Парадокси нового «Шевченківського століття»
Про даремні потуги принизити геній Тараса Шевченка…
З початком 1914 року російські шовіністи підняли верескливі протести щодо відзначення 100-річчя від дня народження Тараса Шевченка. Особливо старалися окремі малороси. Так, заступник голови київської філії Всеросійського народного союзу, професор Університету Святого Володимира Петро Армашевський, добиваючись цієї заборони, телеграфував в усі найвищі інстанції Санкт-Петербурга: це, мовляв, буде перегляд українсько-мазепинських сил, котрі добиваються відновлення колишньої вольниці під синьо-жовтим прапором.
І тоді ж наш видатний історик Михайло Грушевський у своїй ювілейній статті про Великого Кобзаря наголосив, що ми вступаємо в добу «Шевченківських століть». Йшлося про період від 1914 до 1961 року, коли українці мали започатковувати столітні відзначення основних віх його життя й творчості. «З столітньої перспективи все ясніше, – писав учений, – вирисовується перед нинішнім поколінням величний і радісний момент приходу на землю українського Апостола правди, національного пророка, котрому судилося відкрити нову епоху в життю нашого народу, сказавши те велике слово, що огненно заговорило, що людям серце розтопило і по Україні пронеслось, і на Україні святилось».
Михайло Грушевський також закликав усіх: «На віддалі століття повинно зникнути з нашого зору все, що було в нім слабого й немічного і висвободжені з злуки з ним, мусили тим виразніше, тим яскравіше виступити в нім вічні прикмети його духа, неминуща красота його індивідуальности і незглибима велич його історичної місії. Визволене з під пов’язки всього дрібного і скороминучого мусіло вдарити в очі всіх, відкриті для вражінь красоти і правди, проміння сього сяєва Вічного, що осінило сю стать і спочило на ній – на сій постати звістителя закону любови і братцтва, для котрого не було іншої релігії, іншої правди, іншої етики, як правдолюбіє – котрого серце запалало ся гнівом тілько з великої любови; і іскри докорів і ганьби викресало з нього великі пориви до правди-справедливости».
Так, його спадщина тоді була недостатньо вивчена, бо вміти читати, сказав академік Степан Смаль-Стоцький, «таки велика штука. Ще більша – вміти читати поезії Шевченка, де кожне слово повне поетичної символіки, багатозначне й не надаремно сказане». Тож створена у таборах переміщених осіб після Другої світової війни Українська Вільна Академія Наук урочисто декламувала, що «глибоко усвідомлює свої обов’язки в цьому «Шевченківському столітті» і своїм почесним завданням вважає працю в галузі шевченкознавства, всебічне вивчення життя і творчости великого генія України».
Так заявлялося УВАН уже в США у 1953 році, тобто в Першому «Шевченківському столітті», якщо вести відлік за Михайлом Грушевським. І ось бачимо, що на нинішній Шевченківській конференції 11 березня 2023 року спільно з НТШ у Нью-Йорку та Українським науковим інститутом Гарвардського університету УВАН представляє доповідь Михайла Назаренка з Києва “Критичне видання спогадів про Тараса Шевченка: проблеми упорядкування і коментування”.
Це той фахівець з російської літератури (кандидатська дисертація – «Міфопоетика М. Є. Салтикова-Щедріна»), який цьогоріч хоче переконати членів Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка, що своїм упорядкуванням збірки «Крім «Кобзаря» він заслуговує на цю найвищу літературну нагороду нашої країни. І складається враження, що все вже сплановане на те, аби Михайло Назаренко в’їхав до Нью-Йорка, як кажуть, на білому коні.
За те, що він насамперед спробував довести: Тарас Шевченко перші твори, ще до «Кобзаря», писав російською мовою. І це було нібито його внутрішнім побудженням. При цьому Шевченкові приписується вірш «Нищий» тільки на тій підставі, що підписаний він був в альманасі «Утренняя заря» 1839 року криптонімом «Ш.». Водночас М. Назаренку відомо: у російському літературознавстві цей твір рахується з 1858 року за маловідомим письменником Хрисанфом Шевцовим.
Коли, до речі, він появився в «Сборнике лучших произведений русской поэзии», Шевченко був у Санкт-Петербурзі, відтак міг пред’явити своє авторство. Але ж цього не сталося. Більше того, на відміну від усіх творів Шевченка, у названому зовсім відсутні українські сюжети.
Хіба що М. Назаренко бачив рукописний оригінал чи копію цього вірша, але про це чомусь не пише. Зрештою, все це свідчать про повне незнання ним Шевченка. Адже є спогади Петра Мартоса, портрет якого взявся малювати в Санкт-Петербурзі молодий художник: саме цей полтавський поміщик чи не першим відкрив поетичний дар поета. Мовляв, після закінчення чергового сеансу, він підняв з підлоги клаптик списаного олівцем паперу, на якому ледве розібрав чотири рядки українською:
Червоною гадюкою
Несе Альта вісті,
Щоб летіли крюки з поля
Ляшків-панків їсти.
Коли ж Мартос поцікавився в художника: «Це що таке, Тарасе Григоровичу?», той про свій твір відповів: «Як іноді нападуть злидні, то я перевожу папірець». І таких «папірців» з початку літературних проб Шевченка виявився цілий короб.
Забравши папери, продовжував свої спогади П. Мартос, «я притьмом подався до Гребінки, і ми, з великим трудом, сяк-так довели їх до пуття і, що змогли, прочитали». Саме з цих Шевченкових рукописів під тиском наполегливих земляків і з’явилося перше видання «Кобзаря» 1840 року, де немає ніяких віршів російською – їх просто не було в тому коробі.
Але ці перші спроби молодого поета писати українською викликали різку критику російських письменників, особливо з боку В. Бєлінського. Шевченку закидали «мужицький» зміст його творів, відмовляючи в доцільності писати рідною мовою. Щоб закрити їм рота, Шевченко, не залишаючи служіння українській музі і не відмовляючись від своїх «мужицьких сюжетів», вирішив, за його ж словами, «компонувать і по-московському», «щоб не казали москалі, що я їхньої мови не знаю».
Тож Шевченко, довівши великоросам у відповідь на критику щодо мови його творів поемою «Никита Гайдай», що вміє писати російською, чи не першим зупинився, аби застерегти себе від меншовартості й засвідчити небажання надалі користуватися нею. З цього приводу в листі до Григорія Квітки-Основ’яненка Шевченко пише 8 грудня 1841 року з Санкт-Петербурга: «Ще посилаю вам кацапські вірші своєї роботи. Коли доладне що, то друкуйте, а коли ні, то закуріть люльку, коли люльку курите. Це, бачте, пісня з моєї драми «Невеста», що я писав до вас, трагедія «Никита Гайдай». Я перемайстрував її в драму. Я ще одну драму майструю. Назоветься «Слепая красавица». Боюсь, щоб не сказали москалі mauvais sujet, бо вона, бачте, з українського простого биту. Ну, та цур їм, москалям…».
Подібні думки і в листі від 30 вересня 1842 року до Якова Кухаренка: «Переписав «Слепую» та й плачу над нею. Який мене чорт спіткав і за який гріх, що я оце сповідався кацапам черствим кацапським словом! Лихо, брате- отамане! Їй Богу, лихо! Це правда, що опріч Бога і чорта в душі нашій є щось таке страшне, що аж холод іде по серцю, як хоч трошки його розкриєш, цур йому, мене тут і земляки і не земляки зовуть дурнем, воно правда, але що маю робить, хіба ж я винен, що я уродився не кацапом або не французом. Що нам робить, отамане-брате? Прать проти рожна чи закопаться заживо в землю – не хочеться, дуже не хочеться мені дрюковать «Слепую»…
Чи знає про це М. Назаренко? Очевидно, ні, як і того, що вживана ним цитата Михайла Максимовича («У нас не может быть словесности на южнорусском языке, а только могут быть и есть отдельные на оном сочинения – Котляревского, Квитки (Основьяненка), Гребенки и других») не означає того, що цей, за словами Назаренка, «українофіл, упорядник збірки народних пісень, історик, перший ректор Київського університету, в майбутньому товариш Шевченка», був проти використання української мови – цей процес обмежувався політикою царського самодержавства. І Максимович просто констатує ситуацію, а Назаренку ввижається якесь нібито українофобство видатного українця.
Тобто, М. Назаренко, свідомо чи з неуважності, перекрутив смисл висловлювання Михайла Максимовича, чим безпідставно прирівняв його до пізнього Гоголя, який заявляв восени 1851 року професору Московського університету Бодянському: «Нам, Осип Максимович, надо писать по-русски, надо стремиться к поддержке и упрочению одного, владычного языка для всех, родным нам, племен».
Другим «новаторством» М. Назаренка є його наполегливі спроби представити Великого Кобзаря як такого, котрий нібито «не перший і унікальний, а один з» тодішніх поетів-романтиків, яким він «різноманітністю метрики поступається».
Але чому ж творчість тих, більш «талановитіших», не запалила українство до здвигу, як це зробили, за словами Пантелеймона Куліша, здавалося б, зовсім прості рядки поезії Шевченка на київську молодь, від яких вона заціпеніла: «Світе тихий, краю милий, – моя Україно! – За що тебе сплюндровано, за що, мамо, гинеш?”.
Чому про твори більш «талановитих» не маємо відгуків Миколи Костомарова, котрий ось так оцінював почуті поезії Шевченка: “Страх перейняв мене… Я побачив, що Шевченкова муза роздирала заслону народнього життя. І страшно, і солодко, і захоплююче було глянути туди!.. Тарасова муза прорвала якусь підземельну загату, вже кілька віків замкнену багатьма замками, припечатану багатьма печатями, засипану землею, навмисно поораною і засіяною, щоб сховати для потомства навіть пам’ять про місце, де знаходиться підземна порожнеча: Тарасова муза сміливо ввійшла в ту порожнечу з своїм невгаслим світильником і відкрила за собою шлях і свіжому повітрю і людській цікавості”.
Так, цю місію міг взяти на себе справді великий герой і великий геній, а вибрати його й спрямувати на цей шлях мав хіба що Всевишній. Тільки він міг провести шляхом випробувань обранця історичної долі українства, тільки він міг освідомити того потребою взяти на себе місію більше любити Україну, ніж самого себе. Зрештою, такий жертовник мав стати не тільки Пророком свого народу, що вказує йому вихід на широку стовпову дорогу, але і його новітнім Мойсеєм, який виведе свою націю на цей шлях. Такий український Мойсей, маючи богообранність, мав би і мужність звернутися до Бога від імені свого народу…
Він і перейняв естафету від Івана Котляревського в справі пробудження не тільки свого, рідного народу, але й усіх поневолених. Вже за життя царська охранка звернула увагу на велику популярність його серед українства, особливо в колах інтелігенції. А ще тоді Панько Куліш промовив: „Такий поет, як Шевченко, не одним українцям рідний. Де б він не вмер на великому слов’янському мирові, чи в Сербії, чи в Болгарії, чи в Чехах – всюди він був би між своїми…”.
Дмитро Донцов свого часу сказав: «Зрозумійте, що Шевченко, його «Кобзар», його життя та Св. Письмо – це все те, що ви потребуєте. Це є ваш світогляд, ваша ідеологія, ваша програма. Статут вашої організації, ваш прапор і ваш найвищий, після Бога, провід. Більше нічого на потребуєте. Йдіть за ним і переможете, як перемагали наші предки, коли не збочували з цього шляху: шляху основаному на вірі в Бога і в премудрість Його законів. Цією вірою, і лише нею, переможете».
Це він своїм «Кобзарем» розбудив нас від тяжкого національного сну. Це він своєю творчістю змусив українців відповісти на запитання «хто вони, чиї сини, яких батьків, ким, за що закуті». Це він підніс свідомість до такого рівня, що вже не змогли втопити її в морі української крові. А ми, забувши заповіт Михайла Грушевського, хочемо здрібнити геній Кобзаря причіпками на кшталт висновками про його нібито слабшими «різноманітностями метрики».
Нинішнє «Шевченківське століття» розпочалося 2014, коли під час Революції Гідності на велелюдному київському Майдані український вірменин Сергій Нігоян декламував безсмертні рядки Великого Кобзаря: «Борітеся – поборете, вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава і воля святая». Ці слова сьогодні з кожним захисником України на передовій, з кожною українською жінкою, яка змушена покинути рідну землю, рятуючи своїх дітей від російських ракет.
Тож даремні потуги Михайла Назаренка принизити геній Тараса Шевченка, величі котрого він ще не зрозумів, як видно. Тим паче і нелогічно відзначати за це премією Тараса Шевченка, творчість якого стала надбанням не тільки української нації, вона ввійшла до золотої скарбниці світової літератури, залишається й досі потужною зброєю всіх поневолених народів у боротьбі за право стати державними, бо «в своїй хаті – своя правда, і сила, і воля!».
Володимир СЕРГІЙЧУК, завідувач кафедри історії світового українства Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор історичних наук, професор.
