Окопна правда: після Перемоги України буде ще одне поле бою
…бентежить Україна після Перемоги. Невже все залишиться по-старому? Корупція, псевдодемократія, псевдоринкова економіка? На цьому полі бою ми теж повинні досягти Перемоги…
Вживаючи штамп, зазначу: “Світ ніби завмер”. Мається на увазі очікування роботи саміту G20 15-16 листопада поточного року. Завмер в очікуванні: “Приїде, не приїде? Буде рукостискаємим, чи буде ізгоєм на полях цього найвищого міжнародного дипломатичного дійства?” Відповідно, ми не знаємо точно, у який спосіб реагуватиме Президент нашої Держави. Світ завмер також в очікуванні результатів виборів до Конгресу США. Хто переможе? Помірковані сили в тій же самій республіканській партії, чи прихильники філософії Трампа — “путін — гарний хлопець і все, що він робить, не підлягає оскарженню?”
На ці та ще десяток подібних запитань я наважусь дати свою однозначну відповідь. А саме — як “світ завмер”, так само і розм’якне після 15-16 листопада. Нічого радикального не поміняється. Доленосні тренди історичного розвитку і надалі торуватимуть свій шлях попри різноманітні саміти, вибори, ще якісь вагомі і не зовсім багатосторонні та двосторонні зустрічі. А цими трендами є очевидні речі — “Ми, Україна, приречені на успіх, на Перемогу, вони — рашисти, на поразку і сумнівну після неї долю”.
Якщо брати аналогію із ІІ Світовою війною на терені колишнього срср, то три суто військові події зіграли вирішальну роль в її розвиткові та завершенні. Перша — крах бліцкригу під москвою в листопаді-грудні 1941 року; друга — поразка фашистів під Сталінградом, завершена 2 лютого 1943 року оточенням і взяттям в полон 200 тис загарбників на чолі з фельдмаршалом Паулюсом; третя — битва на Курській дузі — липень-серпень 1943 року, яка остаточно визначила переможця в цій вселенській військовій баталії. А все що супроводжувало в дипломатичному вимірі хід цих подій під час їх активної фази і після — Тегеранська, Ялтинська, Постдамська конференції — все це було своєрідними самітами того часу, які лише фіксували те, що реально відбувалось там — на полях тяжких, запеклих боїв, там, де фактично вирішувалось питання “to be or not to be”.
Як писав наш знаменитий земляк, людина неймовірних моральних чеснот Віктор Некрасов в своїй найправдивішій книзі про ту війну “В окопах Сталінграда”, саме там, в окопах живе солдатська правда, яка є мірилом зла і добра і саме там була вирішена доля війни. Вирішена на користь сил добра, сил захисників своєї землі, адже інакше бути не може. Тому 80 років потому провал бліцкригу рашистів під Києвом, потужний літній наступ ЗСУ на Харківщині, поступове, але невпинне звільнення Херсонщини є тим незаперечним доказом, що, як і раніше, головною рушійною силою у війні є “окопна правда”, солдатська звитяга і мужність воїнів, які боронять рідну землю. Все решта — різні саміти — то більш або менш, але все ж таки дотичне.
Звичайно, написати “ми приречені на Перемогу” не надто складно. Сів, взяв ручку, аркуш паперу і склав до купи відповідні літери. Адже я добре усвідомлюю, який непростий шлях нам доведеться здолати. Шлях жертв і руйнацій, шлях техногенних, влаштованих рашистами, аварій, шлях неймовірного терпіння і незламної стійкості. Знаю, ми все це подолаємо. Неодмінно. Хвилює інше. Як я написав: “Доля рашистів після Перемоги сумнівна і вона мене не бентежить”. Отримають те, що заслужили. Як відомо, непрочитані, або погані прочитані книги мстять. Судячи з усього, вони елементарно не заглядали у Святе Письмо з його “не вбий, не вкради, не зазіхай на чуже…”
Мене насамперед бентежить Україна після Перемоги. Невже все залишиться по-старому? Корупція, псевдодемократія, псевдоринкова економіка? Знову якісь прудкі хлопці, які розпаювали в 90-х роках країну по окремих секторах, які тут же собі і привласнили, наприймавши купу відповідних “законів” в контрольованому ними парламенті, знову будуть володіти енергетичними об’єктами держави, газовидобувною і газопостачальною галузями, встановлювати свою монополію цін на інші стратегічні важливі сервіси нашого життя? Але, головне, навіть і не це! Невже на ТВ екранах знову з’являться напівписьменні або зовсім неписьменні псевдоукраїнці, псевдодержавотворці, які будуть нас вчити моралі і формувати у молодого покоління духовні цінності та орієнтири? Сподіваюсь, що цього не відбудеться. Хоча розумію, що просто “сподіватись” замало. Це вже дуже якось по-нашому, по-українськи, вірніше по-староукраїнськи, до 24 лютого 2022 року.
На цьому полі бою ми теж повинні досягти Перемоги. Без неї Перемога, здобута кров’ю українських воїнів на фронтах війни буде неповною, незавершеною. Але тішить те, що я не оригінальний, ця думка давно вже панує в переважній більшості української громади, вона і буде тією рушійною силою, яка неодмінно проведе до бажаної мети — процвітаючої, заможної, сильної, авторитетної на міжнародній арені України.
Борис ГУМЕНЮК, доктор історичних наук, професор, Надзвичайний та Повноважний Посол України
