Олег БАЙ: Є питання – не дипломатичне, а консульське…

Тему цих роздумів підказали численні листи, опубліковані в мережі, громадян України, яких російська агресія змусила шукати тимчасовий прихисток закордоном. В одних – розповідають про те, як їх оточили увагою та піклуванням. В інших, є й такі, – розпач та безнадія… Однієї зі складових проблеми спробував торкнутися, спираючись на Закон України “Про дипломатичну службу”, Консульський статут та… власний досвід.

Так, вельмишановне панство, маю намір порушити тему, яку, вважаю, ми якось особливо не виокремлюємо, на якій особливо не наголошуємо.  І, переконаний, даремно.

З часу ухвалення (підписання) 24 квітня 1963 року Віденської конвенції про консульські зносини спливло багато часу. І ставлення до консульських зносин, а відтак, і до консульської служби –змінювалось. Навіть у якихось не першорядних ознаках можна було це побачити. Скажімо, пам’ятаємо час, коли на білих номерах на автомобілях генконсульств у Києві, столиці УРСР, була не літера «D», літера «К»… Правда, після проголошення Незалежності України, коли у Києві генеральні консульства перетворювалися на посольства, і в автомобілів дипломатів, і в консулів номери вже були однакові, дипломатичні.

Але, скажете, то – колись… Ну, тоді наведу приклад з власного досвіду вже на початку цього століття. Два перші роки роботи Генеральним консулом України в Алмати, РК, я мав дипломатичну картку, видану МЗС Республіки Казахстан, а на наступні два роки її замінили на консульську.

Скажете – хіба це головне? Ні, звичайно. А от чи можна вважати другорядним те, що в наших посольствах (подивімося на сайтах!) – аташе, третій секретар з консульських питань… Це – консули?

Я згадав про посольства. А про консульські установи? Не до ночі згадуваний П.Клімкін скоротив, скільки встиг, консульські установи у важливих регіонах важливих країн. З метою економії. Як це дається взнаки нині, у період загострення російсько-української війни, шаленої російської агресії, масових ракетно-бомбових ударів ворога по мирних українських містах і селах, звірячої окупації, коли частина українців кинулася шукати тимчасовий прихисток за кордоном? Як, з яким навантаженням працюють з ними вже згадувані аташе чи треті секретарі з консульських питань? Яку мають можливість  (і як кваліфіковано) надавати консульську допомогу?

Днями я мав розмову з дуже шанованою мною людиною – Олександром Христенком.  І хоча бачилися попереднього разу давно – у листопаді 2019 року на конференції Центру Дослідження Росії (керівник В.С.Огризко) «Тероризм у внутрішній та зовнішній політиці Росії», де виступали з доповідями, стосунки підтримуємо так жваво, як за нинішніх умов можливо. От і днями позгадували співпрацю в РК, позгадували проблеми – від визволення жінок з рабства. І не тільки жінок, а й тих, хто, наприклад, за оголошенням приїхав працювати електрозварником, а в нього відібрали паспорт та послали пасти вівці. Про те, як знаходили в місцевих центральноазійських тюрмах людей, які втратили відлік часу…

А ще, ще згадали мою не дуже дипломатичну відповідь послу, який приїхав до Алмати та почав хизуватися важливістю своєї місії. Мовляв, він в сауні і з міністрами, і з депутатами… От хто до нього ходить! А я зауважив, що до мене ходять ті, хто загубив паспорт, кого обікрали та він не має за що повернутися в Україну, ті , хто має дуже хворих родичів, у кого на руках тіло померлої близької людини… Ті, кому треба завірити документи, без яких -нікуди…

А ще додав, що ми тісно співпрацюємо з впливовими в республіці особами, з бізнесменами, з пресою…

Так, коло проблем, якими доводилося опікуватися, було більш, ніж широке. І я назвав лише частину з них. Назвав не для того, щоб похизуватися, а для того, щоб запитати: скажіть, будь ласка, де люди, які вирішили присвятити себе консульській роботі, можуть отримати базові знання з усього широкого переліку проблем? Тих проблем, з якими консули матимуть справу щодня. Проблем, з якими значно більше клопоту ніж з видачею віз.

Пам’ятаю, коли кілька років тому ми з вельмишановною пані Діаною Дуцик порушили тему підготовки журналістів, у т.ч.  -журналістів-міжнародників, то з’ясувалося, що майже у 40 вишах їх вишколюють. Схожа картина і з фахівцями-міжнародниками суперширокого профілю, і з фахівцями у сфері міжнародних економічних відносин.

А що ж з підготовкою майбутніх консулів?

Дуже сподіваюся, що ми зможемо отримати відповідь і від Дипломатичної академії імені Г.Й.Удовенка, і від Інституту міжнародних відносин Київського Національного університету імені Т.Г.Шевченка.

Насамкінець. Колись було таке нікчемне прислів’я: – Як нема дороги, то йди в педагоги! Можливо,ми маємо плоди такого ставлення.

Дуже не хочеться, щоб щось схоже відбувалося з консульською службою.

Мені випали щастя і честь працювати з її легендарними керівниками. Маю честь бути знайомим і з тими, хто працював у консульські службі, а тепер на відповідальних керівних посадах і в Офісі Президента, і в Міністерстві Закордонних Справ України. Сподіваюся й на їх увагу та підтримку.

Олег БАЙ, Надзвичайний і Повноважний Посланник