Париж бачив не все: Францію підкоряє український дизайн

Днями  в Парижі в Українському культурному центрі завершилася виставка, учасницями которой стали вісім жінок-місткинь, що працюють у різних напрямках мистецтва

Тема виставки під назвою “Ефект Хрізаліди”  – зміна соціальних ролей чоловіків і жінок, яка вважається сьогодні загальносвітовим соціальним феноменом. Він полягає в тому, що сучасна жінка часом наче перестає бути жінкою, втрачаючи свою природну сутність, настільки багато вимог має до неї сучасне життя. За допомогою оригінальних об’єктів, створених спеціально для виставки, був наочно продемонстрований непорушний закон: ніякі обставини не можуть змінити жіночу природу і вбити потребу краси, навіть сама жінка. Отже, в головному залі Українського культурного центру в Парижі жіноча енергія, накопичена поколіннями, вийшла назовні. І проявилася за допомогою прекрасних арт-об’єктів, створених у різних творчих техніках – від старовинного ремесла витинанки і «бабусиного» в’язання – до фото-арту, дизайнерських об’єктів, ультрасучасного фешн і відеоінсталяцій. Символом проекту послугувала лялечка метелика золотистого кольору, яка называється “хрізаліда”.

Дуже показовою була реакція парижан на сучасне українське мистецтво.  Не дивлячись на те, що Париж, здається, бачив все, виставка справила враження. Особливо на себе звертали увагу ті об’єкти, які мали питомо українську самобутність (як, приміром, гігантські паперові витинанки Дарьї Альошкіної), але при цьому дуже органічно сприймалися європейськими поціновувачами мистецтва.

Але найголовніше те, що цей проект зокрема було реалізовано завдяки підтримці французької компанії з майже українською назвою MAЇNO, утвореною парижанином в третьому поколінні, французом Олександром Старинським з метою просування та підтримки українського предметного дизайну у Франції. Цікаво, що  Олександр Старинський після подій на Майдані настільки захопився Україною, що навіть вивчив українську мову, активно цікавиться культурою нашої країни та підтримує літературні проекти, зокрема, зініціював переклад книги Олега Сєнцова французькою мовою, незабаром книга вийде друком.

Мабуть, тільки з Парижу можна розгледіти потенціал українського дизайну та побачити те, що дехто не бачить під своїм носом:

Олександр Старинський:

– Я бачу, що Україна переживає зараз культурну революцію, яку можна порівняти з іспанською «movida» на початку 1980 років. У багатьох галузях панує дух предприємництва. Євроінтеграція спонукає до створення продуктів світового рівня і пошірює поле застосування креативності, притаманної українському народу. Вже добре відомо про талант й затребуваність українських розробників програмного забезпечення. Ще треба вивільнити потужний потенціал сучасного українського дизайну та прискорити формування його сталого виразу та образу на широкому загалу. Я пересвідчився, що дизайнерські та мистецькі речі, створені українцями, справді виризняються завдяки особливій “душевности”, креативності, при цьому їхня якість може бути абсолюто на європейському рівні. І я переконаний, що цей успіх у Парижі стане детонатором великих перспектив для українського дизайну та сучасного мистецтва. 

До речі, саме останннім часом Культурний центр в Парижі почав жити прогресивним культурним життям, завдяки активній позиції Першого секретаря з питань культури Посольства України у Франції Ірени Карпи, яка ініціює та підтримує багато процесів та проектів з “європейським обличчям”. А також – завдяки підтримці Посольства України у Франції та особисто пана Олега Шамшура, посла України у Франції:

– Дуже приємно та відрадно, коли бачиш в рідних стінах Культурного Центру такі проекти, які втілені на дуже високому міжнародному рівні  – і з точки зору концепції, і виконання, при цьому не втрачаючи оригінальності та самобутності. Ще раз доводячи, що українске  творче мислення та креативність – саме те, що може стати нашою перевагою в Європі. Це також продемонструвала, зокрема, і виставка українських дизайнерів у вересні минулого року, які вперше взяли участь у Paris Design Week 2016.

 Я вважаю, що для українського культурного центру – чудового майданчику, яким володіє Україна в Парижі, дуже важливо демонструвати українську культуру саме в такому сучасному форматі –  адже саме така мова краще зрозуміла для французів та прекрасно ними сприймається. Спостерігаючи за французами, які відвідували цю виставку, одразу відчувешь, що відбувається той “клік” одразу, навіть не треба нічого пояснювти та розтлумачувати. Безумовно, я хотів би, щоб таких виставок було більше, щоб культурний процесс тут не переривався, та у будь-який момент у будь-якої людини була можливість прийти і подивитися на українскье мистецтво.

Але це неможливо зробити наразі без підтримки меценатів, адже фінансування держави не покриває потреб. Я дже чекаю бажання та готовність вкласти в промоцію у Франції.  Дехто з них мешкає і у Франції зокрема. І в нас був позитивний досвід такої співпраці. Сьогодні саме такі приватні ініціативи могли б вирішити багато завдань для втілення культурної політики.

Утім, як не прикро, подеколи митці та куратори проектів стають заложниками непорядності українських партнерів, які спочатку обіцяють підтримку проекту, а потім просто зникають та буквально не беруть слухавку, так і не виконавши свої зобов’язання. Подібна дуже некоректна ситуація, наприклад, склалася з віщезгаданою участю українських дизайнерів у Тижні Дизайну в Парижі у вересні 2016 року. Оскільки держава не виділяє грошей на такі заходи, кураторам та організаторам доводиться звертатися по допомогу. Отже, у вересні стати партнерами виявили бажання дві поважних громадські організації. За домовленістю, одна з них – фонд культурної дипломатії UART – проплатила організаційний внесок у PDW 2016, а друга пообіцяла покрити частину організаційних витрат. Але… просто не зробила цього. Отже, організатори опинилися у заручниках ситуації: виставка вже потрапила в офиційні каталоги Тижню Дизайну, а коштів на фізичне проведення виставки другий “партнер” так і не виділив, хоча організаторами було на 100% виконано всі партнерські зобов’язання. Тож, історична для українського дизайну подія – перша в історії участь у виставці світового значення, – опинилася під загрозою зриву. І кураторам довелося у буквальному сенсі стати “меценатами” проекту, аби не підірвати репутацію країни та не підставити колег. Утім, репутація, вочевидь, важлива не для всіх. І це, на відміну від сучасного українського дизайну, виглядає так “по-нашому” і так не “по-європейські”…