Перспектива…

Колись нас надихали історичні рішення чергових партійних з’їздів, плани партії – плани народу… Байдуже, що вони, як правило, не втілювалися у життя. Було в них і позитивне – вони привчали бачити трохи далі власного носа

Потім усе це, дякувати долі, скінчилося. Нас надихали величні цілі державотворення, відчуття людської гідності, національної свідомості.

А ще, з часом, нас стало надихати й те, що у нас – не найгірше, що ми – не останні. Зокрема, Америка надихала нас. Достатньо довго надихала, демонструючи світові, що й у супердержави, а не лише у нас може бути відсутньою зовнішньополітична стратегія. «Арабська весна», Грузія, Туреччина, Сирія – навряд чи за умов виваженої, продуманої та послідовної зовнішньої політики США, як і світ у цілому, наразилися б на стільки «несподіванок».

Америка надихала нас особливими відносинами з Росією. Нічого, що США не домоглися статусу спостерігача у Митному союзі, але ж закрили вони очі на окупацію частини грузинської території, на Харківський пакт, на розквіт демократії в «русском мире».

Америка надихала нас. Скажімо, ще й тим, що зосередилася виключно на собі, на заможній частині себе.

Отож, з нашого Дніпровського берега все виглядало добре, принаймні краще, ніж у часи, коли американці аж занадто опікувалися нашою демократією. Зрештою, байдужість до України, до її стратегічного вибору, місця у Європі та світі не дуже хвилювала наших очільників. Щонайменше, не заважали, як там у класика, своє робить…

Аж раптом…

 

ЛОХНЕСЬКЕ ЧУДОВИСЬКО-2

Так склалося, що інформація стосовно саміту G-8 у Лох-Ерні переважно оберталася навколо Сирії, позиції Росії у сирійському питанні, навколо «мертвого погляду Путіна» та інших цікавинок і страшилок.

Та поза увагу експертної спільноти не промайнула теза: обговорювалася перспектива широкої угоди про вільну торгівлю між США, Великою Британією та Європейським Союзом.

До уваги тих, хто вміє читати: якщо на найвищому рівні обговорюється ПЕРСПЕКТИВА, це означає, що вона достатньо опрацьована, як кажуть, виписана, покладена на робочі столи вищого керівництва.

Погляньмо уважно на перелік учасників «обговорення перспективи» – чи не складається враження (і не лише з першого погляду) спроби створити  обʼєднання, здатне конкурувати з бразилійсько-російсько-індійсько-китайсько-сингапурською потугою?

Наявність Росії в одному та США в іншому не нагадує повернення до двополюсного світу?

Не виникає враження, що Сполучені Штати та обʼєднана Європа більше не бавитимуться у дитячу забавку «хто крутіший», а по-дорослому глобалізовуватимуть світ за своїми правилами?

Примарне Лохнеське чудовисько (десь там, неподалік) ніхто так і не бачив… Монстра, який народиться у перспективі після саміту в Лох-Ерні, ми, жодного сумніву не маю, побачимо і силу його відчуємо.

Для України, серед іншого, це означає, що Америка, визначаючи свої стратегічні пріоритети, перестала нас надихати. У своїй стратегічній безпорадності ми залишаємося чи не єдиною країною (не знаю, чесно, як із стратегією у нашого космічного побратима – Судану).

 

МАНТРИ ПРЕМ’ЄРА ТА МОВЧАННЯ ЯГНЯТ

Коли у нашого прем’єра у перервах між першим, другим, третім чи четвертим відкриттям мосту, тунелю, дороги, лікарні (перелік неодноразово відкритого з перерізанням стрічок, хлібом-сіллю та риторичними батьківськими зверненнями до вишикуваних містян можете продовжити самі…) трапляється хвилинка, він озвучує чарівні мантри про переваги Митного союзу.

І сипле статистикою, як це добре та важливо. Щоправда, у самому ЄврАзЕсі публікують дещо інші дані, де не все так добре, скажімо, навіть у порівнянні з минулим роком.

Та не це головне – головне, щоб було звично, по-радянському: і кількісні показники, і дружба народів – трудових колективів, а там дійде черга і до соцзмагання…

Щоправда, якісні показники не європейські, то й ми не балувані. Рішення в ЄврАзЕсі ухвалюються так, що Україні (майже як Білорусі зараз) немає там чого ловити. По-суті, ставши (вибачте) членом, фактично спостерігатимемо за тим, що вирішують володарі нафти та газу.

Усе це шановний очільник уряду, сподіваюся, добре знає. Але як колись крилата фраза про Карфаген, що неодмінно має бути зруйнованим, від частого вживання стала римлянам за дороговказ, так і прем’єрові спічі про переваги Митного союзу від постійного повторювання вже і його самого переконали, і нам на свідомість тиснуть.

А що ж наші єврофіли? Де вони: «встають» на вулицях, б’ються  у парламенті,

дискутують у страсбургах чи на Шустер-лайфі… Де їх повсякденне, повсякчасне, на кожному телеканалі, на всіх доступних радіохвилях, у всіх мережах світового павутиння, роз’яснення громадянам України різниці між Європою та Азіопою…

Нагадаю принагідно, що «ПіК» звернувся, у тому числі листовно, до дипломатів – колишніх і чинного міністра закордонних справ із пропозицією –надати трибуну для обґрунтування, роз’яснення людям життєво важливих для них плюсів та переваг зовнішньополітичного курсу України, курсу на Європейську інтеграцію.

Відгукнувся та виступив у «ПіК» пан Володимир Огризко. Вдячні йому дуже. Поведінка решти (а може, не їх, а їхніх служб, байдуже) визнаних євроінтеграторів  нагадує, на мій хлопський розум, мовчання ягнят.

 

МІЖ ЛУКАШЕНКОМ і МЕРКЕЛЬ

Допомога надійшла звідки й не чекали. До Києва з офіційним візитом прибув президент Білорусі. І за домашньою звичкою (а де ще його приймають, крім Москви чи Астани) почав вчити і наших керівників, і нас, бо розмова відбулася під час зустрічі з пресою, Євразійському уму-розуму.

Віддам належне Президентові України. З лагідною посмішкою та доброзичливими інтонаціями Віктор Федорович однозначно підкреслив, що стратегічний курс України – Європейська інтеграція. Без жодних сумнівів і коливань.

Відверто зізнаюся – приємно було це почути. Щоправда, хтось, вірогідно, дозволив собі цензурувати висловлювання президента. Бо у повному обсязі я їх почув лише на одному телеканалі.

І тут мені згадалося, що наш глава уряду є ще й главою правлячої партії. Можливо, правлячій партії не сподобалася тверда позиція президента?

Відтак чи не потрапив наш президент у лещата між Лукашенком та Азаровим?

Сподіваюся, ні! А от між Лукашенком і Меркель глава держави може опинитися – вже наприкінці тижня посланець німецької канцлерки пан Вестервелле перебуватиме у Києві. І розмовляти з ним у кращих традиціях пана «да пашлі ви» не вийде. І рівень нашого президента, який, імовірно, спілкуватиметься з німецьким міністром, будемо справедливими, інший. Та й приїздить не французький журналіст, а федеральний міністр закордонних справ. І хоча коло питань, очевидно, буде не найприємніше для української сторони, подивімося на календар: до Вільнюського саміту 28–29 листопада час спливатиме блискавично, отож, від нас зажадають конкретики. До речі, пан прем’єр-міністр вирушає на зустріч із пані Кетрін Ештон. І, певен, матиме змогу переконатися, що тричі перерізати стрічку асоціації Східного партнерства Україні не дозволять. Навіть якщо з ножицями буде сам глава партії та уряду.

 

ДО КРАСИВИХ ЧИ ДО РОЗУМНИХ

Старий, банальний анекдот про бідолашну мавпу, яка не може визначитися – до розумних чи до красивих звірів пристати… Звичайно, кожне порівняння –кульгає. І нікого не збираюся порівнювати з героїнею непростого вибору. Просто вважаю за необхідне особливо наголосити: світ стрімко згуртовується перед глобальними загрозами та викликами. Навіть такі світові потуги, як США, ЄС тощо шукають найкращих і найефективніших шляхів економічної, політичної і т. п. співпраці. Лох-Ерн лише не зайвий раз нагадав про це.

Відтак Україні з усіх сторін доведеться мати справу з тими, у кого є зовнішньополітична стратегія. Не маючи своєї, не реалізовуючи її послідовно –станемо країною шостого світу. Не хочу сам і не бажаю Вам!