Новини прикордонного села з Луганщини: трохи стріляють, але діти в садочок ходять

«Нема сил мовчати», «Ми не можемо дивитись байдуже» – і ще з піввідра подібної поетики виливають на нас щодня російські журналісти, описуючи «каральні операції» української армії. Дехто з них уже правда спалився із фосфорними бомбами та «Градом», але тональність у цього опіуму для російського народу не дуже змінилась. Тут тобі й жахалки про вирізане під самісінький корінь село, оздоблене фосфором, підпалене й покришене як кріп, аби згодом заселити багаті донбаські землі «бандерівцями»… І це вже не смішно, й не сумно. Це вже якимось іншим словом називається, яке на телебаченні редактори зазвичай «запікують». Але ж мимоволі думаєш: може на кордоні з Росією справді все так жахливо і терміново потрібен гуманітарний коридор для сотень тисяч біженців?

Щоб довго голову не ламати, ми вирішили поцікавитись у самих мешканців прикордонної території, як їм живеться між АТО і ЛНР? Жертвою нашої цікавості стало село Дякове Антрацитівського району Луганської області, оскільки саме тут буквально на днях затримали п’ятьох бойовиків, які перевозили ПЗРК, тротил та інші боєприпаси. Крім того, село має досить стратегічне розташування – 13 кілометрів від кордону з Росією, прямо на території села – прикордонна застава. Одним словом – небезпека звідусіль. Проте, як виявилось, терористів затримували біля села, а не посеред дяківських вулиць.

–  Звісно, люди нервували, адже стрільба була, ми як могли заспокоювали, – розказує голова сільської ради Олександр Бондаренко. – Зараз усе спокійно.

У селі проживає 3000 чоловік, дехто із них бачив воєнну техніку на місцевих дорогах, але визначити чия вона – російська чи українська – не змогли. Прикордонники інколи виїжджають, як це, очевидно, було у випадку із затриманням терористів. Сільський голова каже, що люди тоді більше хвилюються. Коли ж вони в селі, всім наче спокійніше.

Тут таки можна пригадати, що деякі мешканці прикордонних районів були незадоволені тим, що застави переносили прямо в село. Зокрема, не сподобалась така ідея херсонцям, до яких понаїхали прикордонники через близькість окупованої території. Проте дяківці, мабуть, просто звикли жити в безпосередній близькості до застави, тому їх це не тільки не дратує, а й заспокоює – мовляв, село захищене.

Не можемо не відзначити, що Олександр Бондаренко запевнив: прикордонників не стало ні більше, ні менше. Про яке укріплення кордону тоді говоримо? Палицями його підпирають чи що? А щодо гуманітарного коридору – як такого в принципі тут ніхто не чекає. Виїхати-заїхати не є проблемою.

– В кого де родичі є – люди повиїжджали трохи, але масово ніхто не їде, – розказав Олександр Бондаренко. – Тільки от на поля треба виходити, а ми боїмося поки.

Щодо вирізання під корінь і розстрілів у сусідніх селах – про це дяківці теж не чули. Чим їм загрожує воєнний стан і що воно взагалі таке – уявляють погано. «Дай Боже, щоб швидше і спокійніше все закінчилось, а то люди втомились і треба ще й на поля виїздити, обробляти. А так у нас спокійно, діти в садочок он ходять», – наостанок ще раз запевнив голова сільради.

Не можна й нам наївно сподіватися, що коли поруч стріляють – то люди в безпеці. Однак очевидно й те, що криваві бої і розстріли посеред села – м’яко кажучи, перебільшення. Дяківські прикордонники не тільки в «своє» село чужинців не пустили, а ще й затримали злочинців. У селі працює садочок – отже, дяківці вірять, що можна не виїжджати, і хочуть якомога швидшої і мирнішої розв’язки всього затіяного ЛНРівцями балагану.

У принципі всі ми зараз – мешканці села Дякове і бажається нам одного. Як буде називатися те, що принесе спокій – АТО, воєнний стан чи мирний план– абсолютно байдуже. Але якщо всім вдасться так тримати кордон і триматися на кордоні, як на цьому клаптику Луганщини, ми за себе ще постоїмо.