флоту РФ на території України, росія почала виплачувати за оренду бази для флоту у Криму приблизно 97 млн. дол. США на рік, але ці кошти списувалися на рахунок давніх боргів України за російський газ.

До цього вартість газу складала 50 дол. США за 1000 куб.м, а тариф за транспортування газу територією України – 0,6 дол. за 1000 км., що в принципі було прийнятним для керівництва України.

Потім росія почала шантажувати Україну підняттям вартості газу і наші керівники регулярно їздили на поклон до росії з проханням знизити цю вартість.

Найбільш ситуація загострилась наприкінці 2005 року, коли наша делегація зустрічала новий 2006 рік в москві в офісі газпрому, а його глава міллєр погрожував закрити газові крани, якщо Україна не погодиться на російські умови з новими космічними цінами

В перерві переговорів я запитав у нашого міністра палива і енергетики Плачкова і глави Нафтогазу України Івченка, чому ми не наполягаємо на пропорційному підвищенні тарифу за транспортування газу, на що внятної відповіді так і не отримав, хоча було зрозуміло, що кошти за транзит газу ішли зовсім в інші кишені.

Боротьба між Тимошенко і Ющенком за газовий ринок ще більш негативно впливала на відстоювання наших інтересів.

Новим проявом війни уже на внутрішньому газовому ринку став непогоджений  з Президентом України візит прем»єр-мінстра Юлії Тимошенко до москви 19 січня 2009 року і підписання нею ще більш кабального газового  договору.

Цей договір Юля ховала від Ющенка і навіть рішення РНБО не заставило її доповісти президенту.

Можна стверджувати, що саме ця газова зрада  України розвязала  руки Януковичу на підписаня 21 квітня 2010 року харківських угод, виправдовуючи це необхідністю зниження цін на газ.

Пан Кучма, правда, знаходив інші безглузді  виправдання цим угодам, які не мали нічого спільного з інтересами України.

Повну і безумовну підтримку діям Януковича висловлював майбутній (наступний) президент України.

Про Литвина, азарова та інших і згадувати не варто,

Хоча через два роки після підписання цих угод Азаров визнав, що вони насправді не дали Україні жодної знижки на газ.

Ось такі атавізми у наших колишніх, та і теперішніх  керівників, адже спроби притягнути до відповідальності авторів цих цих угод залишаються на папері.

Разом з тим, стверджую, що навіть за таких умов можливо було боротись і досягати успіхів з росією.

У нас були великі проблеми з цим же ЧФ, коли він перебував в ще неанексованому Криму.

Не було проведено інвентаризацію земельних ділянок, якими він володів відповідно до угод від 1997 року, пересування військових частин і бойової техніки флоту здійснювалось територією України без погодження і без дотримання заходів безпеки у будь-який час доби.

Здавалось, що це буде вічно і на нього вплинути ніяк не можливо.

Але завдяки МЗС, яким тоді керував Володимир Огризко, вдалось видати декілька указів Президента України, які жорстко регулювали ці питання.

Криків з російських боліт було безліч, але наполеглива робота приносила результати.

Аналогічно було з делімітацією та демаркацією державного кордону, де росія довгі роки опиралась цьому процесу.

В 2003 році було завершено делімітацію  і підписано Договір про державний кордон.

Через сім років, 17 травня 2010 року, як компенсацію за харківські угоди  було підписано двосторонню угоду і розпочато демаркацію кордону, а 7 листопада 2012 р. урочисто   було відкрито перший прикордонний знак на кордоні і закладено памятну капсулу під ним.

Правда, цьому сприяли наші натяки на те, що якщо росія і надалі буде блокувати демаркацію, ми проведемо її в односторонньому порядку.

Пригадую, коли було необхідним вгамувати посла черномирдіна після його інтервю Комсомольській правді 11 лютого 2009 року з його пакосними висловлюваннями на адресу України і її керівництва, 18 лютого 2009 року міністр Огризко викликав посла до МЗС і попередив, що його може бути оголошено персоною нон грата.

Правда черномирдін так і не зрозумів, що це таке і чим він завинив.

Після зустрічі він запитував у мене, що від нього хотів міністр і що таке персона нон грата.

Як я розумію, таке рішення щодо посла росії було узгоджено з вищим керівництвом України, однак потім у цього керівництва духу не хватило, і підготовлену ноту не було оголошено.

Показовим прикладом, як без всякого пострадянського атавізму можливо відстоювати інтереси держави може слугувати успішна боротьба з російськими примхами щодо того, як правильно писати або говорити –  «в Україні» чи «на Україні».

12 лютого 2008 року президент Ющенко наніс візит до росії, де в кремлі погоджувався План співробітництва України з Росією,  і який традиційно мав  “газовий” присмак.

Погоджуючи цей план, дипломати росії намагались в його тексті використовувати термін  «на Україні».

Ми звичайно заперечували, вони опирались і посилались на офіційне роз’яснення з цього питання  своєї академії наук. Тоді ми запропонували паритетно вживати терміни «на Україні» і «на росії».

Після цього, як я пам’ятаю,  в офіційних двосторонніх документах завжди було все гаразд.

У нинішнього керівництва держави з відстоюванням інтересів України більш-менш терпимо.

Але переговори, які велись у Стамбулі, засвідчили серйозні провали в їх організації, і тому вони мали відомі результати.

Офіційної делегації сформовано  не було,  директив затверджено не було, тому і була готовність роззброїтись, погодитись на нейтральний статус України, відмовитись від членства в НАТО тощо, і навіть без жодних повноважень «парафувати» якийсь дивний текст.

Після широкого громадського розголосу 2 квітня 2022 року  було все таки затверджено склад делегації та директиви на переговори, але сенс в подальшому їх проведенні було втрачено.

Знову ж таки, персональний склад затвердженої делегації продовжує викликати  здивування і обурення.

Сьогодні стає очевидним, що нові переговори на порозі і уникнути їх не вдасться.

І я вважаю, що боятись цих переговорів  не варто.

Якщо буде оновлена потужна делегація, якій довіряє народ та українська армія, означені чіткі цілі переговорів, які будуть зрозумілими для українців і публічно оприлюднені, можна сідати за стіл переговорів і активно боротись за  наші інтереси.

Це тільки підніме авторитет України у наших партнерів і союзників та  усуне причини для звинувачень у небажанні домовлятись.

І на завершення хотів би ще раз наголосити на недоцільності вживання в офіційних заявах і документах  терміну «кордони 1991 року».

Це адміністративні кордони в межах колишнього Радянського Союзу, вони досить умовні і не мають юридичного і картографічного оформлення.

Офіційні, визнані міжнародною спільнотою і росією, які зареєстровані у генерального секретаря ООН – це кордони, встановлені Договором між Україною та росією про державний кордон від 2003 року.

Саме цей термін необхідно вживати в офіційних документах і в ході переговорів для видворення російських загарбників  за межі території України.

Давайте разом спробуємо це виправити.