Оленівська трагедія та національна історіографія
Оленівка як дія державного тероризму Росії – у чому завдання для українського політикуму й історичної науки.
Злочин росіян в Оленівці позначиться на нашому житті по-іншому, ніж це було з Бучанською різаниною чи збиття MH17. Він впливе як чин увічнення подвигу українських героїв не лише на майбутні події на фронті воєнному чи дипломатичному. Він покликаний змінити наше усвідомлення історії нації через події, що їх ми самі переживаємо і самі ж інтерпретуємо. Без когось стороннього, чи то дружнього, чи ворожого. Питання лише у тому, як швидко ми це зробимо і як надовго закарбуємо у національній пам’яті. Як закарбували поляки у своїй національній історії Катинький розстріл. Саме з цією подією часто порівнювали терористичний акт в Оленівці.
Без сумнівів – на московських катів Оленівських в’язнів чекає міжнародний трибунал. Ми навчилися, давши у першу хвилину волю емоціям, братися до справ цивілізовано, розсудливо та з холодним гнівом.
Загалом, цей терористичний акт цілком відповідає концепції росіян досягти «деескалація через ескалацію».
Водночас, перед українським суспільством Оленівська страта в асоціативному ряду із Катиню вкотре ставить завдання не-воєнного характеру. Радянська версія історії Другої світової війни подавала нам розстріл польських військових як злочин німецьких нацистів. Думаю, із радянських підручників ця брехлива версія перекочувала й до офіційної комуністичної історіографії у Польщі. Принаймні, така спроба була вчинена. Та тільки це не було визнано національним спротивом у Польщі.
Мені пригадується університетська дискусія десь наприкінці 80-х років минулого століття, коли поневолені СРСР європейські народи відновлювали історичну правду. Тоді наш однокурсник Микола Княжицький підготував доповідь про Катинь та справжні причини трагедії та виконавців злочину. Сучасний Кремль спробував розіграти в Оленівці сучасну Катинь для українців. Тільки не врахувавши, що викриття публічне (поки що не юридичне) злочинців і терористів під прикриттям російської держави станеться тепер не через сорок років, а одразу – бо світ пронизаний інформаційними потоками.
Злочин в Оленівці – трагедія багатогранна. Вона спонукає як до покарання, так і до невідкладної, навіть у час війни, академічної роботи над історією не лише сучасної російсько-української війни. А також і роботи над українським внеском у вивчення історії Другої світової війни. Бо відсутність такого багатотомника, підготовленого вітчизняними істориками, та поширення цих знань за сприяння Української держави, ризикує залишати Оленівку-як-Катинь поза світовим політичним та правовим порядком денним в історичній перспективі. Слід нагадати, що радник міністра внутрішніх справ Вадим Денисенко нещодавно наголошував саме на необхідності такої академічної праці, нагадавши свій давній заклик «написати нашу канонічну історію Другої світової війни».
Це може подавати надію, що політична воля визріла. А науковці Історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка чи їх колеги із Інституту історії НАН України та інших університетів цю прогалину надолужать. Робота вже ведеться. Час її підтримувати. Бо саме така мирна, наукова праця як ніколи варта зусиль у час воєнної борні.
Сергій ДАНИЛЕНКО, доктор політичних наук
