Цирк приїхав, клоуни – у черзі. Головні інтриги майбутніх президентських перегонів

І хоча всі вже втямили, що посада президента за новою-старою Конституцією вже далеко «не торт», але цукерка й досі залишається дуже непоганою

Трохи не першою про намір стати президентом заявила Юлія Тимошенко. Щоправда, заява була зроблена похапцем, трохи не на порозі харківської лікарні – тож багато хто сприйняв її як те, що Юлія Володимирівна просто не встигла оговтатися від радощів і рефлекторно видала на-гора звичний, але вже застарілий шаблон. Бо якось слабко вірилося, що Тимошенко тепер стане розмінюватися на такий дріб’язок, як кастровані президентські повноваження. Ну ось, для прикладу: хтось може згадати без гуглю прізвище президента Німеччіни? Правильно, хіба що політологи. А от Ангелу Меркель будь-яка бабця на ринку знає. Звичайно, до таких крайнощів, як у парламентській Німеччини, ми ще не дійшли, але принцип зрозумілий: на якого дідька домагатися бутафорської булави, якщо нова Конституція передбачає посади куди як цікавіші – наприклад, прем’єрську. І вона у сучасних умова стане для Тимошенко найкращим призом. ПіК вже писав про ймовірні плани Юлі в цьому напрямку.

Оскільки після того, як гарячка вщухла і повітря свободи перестало п’янити голову жінки з косою, більше про президентство від неї ніхто не чув. Натомість, Женя Тимошенко, яка ще не відвикла від ролі маминого спікера, заявила телеканалу BBC, що мама просила передати, що це питання наразі неактуальне, і взагалі треба «зосередитися на виведенні країни з кризи». Виводити ж країну з кризи поки що буде Сєня Яценюк, який напередодні голосування за Кабмін сам тужливо заявив журналістам, що новий уряд – це політичні камікадзе, і він, як прем’єр його, такий же самогубець (Взагаліцікава Сєніна риторика. Після заяви про свою із компанією приреченість, він  додав, що завдання його кабміну – рятувати країну. Визнавши таким чином, що він її не врятує і тому йому капець, доведеться робити харакірі. Бо якщо б врятував – самогубства не відбулося б. Щось перемудрив кролик. Бо називати процес порятунку країни політичним самогубством, – це із царини дебільних текстів «а-ля Добкін»). Тож Юлії Володимирівні залишається діяти в дусі китайської мудрості – сидіти біля річки і чекати, поки мимо неї пропливуть трупи цих жертв політичного суїциду. А потім вже можна буде й діяти.

Кличко: боксер шукає позитиву

Зате Кличко, як завжди, вважає, що актуальнішого за президентство питання зараз просто нема. Тому хто-хто, а він, Кличко, за булаву боротиметися у будь-якому разі. «Я буду балотуватися на посаду президента України, тому що я впевнений, що України треба повністю міняти правила, повинна бути справедливість. Я знаю твердо, що це можливо зробити» – цитує Кличка «Цензор» із посиланням на «Українські новини».

Отже, справедливість є і за неї треба боротися. Тому й перспективу присутності на своєму шляху авторки цього лозунгу Кличко сприйняв, хоч і без особливого задоволення, але стійко. Як і належить борцю.  «Я за конкуренцію у політиці, і добра конкуренція може надати тільки позитив», – прокоментував він журналістам ймовірну можливість зустрітися з Тимошенко на перегонах, передає УНН. Ну, як говориться, твої б слова, Віталю, та Богові до вух: чого-чого, а позитиву на виборах ця країна ще зроду не бачила. Тому дійсно було б цікаво подивитися на таке чудо.

Тягнибок: «ми порадимося, і я вирішу»

А ось інша 1/3 «тритушок» поки що вичікує: Тягнибок заявив, що все вирішиться на найближчому з’їзді Свободи, де будуть обговорені «певні ідеологічні та політичні моменти». Які саме ідеологічні моменти можуть завадити свободівцям висунути свого кандидата, неясно. Особливо зважаючи на те, що досі Свобода вперто заявляла, що буде брати участь у всіх виборах, які у нашій багатостраждальній країні трапляться. Скоріш за все, термін «ідеологічні» треба вважати сором’язливим евфемізмом слова «рейтингові»: бо якщо ідеологія, прописана у свободівських документах, нікуди й не ділася, то рейтинг Тягнибока (як і Кличка, до речі) після Майдану вже не виглядає так здорово і радісно, як раніше (але все одно радісніше Яценюківського ). Принаймні скандування «Нах..й», яким вітали лідера Свободи після чергових походеньок на чайок на переговори до Януковича, будь-кого змусять замислитися. А тим більше таку недурну людину, як Тягнибок.

На довершення усіх майданних нещасть, виявилося, що право-радикальний імідж Свободи поруч зі справжніми радикалами виглядає дещо блякло, і це теж становить проблему. Отже, доведеться якось вирулювати з цього нелегкого становища – можливо, й шляхом якихось перемовин (недарма ж Тягнибок со товариши аж сім разів до Янека таскався: тут хочеш не хочеш, а увійдеш у смак). Утім, якісь торги вже, очевидно, проводилися: адже як заявив сам Тягнибок щодо свого балотування, «найімовірніше, рішення ми прийматимемо позитивне, але дивитимемося, оскільки є певні домовленості з нашими партнерами» (Інтерфакс).

Ярош: нове обличчя і «фак» Європі?

До речі, про радикалів. Політологи вже починають потрохи прочити у кандидати Дмитра Яроша, але тут є одна проблема: Європа вустами Кнута Флекенштайна вже заявила, що вона проти, тому що «Євросоюз не підтримує сили на кшталт «Правого сектору». Утім, для певної частини виборців ця європейська «антиреклама» може спрацювати з точністю до навпаки: особливо якщо згадати, що за три місяці Майдану вся допомога Європи обмежилася лише «глибокою стурбованістю», яку Кетрін Ештон, наче заведена, висловлювала по три рази на день і від якої останнім часом слухачі вже починали просто блювати.

До того ж до піару Яроша долучились такі відомі і популярні особистості, як Ольга Бгомолець, яка нещодавно зробила заяву, від якої певна кількість населення впала у ступор. Вона вказала на Яроша, як на людину, яка може бути об’єднувачем України.

Гоп-компанія: Допа без Гепи, «буратіна назад», очищений Єфремов та інші

Звичайно, гріх би було у нашому огляді обійти ще одного «радикала» (на цей раз у лапках) – горезвісного харківського губернатора Допу. Точніше, вже екс-губернатора: 26 лютого Добкін накатав заяву на ім’я «Президента України» (без вказання П.І.Б. цього «президента») з проханням звільнити його, Добкіна, з губернаторської посади задля балотування на президентську посаду. Рукописним оригіналом заяви усі бажаючі можуть помилуватися на сайті Харківської ОДА.

Причому, що характерно: вірний товариш  і друга половинка тандему «Допогепа» допомагати Допі рветься не дуже. Принаймні, «штабити» у Добкіна Гепа точно не буде: «Избирательную кампанию Михаила Марковича Добкина я возглавлять не буду, потому что я работаю Харьковским городским головой и буду работать Харьковским городским председателем тогда, когда будет избирательная кампания. Кто возглавит Михаила Добкина, он сам вам ответит», – заявив Кернес на прес-конференції у Харкові 26 липня, передає УНІАН.

Ну що ж, jedem das Seine: Гепа – посадовець обраний, тож вважає, що йому поки що боятися нема чого. А ось Допа – призначений, його і без усяліких заяв ось-ось би «зняли». І найчутливіший орган Допиного організму це йому вже не перший день як підказує. Першою спробою заспокоїти тремтливий орган був горезвісний з’їзд із далекоглядним наміром «взяти всю владу на себе до відновлення конституційного порядку». Взяти нічого не вийшло, і це Добкін із Кернесом зрозуміли, очевидно, ще від час самого з’їзду, оскільки відразу після заключних аплодисментів тандем ускочив у автівки й ушився за межі України (благо, кордон майже поруч). Поверталися вони вже порізнь: Гепа – з усмішкою від вуха до вуха і натхненним лозунгом, що Янукович – це вже «історія», Допа – із похмурим обличчям та запасним планом у кишені. Запасний план, скоріше, нагадує жест відчаю – статус кандидата у президенти стовідсоткових гарантій від «посадки» не дає (про це колишні Допині однодумці ще бозна коли потурбувалися), та ще й не факт, що ЦВК взагалі Допину заяву зареєструє. Але все ж таки шанси протриматися деякий час є.

Ймовірно, схожі роздуми відвідали і понурену голову Наталії Королевської: принаймні, УНІАНу колишня «Буратіна-вперед» заявила, що не виключає можливості балотуватися на президентський пост. Мотиви є: після царювання у Мінсоцполітики у Королевської теж земля під ногами горить, ну і, звичайно, у випадку чого, можна буде вигідно злитися на користь більш «солідного» кандидата.

Самі «солідні» кандидати поки що мовчать, але очевидно, що ця мовчанка триватиме недовго. Рано чи пізно (і скоріше, рано), «очищена» і «відновлена» ПР свого чоловічка висуне. Серед найбільш ймовірних кандидатур – Єфремов і Тигіпко: перший вже котрий день як активно кається і відмежовується від клятого минулого, другий клеїть із себе інтелектуала «нє при дєлах» і просторікує про те, що революція має захищати порядок. Утім, оскільки повірити в очищеного Єфремова електорату буде досить важко, очевидно, йому здадуть керівництво залишками «регіонів», а на президента висунуть білоручку-Тигіпка. Так це відбудеться чи ні – побачимо після з’їзду ПР 5 березня.

Безумовно, неможливо представити собі перегони без участі  «вічного кандидата» Петра Симоненка, якого останнім часом у соцмережах називають лише «говорящей жопой». По-перше, тому що вибори для нього це неодмінна частина життєвого циклу (на президентські вибори Петро Миколайович ходить, як вірний ленінець на жовтневу демонстрацію – хай там дощ, хай там сніг, але він завжди як штик, попереду колони, із транспарантом у руках). А по-друге, це реальний шанс захистити (хоча б до травня) свою КПУ, яку постійно хочуть заборонити всі, кому не ліньки. Бо одна справа – волати про переслідування у статусі якогось там голови якоїсь партії, і зовсім інша – волати про те ж саме у статусі кандидата у президенти. Згодьтеся, у другому випадку волається куди гучніше.

Ну і до того ж, буде нагода повторити обкатаний роками сценарій: знайти під час виборчої кампанії «клієнта» та традиційно злитися. А поки триватимуть ці пошуки – обіцяти електорату розкулачення усіх олігархів, комуністичний рай і відновлення всіх скинутих Леніних за особистий кошт чергової «злочинної влади».

А тим часом Олег Ляшко (який, на відміну від більшості згаданих тут персон, не мнеться і не треться, а вже публічно заявляє, що у президенти таки піде) буде обіцяти розкулачення самим комуністам – ну і ще вила у дупу у якості бонусу. І оскільки з вилами Олежа не розстається, то, треба гадати, кандидатські дебати цього року будуть особливо видовищними і захоплюючими.

Однак не будемо забувати, що у строкатий розклад президентських перегонів можуть втрутитися і інші «конячки». Наприклад, Гриценко, який поки що скромно пописує блоги на «Українській правді», а у перервах між дописами на УП зливає на Фейсбуці всіляку цікаву інфу: наприклад, що у початковій версії законопроекту про звернення України до Міжнародного суду значилися прізвища Азарова, Клюєва, Пшонки та іншої К^о, а в останній чомусь залишився один Янукович.

Або ж Юрій Луценко, який розумно дотримувався золотої середини: і Майдан не покидав, і, на відміну від Гриценка, «тритушок» особливо не критикував, але разом з тим примудрився створити невидиму, але досить-таки чітку дистанцію між собою та опозиційною трійцею. Від участі у розподілі кабмінівських портфелів він теж розважливо утримався – а це у майбутньому може забезпечити йому якщо не додаткові бонуси, то, принаймні, розв’зані руки.

І, нарешті, про солодке. Петро Порошенко, якого тупо кинули товарищі по Майдану – є справжньою кісткою у горлянці для основних гравців. Шоколадний заяць – нині дуже злий і найбільш грошовитий з усього списку претендентів. Тож його мотиви та можливі рухи – тема окрема…

реклама из пленки