До президентських виборів Янукович традиційно розжене Верховну Раду?

Перед Вільнюсом

Минулої середи відбулася подія, з якою не йдуть у ніяке порівняння підняття «Коста Конкордії», землетрус у Тихоокеанському регіоні, пожежі у багатоповерхівках чи затоплення Кіровограда з Одесою…

Сталося, як, можливо, сказав би світлої пам’яті академік-телеведучий програми «Очевидне – неймовірне», цитуючи О. Пушкіна, що вкотре проявив себе «геній – парадоксів друг». Наш уряд, очолюваний генієм – главою правлячої партії, найпослідовнішим до нудоти прихильником Митного союзу, у середу під його парадоксально послідовну підтримку єврокурсу ухвалив ОДНОГОЛОСНО документи щодо Угоди про асоціацію з Європейським Союзом.

Відтак уже в четвер при відкритті 10-ї зустрічі Ялтинської європейської стратегії (YES) високим гостям з ЄС і київські урядовці, й опозиція, і кримські очільники, і меджліс, громадські діячі та партійні лідери в один голос можуть говорити про всеохоплююче та всеперемагаюче прагнення – до Європи.

У єдності – сила! Ми побачили, як у єдиному євроінтеграційному пориві злилися у Верховній Раді провладна фракція та опозиція, одну, правильну, думку на всіх в один голос висловив уряд, правляча партія… Стоп! Тут, як кажуть, були якісь «разночтєнія». Хоча після «Зоряного» партія стала ще монолітнішою, згуртованішою навколо глави держави, знайшлися й шибайголови… Ну голови їм начебто під приводом євроінтеграції повідкручують. Та не про них ідеться, а про монолітність. А про них – трохи згодом.

А зараз – Слава! Слава! Алілуя! І так – у єднанні – аж до Вільнюського саміту, успіхів йому та нам!

А після Вільнюса?

Що буде? Якою є та буде стратегічна програма життя і розвитку країни? І йдеться не лише про з якогось дива приховуваний проект бюджету-2014, а про довгострокові перспективи. І не тільки у баченні влади.

Що ми знаємо, наприклад, про післявільнюську стратегію тієї ж таки опозиції? Знову візьмуться за «Вставай!..»? Хто «вставай», куди, для чого? Ті, хто брав участь у попередніх «вставаннях», навряд чи піднімуться знову. Бо Бачили результативність, мали насолоду послухати хрипливих і модно неголених ораторів-вождів про… ніщо.

Перепрошую, хай вибачить вельмишановна Юлія Володимирівна, долею якої, так виглядає, не занадто сильно переймаються соратники, жодним чином не збираюся брати участь у «добиванні» опозиції. Просто мрію ту реальну опозицію побачити і почути.

Не у рекламних роликах про те, як завтра стане по-європейському чудово, – не з телеекрану у ток-шоу про те, хто на світі всіх миліший, доглянутіший до випещеності та сито-чужий, хто найєдиніший, найгідніший…

«Попаляться», як люди кажуть, ті опозиційні керманичі, та вже трохи підсмажилися на своїх «перемогах», на домовленостях домовлятися, на дистанціюванні від людської зневіри та байдужості, на зарозумілості та самозакоханості, на провінційній хворобі вождизму.

Не буде зрозумілої людям стратегії, не буде повсякденної чорнової роботи в містах, селищах, селах… Та цур мене, не буду прогнозувати.

Що ми знаємо про стратегію влади? Яким буде наш шлях до Європи, що треба зробити невідкладно кожному міністрові, кожному місцевому очільнику, кожному господарському керівникові, що вимагатиме більше часу, а головне – яким буде контроль над реалізацією тієї стратегії не лише глави держави та парламенту (перепрошую!), а й громадськості. Бо є побоювання: чи не спробують спритні наперсточники (а вони є не лише на вокзалах і біля ринків) забути про той єврокурс наступного дня після саміту?

Думаю, люди потребують відповіді зрозумілої, конкретної та відвертої. Бо йдеться, у кінцевому підсумку, про наше, наших дітей та онуків майбутнє. Про їхнє гідне життя.

Все – в ім’я людини! І ми знаємо ім’я цієї людини…

Як відомо, ще з радянських часів партія та уряд, особисто вождь дбали про нас, а ми не забували за ту турботу та піклування дякувати. Вклонятися та дякувати, вклонятися…

За часів розвиненого соціалізму народна творчість блискуче прокоментувала брежнєвські слова про діяльність партії в ім’я найсвятішого – в ім’я добробуту радянської людини. Гострослови додали лише: «І ми знаємо ім’я цієї людини!»

Змінювалися часи, змінювалися партії, навіть – держави. Безперечно, змінювалися й імена.

Незмінною залишалася діяльність тієї чи іншої владної партії в ім’я тієї чи іншої конкретної людини.

Щоправда, сказати що механізм піклування працював без збоїв – не візьмуся.

Інколи у найгідніших достойників, представлених під куполом, щось перемикало. Скажімо, як у вже згадуваного начебто противника європейського курсу. Чи їм здавалося всього мало, чи наступала природна лінь через ситість, коли вже нічого й робити не хотілося. А в політиці так не можна: наївся та заспокоївся – з’їдять тебе; наївся, та здалося, що мало, – тисячу разів подумай, сто разів озирнися, бо з’їдять тебе…

Отож, перемикало. Звичайно, спрощую, можете закинути – примітивізую, та факт залишається фактом. Розслабився наш перший незалежний президент… І не дотягнув до повного терміну каденції. Вдало застосувавши зброю дострокових виборів, народні обранці поміняли гаранта.

Кажуть: історія вчить, що вона нічому не навчить. Сюди це не підходить.

Другий президент умів, як ніхто, збалансовувати інтереси. А ще – застосовувати механізм виборів, у тому числі – дострокових. Різниця лише у тому, що не виборів президента, а Верховної Ради.

І коли напруження, викликане насамперед економічними причинами, загрожувало стати критичним, для всієї країни знайшлася паровипускаюча забавка – виборча кампанія до Верховної Ради. І можна до втрати охриплого

голосу сперечатися – за якою системою обирати парламент, що випливає з Конституції (якщо зі старої випливає щось не те – давайте нову, скільки в нас було перекидачок із тією бідолашною Конституцією!), можна, зрештою, консолідувати та переконсолідовувати політичні сили. Скажімо, не лише шляхом розвалу могутнього колись РУХу та приборканням комуністів, а й непорочним зачаттям та народженням, хто пам’ятає, «За ЄдУ»

на чолі з тим, хто потрібний усім.

Вибори, особливо – дострокові, тримають народних обранців у страху та напрузі: мажоритарників – кого підтримає всією потугою ресурсу влада, партайгеносе – яке місце у списку вдасться здобути і якою ціною, партії – чи могутні силовики, податківці та вільна (від незалежності) преса не змішають з…, ну не зітруть на порох за вказівкою (пізніше такі специфічні вказівки стали називатися «темниками») із всемогутньої Адміністрації?

Коли у результаті всенародного волевиявлення, рішення суду (чи не там починалося сьогоднішнє політичне суддівство?) та фокуса з новою Конституцією державу очолив третій глава («ТАК!»), виявилося, що і йому симпатичні оті забавки з достроковими виборами. Можна позбутися прем’єрки, щось масштабніше запропонувати «любим друзям», спробувати зробити комфортнішим політичний клімат у Верховній Раді, де він не мав ані більшості, ані підтримки.

Дехто вважає, що провінціалізм, самозакоханість і не дуже порядне ставлення до соратників, тих, хто привів до влади, не дали можливості третьому президентові переформувати парламент під себе.

На мою думку, причина лежить в іншій площині: «переможці» так купалися у променях Помаранчевої слави, так недооцінили політичних противників, до яких культивували невиправдану зверхність, так нічого не робили для людей,

що просто дивно, як їх достроково не викинули з влади. Принаймні – формально, бо фактично біло-синя партія ще тоді опанувала важливі командні та управлінські висоти.

Наш четвертий президент ще не розпускав Верховну Раду цього скликання, хоча й мав неодноразово для того формальні підстави. Не на часі. Законодавчий орган, як і решта органів (перепрошую!), сумлінно працює в ім’я людини, для блага людини.

Ще не розпускав…

Тут оті три крапочки – не випадково. Бо підкреслимо два моменти: не розпускав Верховну Раду та не розпускав партію.

Так, саме – партію. Напружимо трохи пам’ять і спробуємо пригадати хоча б декілька партій влади недалекого минулого. Комуністи – ще начебто існують, та чи не єдиною їхньою турботою є збереження хиткої «золотої акції» у ВР. СДПУ(о), Соцпартія, Наша Україна – є що сказати, якщо й пригадаєте?

І це – не згадуючи дивні утворення на кшталт «Сильної України», «України – Вперед!» та подібні до них.

Партії, які зі знаряддя захоплення влади задля реалізації своїх програмних цілей перетворилися на інструменти реалізації владою своїх цілей, існували не довше, ніж могли ті цілі влади обслуговувати.

Кажуть: скільки людей – стільки й думок. У наших реаліях це може звучати так: скільки людей – стільки інтересів.

І зовсім не обов’язково інтереси народного депутата від правлячої партії або особи, скажемо так, не останньої у правлячій партії, стають інтересами загальнопартійними, не вступають у протидію з інтересами інших, не менш впливових людей, або… (тут усім краще помовчати!).

І тоді, діючи в ім’я людини та для блага людини, можна, ще за радянською традицією, провести у партії «чистку», чи за традиціями сьогодення – відправити цю партію, скажімо, до згадуваних соціал-демократів, соціалістів і подібних до них.

І створити нову, молоду, потужну (ресурси є), до того ж не заплямовану участю у формуванні уряду «покращання», час якого (уряду, бо «покращання» неминуче триватиме) теж десь за півроку спливе. А молода зміна вже стажується.

А тоді – взятися за Верховну Раду. І всенародна забавка – вибори – випустить пару напруги у суспільстві, викликаної невпинним зубожінням населення, зіштовхне лобами на одному електоральному полі побратимів з об’єднаної опозиції…

Якраз перед роком 2015-м.

В ім’я людини, на благо людини!

Примітка. До тексту не випадково не потрапив «Кремлівський вибір», безперечно, дуже потужний проект. Та піснеспів «За царя, за Родину, за веру!» навіть за умов надмірного фінансування приречений, на мою думку, бо за чужого царя люди з інтересами, незалежними від сусідських олігархів, кадебістів і пастирів, боротися ні в який спосіб не будуть.