Олег БАЙ: Щоб подолати залишки провінціалізму. І не тільки… (Частина 2)
Продовження. (Початок ТУТ)
Дипломатичне…
Вже багато років я уважно читаю «Деловой Казахстан». Це дає можливість і стежити за подіями у цій країні, де на початку століття я працював Генеральним консулом України в Алмати, де закохався і у Південну столицю, і у народ степів та гір. І бачити не лише відчутні зміни, але й російські «вуха» у політиці, китайський, іранський , турецький вплив… І порівнювати: де казахи вирвалися вперед, а де ще сильна, як не дивно, ностальгія за сересерівським минулим.
А чи не найбільш цікаві для мене регулярні огляди дипломатичної активності. Не тільки візитів Президента Касим-Жомарта Токаєва, офіційних заходів у Акорді в Астані, відділення МЗС РК в Алмати, а й активності послів Казахстану у державах перебування.
Задля справедливості скажу, що посли України, справжні посли, також активні та результативні, наскільки це можливо, але… Але тільки там, де наші посли є.
А в тих десятках держав, де їх немає? Тривалий час немає, як у Великій Британії, Чеській Республіці… Як у тому ж Казахстані.
Мені давно б набридло говорити, писати, волати з цього приводу, якщо б була хоч малесенька надія на зміни, на те, що і Міністр, і Президент особисто, не передоручаючи своїм канцеляріям, наведуть належний порядок.
До речі, нагадаю, що від імені держави мають право говорити Президент, Прем’єр, Міністр закордонних справ, а від імені Президента – посли у державі перебування… Для всіх інших необхідні спеціальні передбачені законами рішення та документи…
То, може, про діяльність послів я читатиму, із заздрістю, не лише у «Деловом Казахстане»?!
Інакше… Інакше, як казав Президент Л.М.Кравчук, будемо мати те, що маємо. Будемо свідками того, що, як у Мюнхені, та не лише у Мюнхені, інші теми затулятимуть наші проблеми, наші втрати, наше горе та наші зусилля захистити світ від рашизму.
Ми ж не хочемо долі глухої європейської провінції, а подолання українського провінціалізму – ворога України за Ю.Шевельовим – залежить, насамперед, від нас.
До речі, є цікаві речі, які варто уважно вивчати та вітати. Я про розроблені в МЗС плани роботи на Африканському континенті. Про перші кроки у Південній Америці…
А от у Північній Америці? Думаю, всі звернули увагу на емоційний посил найвищого рівня від України на згадуваній Мюнхенській конференції. Звернули увагу та замислилися: що це було і яка від нього користь і зараз, в непрогнозованому майбутньому президентства США?
Можливо, я старомодно мислю, перебуваю у полоні диппротоколу та здорового глузду, сповідую необхідність двопартійної підтримки американських конгресменів? Можливо, я старомодно очікував, що до США мали б перед голосуванням їздити не капітани команд КВК, а авторитетні для конгресменів українські політики?
Я ж переконаний, що ми позбулися ще одного, за Ю.Шевельовим, ворога України – комплекса Кочубеївщини, позбулися, так!
Незагоєне…
Лютий місяць 2024 – десятиріччя спроб тодішньої влади потопити Майдан, потопити Революцію Гідності в крові. Початку відліку перших бійців Небесної сотні… Початок загартування тих, хто після перемоги Майдану стане до лав захисників від агресії східного сусіди, а два роки тому – від повномасштабної російської агресії, окупації, насильства, грабунків, терору на захопленій території.
На жаль, фізично не зможу у ці дні поїхати та вклонитися Майдану. Але що зможу у будиночку у селі на Київщині, то – уважно дивитися (най навіть через отой марафон) – як люди та влада вшановують героїв, як бережуть пам’ять.
Уважно дивитимусь – чи не формалізували ту пам’ять ? І як новітнє горе -Авдіївське – вплинуло на настрої, на силу волі та духу нації…
І – знову про нашу активність у широкому світі. Передивлюся сайти посольств України: де та як відзначено десятиліття Майдану, де зберігають пам’ять про героїв. Де нагадують світові про державу-агресорку, яка ще у лютому 2014 року викарбувала медалі «За возвращение Крьіма».
Адже, переконаний, для такої активності наших диппредставництв не потрібна циркулярна вказівка МЗС. Хоча й вона була б не зайвою.
Геть від Москви!
Мене дивують, щоб не сказати – дратують, організовані воплі суперпатріотів напоказ з приводу, наприклад, профільної освіти, отриманої ще за радянських часів деякими нашими військовими чи дипломатами. При цьому крикуни, як правило, не беруть до уваги рівень підготовки цих людей та їх реальні заслуги перед Україною. Підкреслю: реальні заслуги перед Україною!
Свого часу (я неодноразово про це згадував!) був проведений аналіз – скільки вишів України готують журналістів? З’ясувалося – близько сорока. Отож, маємо якісну журналістику? У тому числі – міжнародну журналістику України?
А скільки вишів готують різного штибу фахівців – міжнародників? Виявляється, теж мало не сорок! Я вже не кажу про ННІМВ КНУ імені Тараса Шевченка та ДАУ імені Геннадія Удовенка при МЗС України.
Можна було за 33 роки незалежності підготувати кадри? Думаю, переконаний -підготували. І не лише для бізнесу, а й для дипслужби. То в чому проблема?
А що стосується старших кадрів, то знаю багатьох, знаю та пишаюся знайомством, дружбою зі справжніми патріотами, справжніми професіоналами.
І з повною відповідальністю за свої слова наголошу, що саме вони допомагали позбутися радянської та пострадянської спадщини. Саме вони чи не найкраще засвоїли, що Ю.Шевельов серед найбільших ворогів України на перше місце ставив Москву. Засвоїли та відповідно діяли.
Ця тема – «Війна, дипломатія і кадри» – обговорювалась докладно.
На цьому сьогодні – все.
Перепрошую!
Олег БАЙ, Надзвичайний і Повноважний Посланник
