Попінтерн на марші. Що далі?

Брексіт, євроскептики, антиглобалісти, ліві і праві радикали,  перемога Трампа, нарешті, останні вибори у Молдові та Болгарії,  а також очікувані зміни на користь популістів після виборів у низці країн Європи наступного року можуть створити враження політичного апокаліпсису, що наближається.

Раніше мені  чомусь здавалося, що популізм є суто українським явищем перехідного періоду і нашого недолугого маневрування між постсовковим минулим та світлим європейським майбутнім. Але приходить час, і з ілюзіями доводиться прощатися. Хоча заради правди мушу зазначити, що все ж  такого  непристойного поширення цього явища  як в Україні, годі й шукати. Як і раніше, продовжую дивуватися дитячій наївності і сліпій вірі в пустопорожні обіцянки великої частини нашого народу, який дозволяє, вибачте за прямоту стилю, дурити себе щоразу більше й більше  одним і тим самим політичним пройдисвітам. Варто лише подивитися на останні рейтинги політичних псевдопартій в Україні, щоб ще раз у цьому пересвідчитися.

Ну, добре, з нашою постсовковою ментальною схильністю до абсолютного патерналізму це ще якось можна пояснити, хоча, з іншого боку, після 25-ти років від наглої смерті СРСР, це дедалі   важче  зрозуміти. Але, мабуть, таким довгим є процес повернення homo sovieticus  до homo sapiens безвідносно до національної приналежності.

Дещо складніше з цитаделями західного демократизму та економічної стабільності. Просто звести усе це до традиційної формули “бісяться з жиру” вже не виходить.  Йдеться, як на мене, про накладення низки внутрішньополітичних  екстиримів (причому у кожній з інфікованих  Попінтерном країн це щось своє і неповторно очманіле) на  спільні для всіх проблеми,  як, наприклад,  стагнуюча економіка,  тероризм чи міграційна криза. У підсумку маємо вибухонебезпечну політичну суміш, яка ефективно використовується популістами.

Не можу не згадати і про зовнішній чинник. Адже ми знаємо, що кожний «Інтерн» має свого політичного батька і фінансову маму. Не відкрию жодної Америки, якщо скажу, що на просторі від Ванкувера до Владивостока, є лише одна країна, яка дуже неприховано хоче, щоб він знову повернувся до хаосу взаємних претензій і розбрату. Бо лише такий стан дає цій країні шанс на виживання. Вона і стала одночасно тими татом і мамою, які заходилися розвалювати європейську  сімейну єдність і трансатлантичну солідарність, не шкодуючи на політичну отруту жодних коштів.

Проникливий читач, сподіваюся, відразу зрозумів, що йдеться про Росію. Лише зараз до західних мрійників у товстолінзових рожевих окулярах почало поступово доходити, що впродовж майже двох десятиліть їх розводили, як у нас ще не так давно було прийнято казати, немов кошенят. Добре, що процес прокидання почався, хоча корупційне снодійне, щедро застосоване Москвою у багатьох західних столицях, не так швидко проходить. А подекуди не проходить і зовсім.

На цьому тлі поширення Попінтерну не виглядає чимось вже надто  неочікуваним. Скоріше навпаки – він виглядає доволі природнім на тлі, до речі, ще одного «досягнення» сучасної політичної практики західної, і не тільки, демократії. Маю на увазі тотальну втечу багатьох політиків від відповідальності і небажання приймати бодай якісь серйозні рішення. Західні суспільства втомилися від бюрократії, відкладання рішень на майбутнє, відірваності влади від громадян тощо.

Скажіть, хіба усього цього мало, щоб послати усіх теперішніх керманичів під три чорти? Особливо, коли з’являються харизматичні політикани, що пропонують примітивно прості ( а, отже, добре зрозумілі для піпла) рішення складних, чи навіть дуже складних проблем.  Тому навряд чи слід дивуватися тому, що рейтинги політичних крутіїв рвуться вгору і вони очікувано матимуть успіх у найближчому майбутньому. Їхня виграшна тактика надзвичайно проста  – паскудити все, що було створено до них, обіцяючи те, чого не можна досягти за визначенням.

Але саме у цьому і захована та сама ” Кащеева смерть”.  Популісти за своєю політичною природою не здатні на  практичну і результативну діяльність. Єдине, що вони вміють, так це поділити все вже до них створене. Але ця радість життя швидко завершується. А їсти ж хочеться щодня. У підсумку постраждає той самий піпл, який наївно  повірив обіцянкам:  за солодкі казки платитиме саме він.  Інколи – дуже дорого. Але зрозуміє він це вже значно пізніше.

Тому мушу зробити два висновки. Один песимістичний – прихід популістів до влади, на жаль, зупинити доволі складно. Але до такого сценарію вже зараз треба належним чином підготуватися. Тобто, де треба –  вже зараз соломку підстелити.

Інший – оптимістичний. Довго вони не протягнуть і, що головне, на багато десятиліть вперед політично спалять себе, бо відчуття обману, болю і злості швидко не зникає. Тобто, після них буде достатньо тривалий період для творення. Ну, і що не менш важливо, – є надія, як це вже неодноразово бувало в історії, що ті, хто активно рив могилу іншим, у ній же і опиниться.

Отже, пропоную подивитися на цей процес по-філософськи і запастися попкорном. Буде весело.

Життя, попри все, продовжується.

Володимир ОГРИЗКО,

дипломат, міністр закордонних справ України 2007-2009 р.