ООН: вичерпаний ресурс чи новий старт?

У річницю повномасштабного вторгнення РФ в Україну надзвичайна сесія Генасамблеї ООН ухвалила резолюцію про «Принципи Статуту ООН, що лежать в основі всебічного, справедливого та міцного миру в Україні».

Це рішення вже оголосили надважливим та історичним. Насправді ж це — оновлений варіант резолюції A/RES/ES-11/1 від 2 березня 2022 р., доповнений елементами інших рішень Генасамблеї, ухвалених протягом року. Водночас з нового тексту чомусь зникли деякі пункти, як, наприклад, занепокоєння щодо участі Білорусі в застосуванні сили проти України. Цей документ дехто називає резолюцією про формулу миру президента Зеленського. Проте її текст лише побіжно натякає на деякі елементи пропозиції українського президента. Резолюція зазначає, що розв’язанням таких проблем, як продовольча безпека, енергетика, фінанси, навколишнє середовище, ядерна безпека та безпека, має займатися Генеральний Секретар ООН і підтримує його зусилля в цих напрямках. Проте ніяких завдань Секретаріату ООН на кшталт підготовки доповідей, відправлення в Україну місій зі встановлення фактів, чи зміцнення присутності ООН на терені, не ставиться. (До прикладу, у резолюції A/RES/ES-11/1 міститься прохання підготувати доповідь про гуманітарну ситуацію в Україні. Ця доповідь стала основою для ухвалення відповідної резолюції Генасамблеї). За відсутності конкретних прохань до Секретаріату ООН, Генеральний Секретар має сам визначати шляхи розв’язання позначених проблем. Та чи здатен цей Генсек ООН виправдати очікування авторів резолюції?

ООН не вперше наражається на ситуацію, коли за відсутності чітко визначеного мандату, або взагалі без нього, Секретаріат грав позитивну роль в урегулюванні конфліктів. Під час операції НАТО «Союзна сила» проти колишньої Югославії, оонівський офіс, на відміну від Офісу ООН в Україні, не був евакуйований з Белграда й продовжував працювати в скороченому складі. А в Нью-Йорку неофіційна робоча група в Секретаріаті ООН щоденно аналізувала ситуацію, готувала пропозиції щодо мирного врегулювання та планувала майбутню миротворчу операцію ООН в Косово, коли про це ще ніхто й не згадував. Завдяки цьому місія ООН в Косово була розгорнута в рекордні терміни — перша група прибула в Косово через два дні після ухвалення резолюції Ради Безпеки 1244 (1999) про створення там міжнародної адміністрації ООН та розгортання сил з підтримання миру.

Нинішній генсек не тільки уникає будь-яких політичних ініціатив, але й вельми неохоче робить те, що мав би робити за посадою. 25 лютого 2022 р. він призначив Кризового координатора для України, який сфокусований виключно на питаннях гуманітарної допомоги. А в компетенції Генсека було б призначити Спеціального посланника, який би опікувався також питаннями безпеки, післявоєнного врегулювання та відбудови, пошуками розв’язання проблем, що виникають в ході воєнних дій. Так робили Бутрос Галі та Кофі Анан під час конфліктів в колишній Югославії. Але Гутерреш не бачить у цьому потреби. Та й самого Гутерреша довелося ледь не на налигачі тягти в Україну. Він зважився поїхати, коли далі зволікати було вже зовсім непристойно: лише після оприлюднення відкритого листа колишніх співробітників ООН, які закликали його врешті решт витягти голову з піску. Його шлях до Києва чомусь пролягав через Москву, де через довжелезний стіл генсек уважно слухав маячню кремлівського диктатора про якихось «українських неонацистів» та «націоналістичні батальйони». В Україні Гутерреш неонацистів не зустрів, але побачив, що скоїли російські «денацифікатори» в Бучі та Ірпіні. Здавалося, що його це пройняло. Проте, попри перший шок, надалі головною турботою Генсека стала потенційна загроза голоду в Африці, і він доклав максимум зусиль, щоб Україна, яка на його очах стікала кров’ю, могла як і раніше експортувати туди зерно та олію. Звичайно, продовольча безпека найбідніших країн світу — велика проблема, що потребує серйозної уваги. Але інколи складається враження, що пана Гутерреша вона хвилює більше, ніж розбомблений в попіл Маріуполь чи зґвалтована Буча. Заради створення зернового коридору з України, Секретаріат ООН уклав окремий меморандум з РФ, у якому зобов’язався протягом трьох років сприяти експорту російського зерна та добрив, а також пообіцяв консультувати російські компанії з питань ведення бізнесу з ООН. Цей меморандум виявився пасткою для Генсека, бо тепер Москва шантажує його виходом з зернової угоди та вимагає, щоб ООН сприяла скасуванню антиросійських санкцій в судноплавстві, страхуванні та в банківській галузі.

На жаль, цей Генсек дуже уважно дослухається до потреб російського бізнесу, але може бути непристойно глухим та сліпим в інших питаннях. Наприклад, коли йшлося про екстракцію захисників Маріуполя з Азовсталі, він не почув благань їхніх родичів і ООН лишилася осторонь. А після загибелі українських військовополонених у фільтраційному таборі в Оленівці Секретаріат ООН виявився неспроможним надіслати туди місію для встановлення фактів, бо окупанти заявили, що вони, мовляв, не можуть гарантувати їй безпеку. В ООН відмову РФ дати доступ до місця злочину прикрили лицемірною формулою про «брак умов, необхідних для розгортання місії». Коли Іран почав постачати російській армії свої безпілотники, Велика Британія, Німеччина, США, Франція та Україна розцінили це як порушення Іраном санкцій Ради Безпеки ООН та попросили Генсека надіслати до України групу експертів, щоб дослідити це питання. Заступниця Генсека з політичних питань та його юридичний радник підтвердили, що ООН має відповідний мандат на такі дії. Проте Генсек послухався не їх, а оклику російського посла Небензі, який пригрозив, що в разі розслідування Москва припинить співпрацю з ООН, зокрема й по зерновій угоді. Експерти в Україну не поїхали, а у своїй доповіді Генсек сором’язливо заявив, що «Секретаріат вивчає усю наявну інформацію».

Це мені нагадало як у серпні 2008 р. попередник Гутерреша Пан Гі-мун, попри скажений тиск тодішнього російського постпреда Чуркіна, закликав до припинення бойових дій у Грузії. Для Генсека це було непросто, бо його помічники радили йому поступитися вимогам Чуркіна, а сам він щиро розраховував на підтримку Москви в урегулюванні відносин між двома Кореями. Пан Гі-мун розумів, що викличе невдоволення Кремля, але зробив те, що мав вчинити як Генеральний Секретар ООН. Черевики генсека виявилися завеликими для Гутерреша і на відміну від попередника, він не здатен протистояти тиску Кремля. Отже, не варто розраховувати на будь-яку роль цього Генсека за межами гуманітарних зусиль ООН. Але й спуску йому давати не можна — будь-яке нехтування обов’язками чи зволікання для Генсека має закінчуватися демаршем України та союзників.

Нині багато пишеться і говориться про невизнання членства РФ в ООН та про призупинення її участі в роботі Організації. Те, що ще рік тому здавалося нереальним, сьогодні бачиться хоч складним, але цілком досяжним. Коли це станеться, Москва позбудеться важливої трибуни для своєї пропаганди та остаточно стане міжнародним вигнанцем. Недопущення РФ до участі в роботі ООН стане нищівним політичним ляпасом Кремлю й тому треба лупати цю скалу. Проте у практичному плані це мало що змінить для України, адже в Раді Безпеки залишається Китай. Наразі китайська делегація утримується при голосуваннях по Україні, залишаючи росіянам сумнівну «честь» ветувати рішення цього органу. Якщо РФ не зможе брати участь в роботі Ради Безпеки, Китай вірогідно блокуватиме рішення з таких принципових питань, як санкції проти РФ, репарації чи відповідальність Москви за скоєні воєнні злочини та злочини проти людства.

Чи означає це, що ООН треба розпустити як вкрай безпорадну в галузі безпеки організацію? Зовсім ні. У діяльності ООН є багато інших напрямків, де вона вельми ефективна. До того ж міжнародне суспільство поки що не створило нічого кращого, а тому не варто руйнувати те, що маємо. Та й не варто чекати від ООН того, чого вона за визначенням нездатна здійснити. Зокрема, вона не може зупиняти війни, бо це не всесвітній поліцейський, а міждержавна організація, яка є майданчиком для переговорів, де країни-члени можуть мирно владнувати свої суперечки, або знаходити шляхи примирення, коли сторони конфлікту до цього готові. В Україні ООН ще може зіграти свою роль у післявоєнній відбудові, реінтеграції деокупованих територій, гуманітарному розмінуванні та поверненню біженців і переселенців, а відтак списувати її з рахунків ще зарано.

Проте, щоб ООН й надалі не залишалася яловою, треба домагатися зменшення російського впливу на цю організацію. Відтак треба вимагати від Генерального Секретаря й керівників агенцій та організацій системи ООН звільнення російських політичних призначенців з певних ключових постів, таких як керівник контртерористичного (sic!) управління чи управління з забезпечення законності та безпеки ООН, або заступник гендиректора МАГАТЕ з питань ядерної енергії. Такі прецеденти в історії ООН були: у 1992 році на початку війни у Боснії та Герцеговині, генсек Бутрос Галі без консультацій з Москвою перевів росіянина з посади керівника політичного департаменту на технічну посаду гендиректора Офісу ООН в Женеві (тобто завідувача комплексу будівель Палацу Націй).

Невизнання членства РФ в ООН і припинення її участі в спеціалізованих агенціях ООН та інших міжнародних організаціях — це глобальне завдання, яке потребує серйозних скоординованих зусиль і воно швидко не вирішиться. Проте, вже зараз вплив РФ може бути суттєво обмежений блокуванням її участі у виборних органах ООН та спеціалізованих агенцій. Наприклад, РФ втратила місце в Раді ІКАО, а її членство в Раді з прав людини призупинено резолюцією A/RES/ES-11/3. Цю тенденцію необхідно продовжувати та, коли й де це можливо, на виборах до органів ООН та керівних установ міжнародних агенцій та організацій виставляти кандидатів, які б могли скласти реальну конкуренцію росіянам. До слова, цього року є шанс не допустити обрання РФ до Консультативного комітету з адміністративних і бюджетних питань ООН, який де факто контролює всю діяльність Організації. За наявності сильного кандидата, Україна могла б на виборах завдати нищівної поразки росіянам. Бо відлучення Москви від контролю за фінансами ООН стало б для неї болючішим за будь-який політичний демарш.

За рік після повномасштабного вторгнення Генеральною Асамблеєю ухвалено шість резолюцій щодо російської агресії проти України, що свідчить про підтримку України абсолютною більшістю членів ООН. Цю підтримку важливо використати для очищення керівних органів і секретаріатів ООН та інших міжнародних агенцій від корости російського політичного засилля. Це потрібно не тільки Україні, але й іншим членам ООН.  Світ має побачити, що порушення принципів Статуту ООН нікому не сходить з рук і що агресору тут не місце. Це важливо і для самої організації, бо ООН нині стоїть перед вибором: або вона зможе гідно відповісти на виклик агресора демократичному світу, або її чекає доля сумнозвісної Ліги Націй, яка на подібний виклик відовіді не знайшла.

Олександр МАЦУКА, Співробітник Політичного Департаменту ООН 1989-2016рр.