ООН скрізь призму гібридної війни

На високих посадах в Секретаріаті ООН працюють московські політичні призначенці, нав‘язані Гутеррешу чиновниками зі Смоленської площі.

Автор цього матеріалу – Дмитро Довгополий – один з двох українських директорів у історії ООН.

Першим був Генадій Йосипович Удовенко.

«Главное, товарищ, всегда помните, что вы попали в капиталистическую страну», — голосно, під вмуровані в стіни мікрофони, виголошував невиразний чоловік у сірому костюмі з-за письмового столу, видряпуючи на аркуші паперу великими літерами запитання: “ПИСЬМО ВОЗЬМЁШЬ?” Перевозити за кордон приватні листи, поза контролем офіційної «дипломатичної» пошти, суворо заборонялося, і мій співрозмовник — інструктор відділу закордоннкадрів ЦК КПРС — знав про цю заборону, як ніхто інший. «Мабуть, він мене перевіряє , — промайнула думка, — Все. Гаплик. Я невиїзний». Проте мимоволі, у якомусь мороку рука вивела на тому ж аркуші: “ДА”. Через масивний цеківський стіл прямо в руки полетів заборонений конверт, а лекція тривала далі: «Поэтому проявляйте бдительность. Подпишете клятву ООН, этого не избежать, но исходите из того, что вы – советский человек и боец дипломатического фронта». Переконавшись, що я надійно сховав передачу в кишеню, інструктор голосом диктора Левітана побажав мені успіхів «на благо нашєй родіни». Аудієнція на Старій площі закінчилася.

Надворі був лютий 1987 року; наступного дня я відлітав до Америки на роботу в Секретаріаті ООН за квотою Української РСР. Передвиїзна співбесіда з фарисеєм-інструктором стала моім першим практичним уроком з теорії та практики російської зовнішньої політики, де слова проговорюються голосно на мікрофон, а руки з дипломатичним наперстком — зайняті зовсім іншим. Потому я частенько згадував влучну фразу Г.Кіссінджера: «Імперії не зацікавлені працювати в рамках міжнародної системи, вони прагнуть стати міжнародною системою». Імперія Зла, совєцька чи російська, в принципі нездатна на нормальну співпрацю, колективну роботу; для Москви відносини координації — власне те, чим покликана займатися оонівська дипломатія («многосторонка» на професійному жаргоні) — є проявом слабкості. І навпаки, «сильна» російська дипломатія — це інструмент нав‘язування волі Кремля всьому міжнародному співтовариству, а якщо це неможливо, то принаймні просування московських наративів у оонівські документи.

«Особлива роль», «винятковість» Росії акцентуються всім стилем російської дипломатії —від відвертого нахабства і невігластва (незабутнє «в глаза смотри» на Раді Безпеки) до щорічних обов‘язкових новорічних подарунків у вигляді пляшок «Русского стандарта» всім «партнерам», включаючи правовірних мусульман і непитущих секретарш-вегетаріанок. Росія є чи не єдиною країною, де аналізуються списки не лише тих гостей, хто прийшов до їх постпредства на дипломатичне прийняття, але,  перш за все, тих, хто не з‘явився на запрошення. Останні ризикують бути негласно затаврованими як «русофоби» аж до кінця своєї дипломатичної кар’єри. У реальному житті відвертих «русофобів» в ООН не спостерігав, але й безкорисних русофілів, крім пари-трійки сербських братушек, зустрічати не довелось. Поведінка російських дипломатів і працівників ООН (більшість з них не наважуся назвати «колегами») — з нескінченними корупційними скандалами, нахабством, пияцтвом і шпигунством — не приваблює друзів. Проте й опортуністів у дипломатичному світі хоч греблю гати: у багатьох оонівських кабінетах, принаймні донедавна, на поличці стояли сувенірні матрьошки або «палєх» — кітч, покликаний показати російським відвідувачам, що їх тут поважають.

Навіть в умовах кінця холодної війни домовлятися з росіянами бодай з консенсусних, суто технічних питань було нелегко, а від часу кримської авантюри 2014 року стало дуже важко. Хоча й були сміливці серед московитів, які пошепки, потайки просили в українських колег пробачення, абсолютна більшість на чолі з тодішнім послом Чуркіним органічно змінила краватки на метафоричні ватники,  пов‘язала колорадські стрічки та перейшла в атаку по всіх оонівських комітетах. Годі й казати про ту вакханалію, що вчинили рашисти на платформах ООН після 24 лютого, адже дипломатія, згідно горезвісної доктрини генерала Герасімова, має бути частиною гібридної війни.

Так само, як у добу «карибської» кризи або афганської авантюри Кремля, Організація перетворилася на поле битви, де лінія фронту проходить через зали засідань Генеральної Асамблеї (ГА) та Ради Безпеки (РБ). Треба сказати, що загалом українська дипломатія, як частина дипломатичного концерту «колективного Заходу», гідно захищає наші позиції. Серед найбільш яскравих досягнень варто назвати скликання Надзвичайної Сесії ГА по Україні та  ухвалення нею проукраїнських резолюцій A/ES 11/1 та 11/2, виключення РФ з Ради ООН з прав людини, успішне виштовхування анемічного генерального секретаря з візитом у воєнну Україну. Проте, як завжди в дипломатії, є резерви для подальшого наступу. Саме про це йшлося у листі шістьох українських старших дипломатів, надрукованому The New York Daily News, а також у відкритому зверненні 286 колишніх співробітників ООН до Генерального секретаря Гутереша. Оскільки мені випала честь брати участь в обох документах, дозволю собі скористатися деякими колективними ідеями у доповнення власних вражень.

Почну з головного: дипломатія — це мистецтво можливого, і нам треба навчитися ставити перед собою досяжні та раціональні цілі. Час усвідомити, що рушійною силою дипломатії є не Твіттер, а національний інтерес. Не в останню чергу зусиллями соцмереж в українському медійному і експертному просторі побутує думка, що, піднапружившись, можна у єдиному пориві виключити РФ з Ради Безпеки, або навіть із членів ООН. Головне почати з імплементації процедур статті 27 (неголосування сторони конфлікту), а там — діло за дрібничкою: трохи підрихтувати Статут ООН. Очевидно, що подібну нісенітницю можуть пропонувати лише дилетанти, незнайомі з десятиріччями марних спроб ревізувати Статут — надто багато інтересів потужних держав і груп зав‘язані в цьому документі.

Розуміючи безперспективність ревізіонізму, Постпред  України при ООН пішов більш елегантним, казуїстично-юридичним шляхом: нібито сучасну РФ ніхто формально не приймав до Організації, тому її членство не є дійсним. Формат цих нотаток не дозволяє детально розібрати аргументацію, проте спеціалістам рекомендував би прочитати детальний юридичний аналіз, зроблений відомим американським правником професором Ларрі Джонсоном. Поряд з переконливими правовими аргументами автор, який на час розпаду СРСР був старшим юристом Секретаріату ООН і добре знається на тодішній ситуації, нагадує, що 21 грудня 1991 р. Україна разом з 10 країнами СНД підписала т.зв. алма-атинську угоду, за якою визнавалося наслідування РФ(“continuing state”) місця СРСР в ООН і Раді Безпеки. За Україною і Білоруссю визнавалися місця УРСР І БРСР.  Можна, звичайно, сперечатися насклільки юридично виваженим було те рішення, проте  демарші нашої дипломатії на цьому напрямку спізнилися років на 30 і, наразі, контрпродуктивні.

Замість заздалегідь програшного дискурсу, чи є РФ членом ООН, варто було б — у доповнення до рутинної  політичної роботи — докласти зусиль на кількох напрямках, де можна домогтися максимального дискомфорту для дипломатії країни-агресора, а саме:

• ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ. Перевести у практичну площину дискусії по створенню спеціального міжнародного Трибуналу по Росії. Нагадаємо, що, наприклад, Трибунал ООН по Руанді було сформовано вже через шість місяців після факту геноциду. Для чого потрібен такий трибунал, адже є механізм Міжнародного Кримінального Суду (МКС)? Справа у тому, що  МКС не уповноважений розглядати злочин міжнародної агресії. Це має зробити спеціальний судовий орган. До того ж деякі впливові держави, наприклад США, з більшою готовністю підтримають спеціальний трибунал, ніж МКС. Традиційне заперечення, що створення трибуналів є прерогативою виключно РБ ООН не витримує критики: у 2003 році Генасамблея підтримала створення Трибуналу по Камбоджі, у 2016 році —  спеціального механізму по Сирії. Варто нагадати, що 11 Спеціальна Сесія ГА ООН ще не закінчилася. При належній роботі дипломатії України і союзників можна було б домогтися прийняття відповідної резолюції у стислий термін. Приклад сербського диктатора Мілошевича, що помер у Гаазький в‘язниці, напевно стоїть перед очима рашистських політиків-злочинців. Треба систематично нагадувати Небензі та компанії, що на них чекає та ж сама тюремна камера.
• ФІНАНСИ. Існує стара американська приказка про те, як бити ворогів: “Hit them where it hurts the most – the pocket” (бийте у найболючіше місце – по кишені). У випадку РФ головним джерелом оонівського заробітку є система закупівель. Минулого року російські компанії заробили на контрактах організацій системи ООН $282 млн. Для 30-мільярдного оонівського ринку це відносно незначна сума, але сам принцип, що держава-агресор може наживатися на миротворчих силах (головним чином через постачання послуг гелікоптерів) викликає глибоке занепокоєння в тому числі у західних ЗМІ.

Про ситуацію з закупівлями добре відомо нашим дипломатам, але демарші української місії у кращому випадку були надто млявими, що дало можливість керівництву  операційних департаментів ввести генсека в оману, що, буцімто, без підтримки російської авіації «блакитні берети» не обійдуться. Тим  часом російська дипломатія подбала про те, щоб у  секретному меморандумі РФ з Секретаріатом ООН укладеного за лаштунками переговорів по зерну в Стамбулі генсек взяв на себе зобов‘язання «розширювати» (!) ростер російських постачальників.

Відтак  українська дипломатія вже програла битву за закупівлі в Секретаріаті ООН. Проте поле для дипломатичного маневру ще залишається, наприклад, через Міжнародну Організацію Цивільної Авіації (ІКАО), де підготовлено пакет санкцій проти російського авіаційного регулятора, пов‘язаний з безпекою польотів (місце з РФ у цьому списку ділять Бутан і Еритрея). Тобто власна авіаційна  агенція ООН, якою є ІКАО, може не залишити генсеку та його команді іншого вибору, крім заборони експлуатації російських повітряних суден. Рішення буде прийнято до 15 вересня цього року. Українській дипломатії варто було б уважно відслідковувати події на цьому фронті та бути готовими потіснити росіян.

Країна-агресор також залишається бенефіціаром інвестицій Об‘єднаного Пенсійного Фонду ООН – частину його 86-мільярдних активів вкладено в підприємства РФ. Напевно прийшов час поцікавитися доцільністю інвестицій у підсанкційну економіку. Так само варто було б застерегти керівництво Програми розвитку ООН від практики використання «кривавих грошей» – грантів РФ «на розвиток».

Фінансові та адміністративні питання в ООН розглядає П‘ятий комітет ГА, який на жаргоні Організації іноді кличуть “the most political committee” (най політичніший ий комітет). Насправді, широченне коло політичних питань вирішується саме через бюджетні перемовини. «П‘ятий» за традицією є консенсусним органом, де рішення зазвичай приймаються без голосування. На жаль, Україна вже багато років не має сильних представників у цьому комітеті — «чисті» дипломати гребують рахувати гроші та читати дрібний шрифт адмінінструкцій. Багато років тому українські дипломати Сергій Кулик і Ігор Гуменний буквально керували бюджетними дискусіями. Проте вони пішли, не залишивши школи. А кваліфікований спеціаліст у П’ятому комітеті може зробити більше, ніж десяток палких ораторів-політиків. Наприклад, чисто гипотетично, можна  було б заблокувати бюджети миротворчих місій, які очолюють представники країни-агресора.

• ДЕРУСИФІКАЦІЯ. 1 березня 1946 року Генеральна Асамблея на своєму 21-му засіданні затвердила, що ООН матиме п‘ять офіційних мов: англійську, французьку, китайську, іспанську і російську (у 1973 році додали ще й арабську). Тією ж резолюцією доручили Генеральному секретарю «ретельно вивчити питання запровадження телефонної системи синхронного перекладу». Відверто кажучи, на сьогодні російська мова як «офіційна» (а для деяких органів ООН ще й « робоча») видається таким саме анахронізмом, як і переклад через телефонну слухавку. У 1946 р. російська була мовою наддержави-переможниці, яка спромоглася нав‘язати «вєлікій і могучій» половині Європи. Але станом на 2022 рік російська мова займає лише 8 місце у світі і нею говорять лише 154 мільйонів . Набагато популярнішими є хінді, португальська та бенгальська, що не мають статусу. Рішення про мови повністю залежить від волі ГА, і розумно складений проект резолюції може набрати чимало голосів на заміну російської однією з більш поширених мов.  Тоді треба буде лише запастися попкорном і налаштуватися на телеграм-канал Захарової.

Серйозною проблемою залишається те, що на високих посадах в Секретаріаті ООН працюють московські політичні призначенці, нав‘язані Гутеррешу чиновниками зі Смоленської площі. Яскравими прикладами таких «агентів впливу» є заступник генсека по контртероризму та помічник генсека з питань правопорядку (відповідає за програму розмінування).  Призначення та звільнення чиновників такого рівня є виключно  прерогативою генсека і його варто до цього заоохочувати.

Ці ідеї є лише обережним натяком на безкінечне розмаїття методів, доступних у багатосторонній дипломатії: від бюджетної блокади до відвертого тролінгу. Це може не так ефектно як яскравий виступ «на камеру» проте віддача від подібних кроків значно більша. На жаль складається враження, що останнім часом  стався певний відхід від класичних канонів смаку і відчуття пропорції, характерних для української дипломатії (те що інколи називають школою Удовенка або Зленка).  Ексцентрика чи театральність можуть справити враження лише за умови, що вони не підмінюють суті дискурсу.  Гібридна війна не може бути виправданням гібридного протоколу. Варто залишити книжку «Що не так з дипломатією» у тій самій шухляді, де зберігають чобіт Хрущова,  і зосередитися на щоденній копіткій роботі.

Дмитро ДОВГОПОЛИЙ, співробітник ООН (1987-2019)