Нове розслідування «Справи Доктора Пі»: медійний суд Лінча у виконанні «Українських сенсацій»
Чому репортери 1+1 транслюють «правду» підлеглих Захарченка і Пшонки?
Існує небагато способів прокачки рейтингу вмираючих медійних проектів. Коли читач або глядач втрачає цікавість і довіру, залишається лише або зміна команди, формату і якості продукту, або – несамовитий хайп на скандальних темах, в надії зберегти хоча б аудиторію з «пивом і сємками».
Звісно, другий шлях є менш трудомістким і креативним, – тому зазвичай обирається саме він. Прикладом є нещодавня спроба програми «Українські сенсації» на каналі 1+1, відродитися у якості «викривачів зла», надавши нового життя прибитій пилом «справі Доктора Пі». Сенс прямий: колись «Сенсації» переживали зірковий час, саме змагаючись за пальму першості у «викритті сторіччя». Навіть на сторінці телепроекту у «Вікіпедії» йдеться про «повну картинку» у цій резонансній справі, яку начебто склали репортери з 1+1.
«Повнота картинки» насправді виглядала кумедно дисонансною: «Сенсації» представляли Андрія Слюсарчука то шизофреніком без здібностей, то геніальним аферистом, то вбивцею із скальпелем, врешті-решт – агентом невідомих розвідувальних структур, який мав здійснювати вплив на представників вищих щаблів української влади…
І от через 10 років «Сенсації» ступили на тропу своїх забутих подвигів.
Як фігурант «нового великого розслідування», якого репортери «Сенсацій» звинуватили у порушенні «журналістських стандартів» (причому «усіх»!), за спроби об’єктивного висвітлення цієї складної справи, вважаю за необхідне покопирсатись у змісті цього «розслідування». Не тільки тому, що «колеги» зачепили мою професійну репутацію. А й тому, що так зване «журналістське розслідування» в даному випадку є скоріше прикладом інформаційного суду Лінча.
Я ніколи не приховував майже п’ятнадцятирічної дружби із професором Андрієм Слюсарчуком. Якого поважаю як блискучого лікаря і носія дійсно унікальних здібностей – у яких я переконувався неодноразово і знаю десятки людей, які в його особі знайшли, без перебільшення, рятівника.
Моє десятирічне дослідження медійно-кримінальної драми «Викриття «Доктора Пі», принесло багато фактів, які у сукупності ставлять безліч запитань до чистоти і достовірності «доказів слідства», що досі транслюються засобами масової інформації – про відсутність освіти, померлих пацієнтів, обман у грі з шаховою програмою «Рибка»…
Однак чи варта така позиція звинувачень у порушенні журналістських стандартів? З якого моменту репортери каналу 1+1 вирішили, що ці стандарти визначаються саме ними? Чи позиція «Українських сенсацій» стала у журналістиці еталонною настільки, що будь-які антитези вважаються «порушенням стандартів»?
Тож доведеться поділитися із загалом (перш за все журналістським) тонкощами «справи доктора ПІ», яку слідчі і деякі ЗМІ «розслідували», вірогідно, за принципом з одного серіалу: «Немає нічого складного у розслідуваннях. Особливо якщо самому вигадувати докази…»
Я просто наведу факти, які ставлять під сумнів «версії слідства». Вони дають можливість стверджувати: переважна більшість «доказів» у «справі Доктора Пі» базуються на фальсифікаті і маніпуляціях. Але останній сюжет 1+1 вчергове довів, що журналістам чомусь вигідно оперувати відомостями десятирічної давнини і робити вигляд, що іншої точки зору не існує і не має існувати.
Хоча насправді за ці роки багато що змінилось – читачі і глядачі мають право про це знати.
Лікбез для особливо стурбованих «стандартами журналістики»
Спочатку – про формально-юридичну стадію справи. Це важливо, аби визначитись, чого варті категоричні оцінки, якими рясніє чергове «розслідування»: «За вбивства та махінації правосуддя позбавило волі пана Слюсарчука терміном на 8 років. Його визнали виним в шахрайстві та підробці документів».
Насправді вирок майже десятирічної давнини, на який вперто посилаються «Українські сенсації», був відмінений 24 березня 2016 року Вищим спеціалізованим судом з розгляду цивільних та кримінальних справ (після чого Слюсарчук вийшов на волю), а потім – апеляційною інстанцією. Справа опинилась знов у першій інстанції, де понині і розглядається.
Це означає, що ніякого «вироку» з юридичної точки зору наразі не існує, – тому освіта професора Слюсарчука не є спростованою, а решта звинувачень є непідтвердженими.
Про це йдеться в судових рішеннях, які є у відкритому доступі, і якщо б журналісти «Сенсацій» прочитали ці документи, тон і зміст їхнього «розслідування», гадаю, мав би змінитись. Принаймні вони б зрозуміли, що, беззастережно поливаючи людину брудом, прикриватись формулою «за версіями слідства» абсолютно непрофесійно. Адже ці «версії» наразі є спростованими, недоведеними, за великим рахунком – фантомними.
Згадувати, що ті ж «стандарти журналістики» логічно закликають до дотримання ЗМІ презумпції невинуватості, що діє у відношенні до особи, провина якої не доведена судом, сенсу не бачу – в системі професійних координат наших «журналістів-розслідувачів» такого поняття не існує.
З цих формальних позицій рухаємось далі.
Перше. Освіта Андрія Слюсарчука.
Скрізь увесь сюжет журналісти «доводять», що слідство встановило відсутність в Андрія Слюсарчука медичної освіти. Глядачеві демонструють зображення усіляких «довідок», начебто отриманих у розпал «викриття». Так, різних «документів» Інтернетом гуляло кілька варіантів – як щодо підтвердження освіти, так і щодо спростування. «Найпереконливішим» вважався той, що начебто привезла з московського медуніверситету ім. Пирогова журналістка львівського «Експресу» Мартинець, яка писала, що ледве вижила, бідолашна, під час відрядження. Бо на неї полювали невідомі сектанти – прихильники культу «Доктора Пі». (Узагалі стверджувати про переслідування з боку загадкових осіб – для «викривачів» Слюсарчука стало модним трендом, до якого ми ще повернемось). Цей папірець львівські журналісти заносили у міліцію чомусь вночі, під телекамери і в компанії такого відомого політичного персонажа, як Андрій Парубій… Спектакль вийшов справний, його істеричну канву знов узяли репортери «Українських сенсацій»: «У відповідь на офіційний запит журналістів та слідчих московський інститут повідомив – «Слюсарчук ніколи тут не навчався».
Але нині, через майже 10 років після цього спектаклю, репортерам чомусь не вистачило елементарної професійності поцікавитись – як доводилась відсутність освіти саме у суді? І чому це звинувачення виявилось недоведеним?
Спеціально для «Українських сенсацій» – кілька штрихів про якість «доказів» слідства і прокуратури.
Перше. В основу умовиводів про відсутність освіти, слідством було покладено ксерокопію «Акту службового розслідування» із московського медуніверситету, де йшлося про те, що дублікат диплома був виданий Слюсарчуку у 2005-му році незаконно. Справа навіть не в тому, що із змісту цього «Акту» неможливо зробити висновок: навчалась-таки людина у цьому виші, чи категорично ні? А в тому, що КПК, який діяв на той момент, прямо забороняв оперувати документальними доказами у вигляді копій. Суд на це «облокотився», але питання залишилось: чому слідство так і не надало суду оригіналу цього ключового доказу? Де він подівся, чому зник?
Друге. Всупереч встановленому порядку, допит в судовому засіданні підписантів «Акту» з підтвердженням їхніх підписів не проводився.
Третє. На паперових «доказах з Москви», замість печатки медуніверситету стоїть штамп місцевого відділку московської міліції. Чому і яка в цьому логіка – залишається лише здогадуватись.
Четверте. Слідчий Сорока, який привіз цей неоднозначний документ, чимчикуючи до Москви, чомусь не оформив міжнародного доручення, обов’язкового для проведення слідчих дій на території іншої держави. Без цього будь-які добуті докази не мають жодної юридичної сили. І ще один дивний момент – в матеріалах справи узагалі відсутній наказ про призначення слідчого по цій справі!
В сухому залишку – така собі фізична особа Сорока буцімто була у Москві і привезла звідти ксерокопію чогось, підписану невстановленими особами і завірену печаткою сторонньої організації.
Навіть ці «дрібнички» дають привід стверджувати, що питання «відсутності освіти» не було досліджене і беззаперечно доведене – на що і вказали касаційна і апеляційна інстанції в своїх рішеннях.
На останок – ще пара сумнівів.
Чому суд «не помітив» те, що Слюсарчук надав список своїх однокурсників, з проханням допитати їх, аби вони засвідчили факт його навчання? В сюжеті «Сенсацій» захисник постраждалих по справі Петришин бідкається, що Слюсарчук міг би пригадати хоч кількох однокурсників. Пан «захисник» або не читав матеріалів справи, або свідомо вводить журналістів в оману. Адже в матеріалах зафіксоване таке подання адвокатів Слюсарчука. І «розслідувачі» мали б перевірити цей момент.
Чому суд закрив очі на те, що в архіві московського медуніверситету у книзі видачі дипломів таки був знайдений запис про отримання Слюсарчуком диплому?
Ось фрагмент із відповідної папки:
Чому суд не взяв до уваги те, що Санкт-петербурзький університет офіційно підтвердив отримання Слюсарчуком другої вищої освіти, причому не у вигляді ксерокопії, а в оригіналі із печаткою вишу?
Це тільки мала частина пазлів, з яких складається картина упередженості слідства і вірогідної фальсифікації доказів.
При цьому питання відсутності медичної освіти є ключовим, адже недоведеність цього фрагменту звинувачень повністю нівелює всю решту, зокрема у «незаконних» операціях. Але телевізійники цього моменту ніц не «вкурюють» – бо криваві подробиці злочинів «афериста із скальпелем» є наріжним каменем «роботи» по доведенню глядача до праведного екстазу…
Друге. Звинувачення у вбивствах і незаконних операціях.
У цьому моменті треба бути обережним і детально вивчати справу, адже мова іде про людські життя і долі – як гіпотетичних «жертв» так і самого «обвинуваченого».
«Українські сенсації» далекі від такої делікатності, вони застосовують прямі твердження: «Слідство нібито довело, що від рук Слюсарчука вже померли 3-річний хлопчик Данило Прокопчук та 50-річний глава сімейства Олександр Лозовий». Слово «нібито», неважко здогадатись, є запобіжником на випадок можливого судового процесу – бо далі «Сенсації» наполегливо переконують глядача у реальності «вбивств», вмонтовуючи фрагменти старих записів із свідченнями родичів померлих пацієнтів: «До суду доходять родичі 9 потерпілих, вони стверджують, що А. Слюсарчук завів рідних на той світ. Доктор Пі буквально залазив людям у голову під час операції на мозку».
Звичайно, у глядача волосся стає дибки від такої емоційної «прокачки».
Я ж звернусь до фактів.
Вже на початку процесу навіть прокуратура, отримавши результати судово-медичних експертиз, побачила, що стаття «навмисне вбивство» на Слюсарчука не ліпиться у жодному з інкримінованих епізодів. Тому прокурор Прокопов перекваліфікував їх на «вбивства з необережності» (причому з 9 інкримінованих випадків залишається 2). Що відверто тхне маразмом. Адже якщо мова про операції, зроблені людиною без освіти – це однозначно навмисне позбавлення життя. А «необережність» дійсно можна застосувати для фахового лікаря, який, скажімо, припустився лікарської помилки чи порушив протокол. Отже, прокуратура таким чином сіла на шпагат, але ця позиція не була помічена судом – професора Слюсарчука осудили саме за «вбивство з необережності»!
Чи вивчали журналісти звіти судово-медичної експертизи (а це перше, що має робити розслідувач у такій справі)? Явно – ні. Інакше зрозуміли б, чому Вищій суд і апеляція констатували «необґрунтованість вироку в якості наявності причинно-наслідкового зв’язку між діями Слюсарчука А.Т. і смертями… з урахуванням висновків експертиз».
Причин такому вердиктові є кілька.
Перше. Насправді жоден з експертів не взявся стверджувати про прямий зв’язок між діями хірурга Слюсарчука і смертями пацієнтів. І не тільки тому, що у порушення формальних вимог, по жодному з епізодів не було проведено ексгумації (усі висновки робились на підставі вивчення лікарської документації). А й тому, що жоден пацієнт не помер під час безпосередньо оперативного втручання. А у історіях хвороб і протоколах ніякого криміналу знайдено не було. Навіть більше – в частині експертиз визнано, що хірург застосовував передові тактики!
Друге. Експертизами визнано, що Слюсарчук брався за випадки, які, за статистикою, мають дуже низький рівень позитивної перспективи для хворого. Один з експертів навіть назвав цю роботу «операціями відчаю», а професор Шеваго узагалі констатував, що Слюсарчук «фактично оперував труп». Тобто Андрій Слюсарчук намагався врятувати хворих навіть при статистично мізерних шансах на успіх – тоді, коли хірурги зазвичай відмовляються від операцій, аби не псувати власну «летальну» статистику.
Третє. До обвинувачень у «ненавмисних вбивствах» не було притягнуто жодного іншого лікаря. Що виглядає абсолютно нелогічно, адже оперує завжди бригада лікарів, а рішення про оперативне втручання приймаються консиліумом. Тобто, «за версією слідства», на яку посилаються «Українські сенсації», виходить, що Слюсарчук сам приймав рішення, сам оперував, давав анестезію, шив, був собі асистентом, медбратом і медсестрою… Неважко припустити, що прокуратурі було невигідно залучати інших учасників операцій навіть у якості свідків, адже у такому випадку можна було почути речі, які не вкладались у «хотєлкі» сторони обвинувачення.
Четверте. Судово-медичні експертизи містять правові оцінки, що є нонсенсом! Вони, як під копірку, починаються фразою «Не маючи фахової освіти…» При тому, що на той час навіть формально не було доведено, що у Слюсарчука немає медичної освіти, а експерти узагалі не мають права базувати свої висновки на такого роду аргументах. Це може свідчити про те, що експертні заключення ймовірно писались під тиском прокуратури.
Про усі ці «дрібнички» «Українські сенсації» свідомо чи несвідомо – мовчать. Або просто не знають, що узагалі ставить професійність репортерів під сумнів.
Перейдемо до емоційної частини – свідків і експертів, яких залучають «Українські сенсації», аби переконати глядача у беззаперечній вині Андрія Слюсарчука. Свідки – родичі померлих пацієнтів – ось вони, в телекамери звинувачують і клянуть «афериста»! Ну, як тут сперечатись?
Але уявіть собі – після операції померла близька людина. Діагноз був важкий, прогнози також. І претензій до хірурга не було, доки не прийшли слідчі із шокуючою новиною: оперував-то «аферист із скальпелем»! Ви маєте свідчити проти людожера і можете розраховувати на компенсацію. ЗМІ рясніють репортажами про «штукатура-зарізяку», а у двері стукають «адвокат потерпілих» і журналісти. За таких умов людина щиро зажадає взяти участь у процесі покарання клятого «зарізяки».
Звернімо увагу – жоден з родичів постраждалих не скаржився на дії хірурга з власної ініціативи, до початку «викриття сторіччя».
В «Українських сенсацій» є і «залізний аргумент» в особі львівського нейрохірурга Токарського, який виблиснув фразою щодо Слюсарчука: «Злочинців є дуже багато – є садисти, ви ж знаєте, є серійні вбивці і так дальше. Я б відніс його психотип в ту сторону».
Позиція агресивна і вбивча, телебачення такі штуки ой як любить… Власне, мова не іде про витоки цих нестриманих сентенцій, які не роблять честі людині із лікарським фахом – можливо, у Токарського особисте несприйняття Слюсарчука… Просто є маленьке питання: це єдиний в Україні нейрохірург, на гіпертрофовано емоційну думку якого треба покладатись журналістам? При тому, що Токарський ніколи не працював із Слюсарчуком в операційній і його оцінки не спираються на особистий професійний досвід.
Якщо б «Сенсації» прагнули балансу (привіт «журналістським стандартам»), в сюжеті мали б з’явитись й інші лікарі, що стикались із «садистом» у своїй практиці.
Скажімо, як завідувач нейрохірургічного відділення столичної лікарні швидкої допомоги, кандидат наук Ісаєнко. Який в суді свідчив, що проводив операції разом із «серійним вбивцею», вважає його фаховим хірургом, талановитим лікарем-діагностом, який розбирається у багатьох галузях медицини і в якого є чому повчитись. Його інтерв’ю у відкритому доступі.
Але для журналістів 1+1 існує лише той «експерт», який розповідає про «садиста і серійного вбивцю». А тому, що має досвід роботи і протилежну характеристику, «Сенсації» слова не дають. Навіть про існування не згадують.
Такий вибірковий підхід спостерігається і в інших фрагментах цього непересічного «розслідування».
Третє. Біографія Слюсарчука.
Переконуючи глядачів у тому, що Андрій Слюсарчук не хірург, а «петеушник», репортери знов переповідають версії слідчих, завдання яких полягало у наступному: розуміючи хибність доказової бази по «відсутності освіти», їм важливо було показати, що Слюсарчук ані з точки зору інтелекту ані фізично не міг отримати медичну освіту.
Цю версію відстоюють і репортери, демонструючи кількох свідків, які під прицілом якогось фізіономіста твердять, що бачили Слюсарчука на всіх етапах представленої прокуратурою біографії – від спецінтернату для розумово відсталих до двох ПТУ.
Реальність цієї біографічної версії насправді викликає неабиякі сумніви. Причому із самої «точки відліку» – місця і обставин народження.
Початок прокурорсько-медійного варіанта життєвого шляху Андрія Слюсарчука від «Сенсацій» такий: «За версією слідства та журналістів, мати Андрія Слюсарчука, на той час 21річна жителька Житомира покинула свого новонародженого сина у пологовому будинку та відмовилась від нього так як ніколи не знала батька…».
Перевірка цієї версії принесла несподіванку: згідно даних житомирського пологового будинку, архіви із усією документацією за 1950-1976 роки, виявляється, були втрачені ще у 1984 році під час затоплення! «Тому в лікарні відсутня інформація щодо народження Слюсарчука А.Т. та громадянки Слюсарчук Наталії Тихонівни»!
Яким же чином «слідчі і журналісти» встановили факт народження і навіть особу «мами»? Можливо, за методикою львівського «Експреса», який свого часу тужливо волав «Ми знайшли її, цю жінку!..» у статті із заголовком «Це шок! Слюсарчук поховав свою маму живою!» Але під час судового процесу авторка – журналістка Мартинець – визнала, що насправді ніякої легендарної Слюсарчук Наталії Тихонівни ніхто не знаходив: «подзвонила якась жінка в редакцію». Мартинець з цією загадковою особою не зустрічалась, але статтю написала фантастично емоційну…
Наступний цікавий факт. Слідство посилається на реєстраційний запис про народження. За правилами, у випадку, коли немовля залишають у пологовому будинку, запис подається від імені співробітника лікарні. Запис щодо народження Слюсарчука А.Т. здійснений за поданням особи на прізвище Лукянчук. Але ось довідка із пологового будинка – медпрацівника із таким прізвищем там ніколи не було!
Ця детективна історія наштовхує на припущення, що біографія Слюсарчука була сфальшована слідством із самого моменту «народження». Далі, з формальної точки зору, рухатись немає сенсу, – бо виходить, що судили (і осудили!) невстановлену особу.
Але все ж спробуємо: «У селі Гришківці Слюсарчук за версією слідства з’явився у 2му класі спеціалізованого інтернату, тут навчаються діти з вадами інтелекту та психічними відхиленнями». Це твердження «Українських сенсацій» дійсно було підкріплене свідками обвинувачення в ході судового процесу: декілька колишніх виховательок інтернату середнім віком у 70-80 років – «впізнали» у 45-річному чоловікові хлопчика якому не було і 10-ти.
Вже тоді спостерігалась дивна особливість – журналісти і слідчі, формуючи «доказову базу», чомусь ретельно уникали спроб розпитати людину, яка була директором спецінтернату у роки, коли там начебто перебував Слюсарчук. Чому?
Справа в тому, що свідчення колишнього директора – Віктора Гнатюка – спростовують унікальні спроможності колишніх виховательок, під впливом слідчих моделювати зовнішність дорослої людини з дитячого образу із розривом у майже 40 років. Ці покази чомусь ретельно «не помічались» ані слідчими, ані ЗМІ.
От відео, на якому Гнатюк розповів про те, як із одного Слюсарчука зробили іншого:
Якщо коротко – дитина на прізвище Слюсарчук в інтернаті дійсно була. За спогадами директора – неконтактний олігофрен, видалені гланди, опіки обличчя. Але у Андрія Слюсарчука гланди на місці, опіків немає (про «неконтактного» узагалі промовчимо). Та й узагалі колишній директор інтернату стверджував, що Слюсарчук, якого «викрили», не може бути тим загадковим вихованцем спецінтернату – ані фізично, ані інтелектуально.
Далі ж найцікавіше. Медична довідка і особова справа дитини на прізвище Слюсарчук була вилучена з архіву інтернату слідчими і більше ніде не фігурувала! Документи безслідно зникли – можна припустити, що вони містили дані, які не ідентифікувались із «викритим» Слюсарчуком.
Для будь-якого притомного журналіста ця детективна історія – привід засумніватись у чистоті «доказів». А різночитання у показах примушують скептично ставитись до свідків, з якими «попрацювала» прокуратура. Але розповіді співробітників ПТУ, які твердять про своє давнє особисте знайомство із Слюсарчуком, журналістами беруться на віру.
А щоб вірив глядач – залучається загадковий фізіономіст, який аналізує «рівень правдивості» співрозмовників. Звичайно – у вигідний для загальної канви сюжету бік. Виникає, щоправда, маленьке запитання – це журналістське розслідування чи телешоу за участю нумерологів, фізіономістів і екстрасенсів?
Вірити у непохитність своїх позицій журналістам ніхто не забороняє. Але якщо керуватись лише власним переконанням – об’єктивного розслідування не вийде. Вийде однобокий і гіперемоційний сюжет з елементами шоу.
Яким насправді і є цей продукт «Українських сенсацій». Зроблений «на колінці» – без вивчення матеріалів справи, судових рішень, співставлення доказів «за» і «проти»…
Кілька сумних висновків
Як бачимо, усе, що прямо чи опосередковано можна застосувати як доказ провини об’єкта розслідування, «Сенсації» наполегливо обрамляють відповідними подробицями – свідками, документами, експертами…
А те, що ставить ці «докази» під сумнів – сумлінно не помічають.
Слідство і прокуратура в цій справі, – попри фактичне визнання судовими інстанціями їхніх аргументів недійсними, – чомусь є для «Українських сенсацій» інстанцією істини. Така войовнича толерантність журналістів до «якості роботи» підлеглих Захарченка і Пшонки сама по собі викликає щонайменше здивування.
Але «розслідування» не обмежується трансляцією «версій слідства». Є теми, де цими «версіями» прикритись неможливо. Унікальні можливості Слюсарчука в пам’яті і гіпнозі, перемога над шаховою програмою, особисте життя після звільнення – репортери бульдозером проїхали по усіх цих темах. Вставили «Доктору Пі» у вухо мікронавушник, навісили психологічних діагнозів, пошили в дурні співробітників колонії і навіть поскаржились на колегу-журналіста, який начебто порушив «усі стандарти журналістики»…
Тому далі буде цікавіше…
Ігор ЮРЧЕНКО
Далі буде.
