Песимістичний погляд: Путін не просто захоплює Україну – він готується перемогти США

Україна стане плацдармом в геополітичній битві двох супердержав – Росії та США

Уявіть собі людину, яка виховувалася в умовах Радянського Союзу, а потім довго і успішно працювала в спецслужбах. В якийсь момент імперія зникла, але цінності цієї людини залишилися з нею. Мрія повернути все, у що вірилося, міцніла разом зі сходженням щаблями кар’єри нагору. І коли ця людина отримала мало не абсолютну владу, вона усвідомила, що всі мрії здійсненні. І тоді вона взялася до справи – відбудову нової імперії. Справи йшли добре, може, надто легко, бо думки політика заполонила інша мрія, яка до того дрімала у підсвідомості – про світове панування.

Плани кремлівського мрійника

Пересічному індивіду важко таке збагнути, однак це правда: влада розбещує, абсолютна ж влада розбещує абсолютно. Мабуть, особистості певного гатунку не знають нічого солодшого в житті, ніж панування над людьми і обставинами; уявімо цю можливість, про яку звісно добре знають психопатологи. Олександр Македонський, Чингізхан, Наполеон Бонапарт, Гітлер, Сталін – з’явилися в історії не випадково. Їх об’єднувала невгамовна жага влади і мрія про світове панування. Чи претендує Володимир Путін на приєднання до пантеону великих завойовників? Питання стає риторичним, якщо завважити, якими ресурсами він володіє і на що спрямовані його дії.

Проте на шляху до безсмертя завжди стоять вороги. Про недругів вищезгаданих тиранів знають усі. Про ворога Путіна відверто сказав його вірний “генерал” Сергій Лавров. Процитуєм свіжий пасаж: “Украина – лишь одно из проявлений нежелания Америки уступать в геополитической битве”.

Ця фраза містить усе. Що Росія усвідомлено і цілеспрямовано протистоїть США. Що все насправді дуже серйозно: це битва в світовому вимірі, а не ігрища дипломатів. Що Україна – нехай сьогодні і стратегічний засіб досягнення мети, проте вона лише засіб, не більше. До речі, як і приводи кшталту захисту російськомовного населення.

Метафоричність виразу “геополітична битва” вказує на вкрай емоційне ставлення розумного і досвідченого чиновника до проблеми. Зрозуміло, під битвою Лавров має на увазі війну, ставка в якій може бути лише одна – світова гегемонія однієї супердержави. Тож Путін та його оточення хочуть зайняти місце, яке сьогодні в світі займає еліта США.

Росія прийняла виклик і готується до війни. Спішне переозброєння армії останніми роками, сьогоднішня риторика і події в Україні найкраще це підтверджують. Водночас Путін розуміє головну небезпеку третьої світової війни – застосування ядерної зброї. Проте він не настільки сильно боїться, цього, як політики Заходу, розуміючи, що саме цей страх не дасть їм першими натиснути на кнопку.

Йде виснажлива і дуже ризикована гра на нервах. Обидві сторони не хочуть ядерної зими, проте, і поступатися не бажають. Путін, як агресивніший завойовник, діятиме послідовно крок за кроком. Спочатку завоювання буферних “нічийних” територій – України, Білорусі, Молдови тощо. Потім війська нападуть на країни НАТО. В першу чергу постраждає Прибалтика, бо там повно руського населення, інтереси якого “страждають”, – лише в Литві біля 600 тисяч російськомовних.

Якщо світ не визнає гегемонії Кремля, Путін піде далі – в Центральну і Західну Європу. Знищення ЄС та США насправді йому не потрібне. Він хоче визнання світом могутності Росії і його персональної, зокрема, – в тих формах, яких зажадає сам.

Засіб приборкання Заходу

Путін мислить як професійний шахрай: завжди каже напівправду, змушуючи вірити в брехливу половину. Кілька днів тому в спікуванні з росіянами він торочив про захист руських в Україні. Однак був і доволі відвертий, натякнувши на завдання-мінімум в Україні. Цитуємо: “Напомню, пользуясь терминологией царских времен – это Новороссия. И этот Харьков, Луганск, Донецк, Херсон, Николаев, Одесса не входили в состав Украины в царские времена. Это все территории, которые были переданы в Украину в 20-е годы советским правительством”.

Отже, послання розшифровується приблизно так: я хочу забрати всі ці названі області собі. Чому, дуже просто: разом з Кримом вони утворюють південно-східний коридор, який відріже Україну від моря та ресурсів. Зі свого боку, Путін забирає собі цінні промислові регіони, підприємства яких, зокрема, працюють на ОПК РФ. Також він захоплює малорозвідані потужні родовища енергоносіїв на шельфі біля Криму і поклади інших копалин, блокує видобуток сланцевого газу, приєднує важливі людські ресурси. На додачу, анексія південних областей з водно-енергетичними ресурсами дає Росії можливість не утримувати Крим. В Кремлі напевне вважають, що ці території цілком можуть прогодуватися самі.

І, нарешті, окупація Південного Сходу дає можливість Путіну частково взяти під контроль стратегічні нафто-газопроводи на території України. Звісно, не для їхньої безпеки, а щоб мати економічні важелі тиску на Європу. Однак, якщо  подивитися на карту, більшість маршрутів проходить іншими областями. Тож для повного контролю над трубами Путіну потрібно захопити всю Україну включно із західними областями.

Крім економічних причин в Путіна є військові резони для окупації. Наші кордони безпосередньо дотикаються до кордонів країн Східної Європи. У випадку реалізації стратегії “неядерного конфлікту” напад на ЄС, зокрема, зручно здійснювати саме з території України. Тим більше, що на Заході України вже існує для цього вся потрібна інфраструктура, залишена СРСР: бази, аеродроми, сховища, транспортні і зв’язкові комунікації тощо. Вочевидь Путін нападе на Європу з півночі – на країни Прибалтики та із заходу й півдня – на Польщу, Угорщину, Румунію тощо. Таким чином, Україна виступить простим засобом для приборкання ЄС і США на випадок “гарячої” фази протистояння.

Як бачимо, в Кремля вистачає причин для продовження захоплення України. Сьогодні вже проглядається можливість реалізації на Південному Сході кримського сценарію. На випадок невдачі Москва може підключити до анексії регулярні війська, які вже готові до нападу на кордонах. Проте це вже деталі, які лише підкреслюють головне: Путіну потрібна вся Україна і навіть із західними областями. І справа не тільки у вищенаведених потребах Кремля. Як свідчать події останніх років, Путін не з тих людей, що зупиняються, не довівши справу до кінця.