«Освоєння» України українцями – чи є перспектива?
У двох попередніх статтях було змальовано як фундаментальний «рецепт» виживання українців на своїй землі в умовах постійних зазіхань сусідніх народів, так і перспективу вибору «між Європою та Євразією», перед яким нині опинилася наша країна
Оскільки нам не надто підходять і ЄС, і ЄврАзЕС (які до того ж мають певні труднощі з можливим «освоєнням» України), мусимо нарешті виробити свій рецепт модернізації, досягнення успішності в сучасному світі, спираючись насамперед на власні сили, а не на зовнішні «милиці».
Перші «млинці грудками»
Те, що Україна перебуває у глибокій затяжній кризі, навряд чи потрібно комусь пояснювати… за винятком хіба що окремих високопосадовців, які невтомно розповідають про «покращення» та щиро веселять іноземців сентенціями про якість вітчизняної інфраструктури. Втім, важливо інше: ця ситуація для світу зовсім не нова. Коли інші народи, які зараз є цивілізаційними зразками, опинялися у скруті, то завжди знаходився харизматичний лідер нації. Наприклад, після нищівної поразки у Другій світовій війні таким лідером для німців став канцлер Конрад Аденауер, для японців, попри відмови від своєї божественної природи, – імператор Хірохіто. Народ ішов за лідером, бо той міг сказати щось на кшталт: «Німці ми чи ні?! Відродимо ж Німеччину з руїн, бо ми – велика нація». (Варіант для Японії: «Японці ми чи ні?..»)
Помаранчева революція також винесла на гребінь подій харизматичного лідера, який кинув більшості нації (принаймні більшості ситуативній станом на 2005 рік) заклик відродити Україну. Наслідки відомі: заклики лишилися… тільки гучними закликами, над якими досі збиткуються обдурені люди. А все тому, що не було головного стрижня – національної ідеї, здатної об’єднати й мобілізувати ту саму більшість нації (нехай і ситуативну). А відродження без національної ідеї – як їжа без солі: нібито все є, але чогось для задоволення таки бракує.
Віктор Ющенко і справді не мав такої консолідуючої ідеї! В цьому він відверто зізнався українським журналістам, презентуючи 30 вересня 2009 року проект Народної Конституції. Адже сам попросив «ланцюгових псів демократії» допомогти з формулюванням національної ідеї! Погано, що Ющенко дозрів до розуміння такої необхідності лише під завісу свого президентства, розгубивши всю харизму та популярність.
Але хіба ж раніше не було ідей… щодо національної ідеї?!
Були.
Аж цілих дві: Великий Голодомор і УПА.
Так-так, не кривіть саркастично губи: адже націю консолідує або велика перемога, або велика поразка. Бо і те, й інше супроводжують надзвичайна мобілізація сил і великі жертви. Зокрема, радянський народ остаточно згуртувався під час Великої Вітчизняної війни, Німеччину та Японію вдалося мобілізувати на відродження саме після поразки у Другій світовій війні, ще раніше Третій Рейх – після поразки у Першій світовій, США – після Великої депресії 30-х років, Швецію – після нищівної кризи на межі ХІХ–ХХ ст.
Тож розкручуючи справжній культ Великого Голодомору 1932–1933 років, Віктор Ющенко діяв, загалом-то, вірно. За його очевидним задумом, згадавши про 7 млн зморених голодом безправних селян, українська нація мала би згуртуватися, розгнівавшись на «керманичів Великого Голоду»… Щоправда, не згуртувалася. Бо мордування українського народу (як компоненти радянського) у Великій Вітчизняній війні відбулося ще пізніше, було ще довшим і ще кривавішим. Тому на роль консолідуючої національної ідеї Великий Голодомор і не годився. Ще менш придатною для цього виявилася героїзація вояків УПА: це консолідувало Західну Україну – але ж не всю націю!..
Отже, перші два «млинці» від президента Ющенка взялися «грудками». Заради справедливості зазначимо, що інші спроби були ще менш вдалими. Наприклад, про те, що Віктор Янукович на початку президентської каденції поставив завдання до 2020 року ввести Україну до складу G20, зараз ніхто вже й не згадує – хіба що випадково… Українські промисловці вперто торочать про термінову модернізацію національної промисловості та перехід на вищі технологічні уклади. Аграрії ратують за порятунок села. Українська асоціація якості намагається захопити співвітчизників ідеєю нової якості товарів, послуг і життя як такого.
Але все це типове не те!!! Від ідеї увійти до G20, модернізувати промисловість, урятувати село та зробити життя якісним «маленькі українці» дружно тікають у «хатинки скраю» – кожен у свою…
Порядок у хаті
Що ж робити, якщо своєї консолідуючої національної ідеї не маємо, а основоположні принципи двох великих претендентів на «освоєння» України (ЄС і ЄврАзЕС) нам не підходять?! Без стрижневої національної ідеї наша країна так і залишиться аморфним «болотом». І рано чи пізно Європейський союз або Євразійське економічне співтовариство займеться нашою «меліорацією». Хто саме займеться, залежить від багатьох факторів: наявності достатніх ресурсів на «перетравлювання» України, співпадіння векторів нашого взаємного тяжіння тощо.
Аби такий найнегативніший сценарій не був реалізований, мусимо якнайшвидше виробити національну ідею модернізації України. Очевидно, вона має відповідати принаймні трьом критеріям:
– бути конкретною, а не абстрактною (як-от входження у 2020 році до G20 чи всебічна якість нашого життя);
– бути близькою та зрозумілою більшості пересічних людей незалежно від рівня освіченості, культури й інших факторів (найкраще – у формі простого гасла);
– бути націленою на розвиток.
Щоб досягти бажаного ефекту, мабуть, найкраще взяти за основу якесь народне прислів’я, приказку та відповідним чином модернізувати. От хоч би «моя хата скраю» – фундаментальний принцип мирного виживання українців на своїй землі за будь-якої влади!
Щоправда, закінчення приказки (точніше, тепер уже прислів’я) на позитив аж ніяк не налаштовує: «Моя хата скраю – нічого не знаю». Запровадивши цей принцип послідовно та вичерпно, на виході матимемо атомізоване суспільство. Там немає взаємної допомоги, підтримки. Там кожен обороняє лише свою «хату скраю», не цікавлячись навіть тим, що коїться у найближчих сусідів. Не кажучи вже про навколишні села, міста, регіони… Про країну в цілому. Про діаспори українців у світі.
Отже, попри добру, всім відому та зрозумілу основу, використати цей принцип у чистому вигляді як стрижневу національну ідею не вдасться.
Утім, є й інший варіант прислів’я: «Моя хата скраю – першим ворога зустрічаю». Із точки зору «відчуття ліктя» цей варіант є значно кращим, бо змальовує людину, яка першою тримає ворожий удар. Це налаштовує на внутрішню мобілізацію та наступну боротьбу з ворогами. Хоча й у цього принципу є специфічні недоліки:
– жити постійно у стані мобілізаційної готовності обтяжливо (саме тому революційно-репресійно-військові потрясіння перших десятиліть радянської влади змінилися хрущовською «відлигою», брежнєвським «застоєм» і горбачовською «перестройкою»);
– першим зустрічати ворога могли лише козаки (які за визначенням і були прикордонниками, звиклими до життя на порубіжжі у постійній передвоєнній напрузі), але прислів’я не дає рекомендацій, як діяти в умовах, наприклад, уже наявної окупації (будь-якої – економічної, військової, культурної, духовної).
Отже, і цей варіант не годиться. Хоча… щось у цьому є, звісно! А є основа: така приваблива, кожному улюблена «моя хата скраю»…
Що ж, лишається тільки змінити закінчення! Наприклад, отак: «Моя хата скраю – тут порядок тримаю, у державі добробут маю». Такий принцип не є абстрактним, він налаштовує на конкретику. Як його перша частина (щодо хати скраю), так і друга (підтримання порядку, насамкінець добробуту) є зрозумілими та близькими всім людям незалежно від рівня освіченості, культури й інших факторів. У цілому вкладається у форму простого гасла.
І, нарешті, він містить зернятко розвитку. Бо з «крайнього» починається щось більше. Наприклад, з гардеробу починається театр. Або зустрічають по одягу, тоді як проводжають… От що таке момент першості! Й у пропонованому варіанті він, безумовно, присутній. А якщо так, можна використовувати варіант «моя хата скраю – тут порядок тримаю, у державі добробут маю» в якості стрижневої національної ідеї для наступної модернізації України, її очищення, наведення в ній ладу.
То як, почнемо?..
