Осінь диктатора. В очікуванні некрологу

Особиста ціна необмеженої влади страшна: Каддафі втратив життя, Асад  —¬ країну, аль-Башир волю, путін — залишки розуму.

“Під кінець тижня грифи злетілися на балкони президентського палацу, ударами дзьобів роздерли дротяні сітки на вікнах, розворушили своїми крильми час, що застоявся всередині дому, і в понеділок удосвіта місто, яке вже сотню років спало летаргічним сном, збудилося від теплого, слабкого ще повіву протухлої величі, від запаху великого мерця. Лише тоді ми зважилися увійти в палац… Ми ніби опинилися в іншій епосі, бо й повітря в цьому загидженому кублі влади було розрідженішим, і тиша — давнішою, а речі ледь виднілись у кволому світлі”, — так розповідає Габріель Ґарсіа Маркес про безславну смерть свого фантасмагоричного протагоніста – диктатора, який за сто років безжалісного правління призвів свою країну до катастрофи.

Геніальний письменник добре знав історичний матеріал: Генерал  Сакаріас увібрав у себе риси десятка найжорстокіших латиноамериканських тиранів – від Трухільо до Батісти, а на додаток ще й генералісимуса Франко та дуче. Проте можна бути певним, що доживи Маркес до наших днів, він не обійшов би увагою головного мерзотника сьогодення – путіна.  Кривавий Генерал у своїх найогидніших рисах багато у чому постає попередником бункерного щура, адже для обох «брехня зручніша за сумнів, вигідніша за кохання і тривкіша за правду».  В них схожа соціально-економічна платформа: «як лайно колись буде хоч чогось варте, біднота почне без задниць родитися». Однаковими є і стосунки з навколишнім світом, бо обидва ворогів мають «більше, ніж солдатів».

З молодих років пам‘ятаю трагікомічний фінал трьох останніх геронтів — Брежнєва, Андропова, Черненка — коли «п‘ятирічка пишних похоронів» прогресувала у перегони на лафетах. Багато пізніше довелося побувати у лівійському Тріполі в останній рік режиму полковника Каддафі: запам‘яталося подвійне життя місцевих начальників, які на людях розпиналися у вірності «братньому керманичу революції», а при нагоді, віч-на-віч, шепотіли, що так далі жити не можна, країна гине. І ще запам‘ятався височенний паркан, за яким була резиденція – намет “царя царів Африки”. По зовнішньому периметру паркан був обнесений рядами типових блочних будинків, де мешкали сім‘ї співробітників мухабарату – держбезпеки. За сорок років абсолютної влади диктатор втратив почуття реальності: «Я не президент. Мене люблять. Мене підтримує весь народ, вони всі мене люблять. Вони за мене життя віддадуть, мої люди». Не мине і року, як ці люди його безжалісно стратять.

У сирійського м’ясника Башара Асада ілюзій щодо народної любові не було і немає. Арабська «вулиця» його відверто зневажає, а на нечастих західних візитерів у барі єдиного пристойного готелю Дамаску щовечора полюють підсадні співрозмовники-ряджені, які ламаною англійською розповідають про всенародну  відданість «нашому молодому лідеру». Сам «лідер» продав Сирію з потрохами кремлю та, як дракон-людожер, переховується у палаці на горі, на якій охорона вирубала всі дерева. Ніде у світі більше не бачив, щоб у власній столиці президента охороняла артилерія (хіба що у Конакрі, де єдиний танк щовечора буксували до палацу. Танк своїм ходом не їздив, але все одно наводив жах на зловмисників).

На відміну від секулярної Сирії суданський правитель Омар аль-Башир по повній скористався «духовними скріпами» — у рекордний термін Судан, що колись був одним з інтелектуальних центрів Африки, перетворили на теократію. У кожному куточку Хартума відкрилися численні околотки «поліції шаріату», чиїм завданням було невпинно опікуватися духовним (і, додамо, – політичним) «здоров‘ям» населення. У поєднанні з т.зв. «домами привідів», тобто катівнями, релігійні скріпи протримали колишнього генерала при владі протягом трьох десятиріч – попри ордер на його арешт виданий Міжнародним Кримінальним Судом. Єдиною неафриканською столицею, де Башира приймали, була москва. Проте на кремлівську люб’язність Башир зараз може відповісти хіба що запрошенням до хартумської тюрми, де його вже три роки тримає власна армія.

«Велич» тиранів гучна та барвиста, але швидкоплинна. Імперії зла  залишилося жити недовго — після 24 лютого росія у її нинішньому вигляді існувати не зможе. Її крах це питання ціни і часу. Дві «геополітичні катастрофи» ХХ сторіччя призвели до зникнення царської імперії та СРСР, третьою буде повне руйнування сьогоднішньої рф: Рим v.2.5 виявився нежиттєздатним ані за якістю людських ресурсів, ні за наявністю знань і технологій.

Кожен вбитий в Україні рашист, кожен підірваний склад боєприпасів, кожен знищений колаборант наближають загибель кремлівського Кощея. Абсолютна більшість людей у Європі й Америці знаходяться у становищі персонажу старого радянського анекдоту, який щодня купує «Правду», щоби побачити на першій сторінці некролог. Але до його публікації варто спостерігати принаймні за трьома провісниками скорої смерті  якщо не самого щура, то його режиму:

1. Масова втеча дипломатів. Як найбільш просунутий прошарок будь-якого тоталітарного суспільства, дипломати та їх «сусіди» – розвідники – мають доступ до широкого масиву інформації. За службовим обов’язком вони першими бачать невдачу і неминучий програш. До того ж чисто логістично їм найлегше міняти сторони, інколи просто перейшовши через дорогу – з посольства до поліцейської дільниці. Цікаво спостерігати за телеграм-каналом постпредства рф при ООН у Нью- Йорку:  там поряд з відморозками типу Небензі та Полянського є профі, що зовсім не поспішають палити мости на догоду безумному Центру. Таких функціонерів варто заохочувати до раціональних кроків. Наприклад, один з найстаріших європейських дипломатів, якого люблять критикувати за поміркованість, написав з півсотні листів знайомим російським послам у різних країнах з пропозицією політичного притулку. Вихід – exodus – вже почався. Буде більше.
2. Зубожіння населення. Треба чітко усвідомлювати, що маємо справу з одним фактом і двома міфами. Факт: від Петрограда 1917 до Новочеркаська 1962 до Москви 1991 кожен російський бунт починався з порожніх полиць у крамницях і черг за «прєдмєтамі пєрвой нєобходімості». Міф 1. «Багатотерпеливий російський народ все витримає». Як приклад часто наводять Першу світову війну, мовляв, до 1917 року існував «патріотічєскій подйом» і все було добре, а далі — більшовики поплутали. Насправді історики, працюючи в архівах, нарахували десятки «голодних» і «бабських» бунтів. Царське Міністерство внутрішніх справ роками скаржилося, що жінки бунтують не лише через нестачу хліба, але й «через зростання цін на взуття, мануфактуру та мило». За сторіччя, що минуло, масова поведінка не змінилася – можно впевнено прогнозувати, що путінська авантюра не відверне увагу населення від порожніх холодильників. Міф 2. «Санкції не працюють». На початку вересня Блумберг оприлюднив таємний економічний прогноз російських експертів. Лише дві цифри: вірогідне падіння ВНП наступного року у межах 8 – 12 відсотків. Протягом наступних двох років еміграція з росії 200 тис айтішників. Іншими словами, санкції відкинули російську економіку на  десятиріччя назад. Путіну не варто сподіватися, що за таких умов він зможе довго стримувати масові протести.
3. Дезертирство з фронтів. Майже щодня читаємо в пресі, що орки – хоч лугандонські, хоч ординські — відмовляються йти в Україну на забій. «Сапоги, хлеб, шинель и ружье — это все, что нужно воину, кроме убеждения, что война имеет смысл. Голодный, босый, невооруженный солдат — хороший материал лишь для бунта или для дезертирства», — писав Олександр Куприн про російську армію часів Першої світової. Два з половиною мільйони дезертирів у лютому 1917 року погубили російську імперію. Навряд чи путінська росія зможе що небудь протиставити голодним, босим і розчарованим воякам, що тікатимуть з України взимку 2023.

Особиста ціна необмеженої влади страшна: Каддафі втратив життя, Асад  —­ країну, аль-Башир волю, путін — залишки розуму. Неминуча доля диктатора, говорячи словами Маркеса,  тішитися «злидарством слави, … коли дожив до ганебної фікції – правління без влади, прославляння без слави і покори без авторитету». Хто сьогодні згадає, що Муаммар Каддафі подавав себе як автора «третьої світової теорії» (дві перші належали відповідно  Адаму Сміту і Карлу Марксу)? Хто, крім істориків, згадає салазарівську «плюриконтинентальну» Нову Державу (Estado Nuovo)? Або Mare Nostrum (Наше Море) Мусоліні?

Так само за якихось п‘ять-десять років людство забуде божевілля путінського «вставання з колін» і боротьби за «багатополярний» мироустрій; по ньому залишиться лише довгий кривавий слід і пам’ять про незлічені  жертви довгого та безталанного володарювання. «Крізь темний шерех останнього скрижанілого листя своєї осені летів він до похмурої країни забуття, із жахом учепившись у зітліле лахміття вітрил на суденці смерті, чужий несамовитим людським юрбам, які вийшли на вулиці і заспівали від щастя, і вже навіки байдужий до музики визволення, до святкових феєрверків, до радісних дзвонів, які принесли світові добру вість про те, що безмірний час вічності нарешті скінчився».

Дмитро ДОВГОПОЛИЙ, український дипломат