Андрій СЛЮСАРЧУК: Передчуття війни. Путін як геополітичний Омікрон
Настав той час, коли треба мати сталевий мозок. Адже Світ потрапив у сутінки такого феномену суспільного настрою, який зветься «передчуттям війни».
Таке поняття як «передчуття війни» – найпотужніший модератор масових та індивідуальних панічних атак, що формують дуже нестійкі, часом взаємовиключні очікування, умовиводи, оцінки – істеричні, полярні, категоричні. Вони, немов вірус у клітинах, ширяться соцмережами і ЗМІ, не маючи ані географічних, ані соціальних меж, провокуючи емоційні вибухи і унеможливлюючи справді тверезий аналіз і прогноз подій.
Візьму на себе сміливість заявити – путінська Росія спромоглась занурити Світ у цей стан, який є ідеальним плацдармом для маніпулювання і досягнення своїх цілей. І не обов’язково військовим шляхом. Бо масову підсвідомість (і не тільки в Україні!) угризає одна лише думка – «Аби не було війни!»
Це дає привід обережно заперечувати велику вірогідність масштабного збройного нападу Росії на Україну.
Спробую пояснити.
Якщо розглядати нав’язування стану «передчуття війни» як технологію – це, без перебільшення, найцинічна, найжорсткіша, але, треба визнати, водночас дуже ефективна тактика для сторони, яка насаджує цей стан.
Спровокована інформаційно-психологічна ситуація залишає дуже небагато шансів на збереження здатності мислити тверезо і спокійно. Мозок намагається обробити купу взаємовиключних даних: нестримані заяви «лідерів», героїчну риторику учорашніх «політиків», зрадливу паніку обивателів, войовничі заклики патріотів, тривожні розпатякування «експертів», хвилі ненависті до конкретного персонажа або цілого народу, нові «факти» за і проти, які неможливо перевірити… Врешті-решт, під навалою цього емоційного тиску, мозок втомлюється. А сліди невдалих спроб переробити весь цей емоційно-інформаційний мотлох, залишаються у вигляді почуттів – збудження, невпевненості, тривожності… Виникає ПЕРЕДЧУТТЯ чогось болісного, невідворотного.
Це гранично важкий для соціуму стан, при якому полегшення досягається лише появою хоча б примарної надії на збереження миру.
Згадаємо британського прем’єр-міністра Невіла Чемберлена, відомого прихильника політики «умиротворення» Гітлера. Чого варта його фраза після повернення з Мюнхену у 1938 році, де він підписав славнозвісну Мюнхенську угоду з Гітлером, Муссоліні і Даладьє: «Я привіз мир для нашого покоління!» Це – слова із самої підсвідомості, це видох полегшення, прояв нехай ілюзорного, але позбавлення від того самого передчуття великої війни. Він не сказав, що привіз мирний договір, гарантії, дипломатичне рішення, хоча саме така риторика була б логічною для даного випадку. Ні, він сказав – «мир для нашого покоління».
У той час європейці, що пережили Першу світову і знали не з книжок, що таке страх, кров, смерть, окупація, голод, – були занурені Гітлером у стан передчуття війни. Панували сум і відчай. Частина держав перебували у стані внутрішньополітичної нестабільності, серед причин цього був, безумовно, і демонстрований нацистською Німеччиною намір будь-які свої інтереси вирішувати військовою силою. Гітлер скористався цим панічним настроєм, давши Європі надію «умиротворення» на своїх умовах.
Зрозуміло, багато хто продовжить пошук історичної логіки і скаже, що буквально через рік після «миротворчого» Мюнхену запалала Друга світова.
Але я не вбачаю тут можливості проводити далі чітку історичну паралель. Бо передчуття війни – не обов’язково переходить у війну реальну, тим більше у епоху гібридних ментальних воєн.
Прихильники думки про невідворотність повномасштабного військового нападу Росії на Україну, сходяться, за великим рахунком, до одного твердження – усі аргументи проти ймовірності військового вторгнення Росії в Україну, зводяться нанівець неадекватністю і непередбачуваністю Путіна. Неможливістю вірити його словам, прорахувати його кроки. Так, як це було у випадку із надією умиротворити Гітлера – нині між ним і Путіним проводиться багато паралелей.
Ось тут переходимо до ролі ключових гравців у цих складних геополітичних партіях.
Одразу зауважу – президент РФ В.В.Путін є психопатичною особистістю. Для Росії, треба зауважити, такого кшталту лідер – скоріше закономірність. (Маленький відступ – не буде великим перебільшенням стверджувати, що наприкінці 20-го – початку 21-го сторіччя, – великою частиною Світу правили чи правлять психопати. Згадайте Каддафі, Хусейна, Лукашенка… Навіть Трампа).
В цьому сенсі зв’язок особистості Путна із Гітлером прямий – той також був яскраво вираженим психопатом. Для обох цих «страшил» світового масштабу характерні абсолютизм в питаннях влади, жорстокість, самонавіяне месіанство, відсутність критичного мислення. Але при цьому – хитрість, стратегічність, маніакальна обережність у ситуаціях, загрозливих для себе-коханого.
Треба підкреслити, що психопати, безумовно, мають інстинкт самозбереження – інше питання, чи завжди він спрацьовує…
Але між гітлерівською Німеччиною і імперською путінською Росією є і відмінність, причому вирішальна – стартові умови для початку великої війни, яку владні психопати завжди внутрішньо готові спровокувати в якості останнього, як їм здається, аргументу.
Гітлер, розпочинаючи експансію третього Рейха, таки мав на що спиратись. Він повністю знищив противників режиму і мав ледь не абсолютну підтримку німців, переконаних у величі Рейха і фюрера. Ця підтримка була вирішальною – населення і армія були єдині і мотивовані. І питання тут навіть не в ідеології, не у пропагандистському злому генії доктора Геббельса, – просто усі збочені постулати націонал-соціалізму, упаковані у привабливу обгортку національної ідеї, лягали на підготовлений ґрунт. Як би не трактувався істориками весь період владування Гітлера, є впертий факт його швидкого економічного успіху. Перед приходом націонал-соціалістів до влади у 1932 році, Німеччина не оговталась від виплати репарацій і кризи 1929-го року і перебувала у повному економічному занепаді – голод, розруха, безробіття, страйки… Економічна політика национал-соціалістів, хоча і була, безумовно, жорсткою і мілітарною, із пануванням військових державних монополій, але у її результаті, буквально за 5-6 років Німеччина із злиденної депресивної території перетворилась на одну з потужніших європейських економік. У німців, які ще нещодавно буквально голодували, з’явились робота, їжа, впевненість у своєму завтра. Так що базікання Геббельса про велич нації і реванш за приниження у Першій світовій, німці сприймали, так би мовити, на незвично повний шлунок. Тому до кінця воювали і працювали заради Рейха і фюрера.
Тепер запитання – чи може новий російський фюрер, який демонструє готовність до своєї імперської експансії, похизуватись хоча б приблизно таким стартовим положенням? Так, в Росії повністю знищена політична опозиція – але на цьому, власне, закінчуються усі паралелі. Бо пропозицію несамовито любити «царя і отєчєство», Путін не підкріпив нічим, окрім НЛПшного телебачення, голої пропаганди. За межами Москви, Санкт-Петербургу та ще кількох мільйонників – так нікуди і не поділись традиційні російські бідність, безправ’я і тихе невдоволення (тихе тому, що його носії вправно гасять свої крамольні думки про «царя і отєчєство» низькосортним алкоголем).
Я ніколи не повірю, що аналітичний апарат Кремля не прораховує ймовірних внутрішніх реакцій на велику війну. Там не можуть не розуміти, що з бойовими діями, з опором такого масштабу, які можливі при вторгненні в Україну, «російськоє оружиє» ніколи на практиці не стикалось. А люди в Москві, Санкт-Петербурзі, містах-мільйонниках і глухих російських провінціях ніколи не стикались з із десятками тисяч трун, в яких приїдуть з війни за примарний путінський «одіннарод» їхні сини. Це не говорячи вже про шок невеликого прошарку середнього класу Росії, який цього разу не витримає удару санкціями: із швидкою і глибокою девальвацією, інфляцією, дефіцитом, кризою та узагалі – руйнацією власної зони комфорту.
Реальне горе – втрата близьких або просто, як кажуть, землі під ногами – добряче почистить у захаращених мізках образ непереможного путінського генія, створений російською пропагандистською машиною.
Питання мотивації у цьому випадку виключно важливе – росіяни швидко втратять розуміння того, заради чого і кого їхні сини мають горіти в танках в статусі агресорів; українці ж відстоюватимуть свою землю, свій вибір, свою свободу і своє майбутнє – це сама сильна позиція.
Німці стали тихо клясти фюрера аж у 44-му, коли американці почали відпрацьовувати на їхніх містах тактику коврових бомбардувань.
Росіяни проклянуть свого фюрера значно раніше і це не буде тихо. Адже примари Разіна або Пугачьова на російських теренах ніхто не відміняв.
Отже. В Кремлі є, звичайно, психопат, але там не усі ідіоти. І розуміють, що розв’язавши повномасштабну криваву війну із десятками тисяч жертв, вони отримають те саме, що прискорило фінал Гітлера – другий фронт. Тільки от цей фронт відкриється не ззовні, а з середини Росії.
Кремлівським небожителям є що втрачати і вони це добре розуміють. Комфорт, казкове багатство, насолода владою, призомбовані слухняні раби і багато-багато інших улюблених іграшок. Усе це розпочне летіти у тар-тарари із першим (умовно) пострілом.
Тому гібридна ментальна війна – це основний тактичний вибір Кремля. Те, що напад досі не відбувся, підтверджує цю версію. Психопат спокійно спостерігатиме за тим, як об’єкт його бажань кожного дня наповнюють сучасною зброєю, нарощуючи оборонний потенціал, тільки у випадку, коли насправді має якийсь інший план.
Тому Путін зберігає і підсилює імідж неадеквата. Ставлячи Світу вимоги і ультиматуми – нахабно і зухвало, ніби не він з голою дупою, а Світ…
А Україні важче за усіх – вона знаходиться в епіцентрі як реальних, так і фейкових подій цього історичного періоду.
І тут з’являється певний сум – як це часто буває в нашій державі, замість єднання перед все ж-таки існуючою небезпекою військових провокацій, замість тверезого, зваженого підходу до коментарів і висвітлення ситуації, наша так звана політична «еліта» починає співати свої старі огидні пісні.
ЗМІ залюбки транслюють «аналізи» збанкрутілих політиків і відвертих путінських посіпак. Перші, в іміджі «героїв», які щойно вилізли із окопу, жахають «путіннападе» і клянуть діючу владу за те, що вона погано домовляється з Байденом. Другі, начепивши на обличчя вираз «умиротворців», також переконують у «путіннападе» і клянуть владу за те, що вона не хоче домовлятись з Путіним.
Телевізор показує, як правильно збиратись у евакуацію, Інтернетом ширяться картинки із британським та американським озброєнням, а мешканці Харкова сидять на валізах.
Верховна Рада при цьому збирається на карантин, що пересічні трактують як втечу від ймовірної війни…
І у якості вишеньки на цьому бісівському тортику – Порошенко, який тицяє екс-президентським пальчиком у бік Банкової і волає «Вони бояться мене більше, ніж Путіна!». Дарма, що цим самим перстом він освячував мінські домовленості, які нині дають Путіну багато козирів у його грі…
На фоні передчуття війни, Україна отримала загострення боротьби за владу, коли старі «батьки» хочуть швидше повернутись. Той же Порошенко, гарцуючи на статусі політичного переслідуваного, використовує цей трагічний для держави момент виключно у своїх інтересах. Адже страх і невпевненість звужують свідомість, породжують феномен вікової регресії, коли доросла людина починає відчувати підсвідому потребу у захисті. І тут, як чорт із табакерки – «батько нації», герой и захисник, якого хтось боїться більше, ніж Путіна…
Часом здається, що український політикум за рівнем психопатичності може позмагатись із кремлівським фюрером. Адже своєю ідіотською поведінкою переважна частина його представників тупо працюють на поширення та закріплення путінської стратегії «передчуття війни».
На цьому фоні абсолютно зрозумілі спроби президента Зеленського знизити градус панічних настроїв, як це було на нещодавній прес-конференції для західних ЗМІ, викликають сплеск нищівної критики. Адже «передчуття війни» вже активно юзають усі зацікавлені, як ззовні, так і всередині країни.
Власне, такий стан не є для нас чимось незвичним. Така у нас «еліта». Попри витівки якої вже вісім років українці стримують постійні демонстрації «братами» наміру силою примусити Україну до «братства».
На щастя, цього разу Світ не піддається на путінський шантаж. Компроміси, на які розраховував Кремль, очевидно стають недосяжними. І тепер у недоімперії дійсно лише два виходи: або відповзти на якихось умовах «збереження лиця», або дійсно влаштувати локальну провокацію у розрахунку на нове коло торгівлі за власні інтереси.
Але на повноцінну війну вони вже не здатні. На початках свого нахабного психологічного аншлюсу, Путін був схожий на свіжий пандемічний коронавірус, що мав потенціал викликати важке захворювання і велику кількість смертей. Нині ж с кожним днем він все більше нагадує ослаблений штам Омікрон, який хоча і провокує чергову масову паніку, але протікає як примітивне ОРЗ і має символічну летальність…
Андрій СЛЮСАРЧУК,
доктор медичних наук, професор-нейрохірург
