Покоління ЖПН або «Картагена нашої провінційності мусить бути зруйнована!»
Аморфність «мого мирного плану» не спонукає «Жити по-новому», обстоюючи свої національні інтереси…
Належу до того покоління, яке ще у школі на уроках історії мало вивчати матеріали «історичного» партз’їзду. Того, що проголосив – «Нинішнє покоління радянських людей житиме при комунізмі!»
Що з того вийшло – загальновідомо. Та, думаю, потаємна пристрасть до гучних гасел не відійшла у минуле з крахом імперії та її правлячої партії. І нові правлячі партії гідно наслідують і гасла, і не тільки…
Маю, зокрема, на увазі історичний з’їзд правлячої української партії під гаслом «Жити по-новому!». Враховуючи тяжіння партії до скорочень та абревіатур (БПП,ВВП…) – скоротимо цей слоган до ЖПН!
І, очевидно, підтримаємо його. Бо по-старому жити вже ніхто не хоче, а якщо хтось і хоче – вже не зможе. Підтримаємо, та без всеперемагаючого оптимізму. Бо навчені. Навчені, що від проголошення до реалізації…
Втім, яка користь від мого песимізму. Давайте краще подумаємо – чому? Чому не вдавалося нам жити по-новому? У чому причини?
Мудрий Ю.Шевельов понад 70 років тому написав: «Три страшні вороги українського відродження – Москва, український провінціалізм і комплекс Кочубеївщини – живуть і сьогодні» («Москва. Маросейка»).
Як на мене, найбільш підступним та здатним пристосовуватися до будь-яких викликів є саме український провінціалізм.
Можете не погоджуватися, сварити мене, оголошувати агентом… Стоятиму на своєму – провінціалізм нікуди не подівся навіть у найвищих ешелонах влади.
Цитата. «Немає розумнішої служби, як гражданська! Здається, якби мене опреділив був покійний папінька на гражданську, то вийшов би перший чиновник! Коли ж покійний і не думав про це – все дбав про хазяйство. Пасіка, чумачка голову йому заморочили, а тепер другий світ настав: треба чина, дворянства… От сина опреділив у земський суд, …бог дасть, натреться….». Безсмертний Мартин Боруля І.Карпенка-Карого.
Одразу відмежуюся від усяких натяків… Паралелей… Співпадінь… Просто Мартин Боруля для мене – найяскравіший символ українського провінціалізму. Позаминулого століття, зрозуміло.
Провінціалізм нинішнього століття, на мою дилетантську, хлопську думку,- провінціалізм нашої легендарної дипломатії. Тільки провінціалізмом, глибоким, підсвідомим пояснюю собі вперте небажання наших, як вони себе вважають, видатних дипломатів ФОРМУВАТИ, ФОРМУЛЮВАТИ ПОРЯДОК ДЕННИЙ та ЗМІСТ переговорів у прийнятних для України форматах. А йти в кільватері баронеси Ештон, міністра Штайнмайєра, ще і ще когось – виявилося, з моєї дилетантської точки зору, і принизливим (потисни Путіну руку!), і недостатньо ефективним. Один приклад – коли недоброї слави швейцарка очолила місію ОБСЄ, якою була реакція? Проковтнули. Коли не у Будапештському, а у Мінсько-Мюнхенському форматі нав’язали нам переговори за фактичної участі терористів – теж проковтнули.
Аморфність «мого мирного плану», як на мене, не спонукає «Жити по-новому», обстоюючи свої національні інтереси… До цього часу, щоправда, спрацьовувало наше невдоволення світовою підтримкою, недостатністю санкцій. Та будемо чесними перед собою – маємо моральне право вимагати від світу визнання «ДНР» та «ЛНР» терористичними організаціями, коли самі цього не зробили? Маємо право вимагати військової допомоги, коли є АТО, а війни – немає?
«НАЗУСТРІЧ РЕВІЛИ ГАРМАТИ…»
Був такий вірш,пісня така при Сталіні: «У сірій солдатській шинелі ішов він і люльку курив. Назустріч ревіли гармати…» А Сталіну-по барабану.
А от, скажімо, «Дорогий Леонід Ілліч», як відомо, не задовольнявся книжками про свої звитяги. Провінційні заздрість і марнославство вдягли його у маршальський китель, увішаний усіма можливими та неможливими нагородами.
З тривогою спостерігаю за каракульовими шапками та куртками з незрозумілими погонами деяких нинішніх очільників. Невже: «В зеленім канадськім бушлаті ішов він… Назустріч…» Цур мене! Поки що дійства відбуваються перед шеренгами танків та літаків (серед них є й справні!). Але щось знайоме, провінційне, марнославське проглядає… Ні? Тоді, перепрошую дуже! Просто генерал-міністр Побєдоносіков зі своїми переможними реляціями наробив лиха (безкарно). Не хочу повторень.
І хочу, ні, вимагаю, щоб ми отримували правдиву та оперативну інформацію. Це потрібно хоча б для того, щоб поки міністр чогось інформаційного не стане до праці, не панували в інформпросторі брехуни, панікери чи… побєдоносікови. Щоб ми знали – наша гуманітарка, наше волонтерство не компенсували діяльність і досі діючих крадіїв з лампасами, щоб ми вірили зведенням з театру війни. І головне, щоб не ховали кожного дня кращих синів України.
РОБИ З НАМИ,РОБИ ЯК МИ…
Колись частина Німеччини називалася НДР ( у дівоцтві – радянська окупаційна зона). З прекрасними спортсменами. Прекрасними спортивними телепередачами. Одна з них – сімейна – «Роби, як ми, роби разом з нами, роби краще нас!». Дуже популярна. Скінчилося – сумно. Її змавпували. Як і кожне мавпування – виявилася нежиттєздатною.
І зараз я торкнуся надзвичайно чутливої та болючої теми.
Гинуть люди. Гинуть в Ізраїлі та Франції, у Сирії та США… Масово гинуть мирні люди, гинуть наші захисники на Донбасі.
І кожен, хто в той або в інший спосіб торкається цієї тематики, має бути надзвичайно виваженим і делікатним.
Тому наважуся лише на кілька запитань.
Ми, визнаємо, маючи більш ніж достатньо підстав для проведення скорботного маршу у річницю перших смертей на Майдані, загибелі мирних людей (у т.ч. – у Волновасі) та безліч приводів для скорботи та духовної мобілізації, скопіювали марш у Парижі…
Чому, вже копіюючи, не вчинили як Оланд, який пройшов на чолі маршу центром Парижу?…
Чому у Києві відбулося аж два марші, другий з яких – з десятками тисяч учасників – від Михайлівського золотоверхого – практично замовчаний?..
Чому наші телевізійники не наголосили ОСОБЛИВО на виступі муфтія з його вражаючим завершенням виступу: «Боже, великий, єдиний, нам Україну храни!»?
На останньому запитанні зупинюся окремо. Бо я бачив телесюжет з Чечні, з мільйоном не кадирівців, а чеченців, які виступають проти карикатур на пророка…
Бо я чую наші захоплені коментарі, що наклад паризького журналу зріс до 7 мільйонів…
Бо громадянами України є й мусульмани, і не тільки кримські татари…
Можливо, не все ми маємо повторювати у змістовному масштабі один до одного?
Уже цитований Ю.Шевельов писав: «Чи визначатиме Україна «дорожню мапу» сучасного світу?»
І наголошував – лише тоді, коли подолає власну провінційність: «Картагена нашої провінційності мусить бути зруйнована»…
Тоді, маю надію, будемо жити по-новому. Без лапок і гасел. По-новому, бо після Революції гідності по старому не вийде. Народ не дозволить.
