Newsweeк: «У що грає Росія в Україні?»

Нещодавно на Червоній площі з’явився величезний чемодан, що рекламував ексклюзивну галантерею. Москвичі казали, що це… Янукович розпочав переїзд

Росіяни добре розуміють, що питання про майбутнє України водночас є і питанням перспектив їхньої власної держави. І це не випадково. Відома книжка Збігнєва Бжезінського «Велика шахівниця», у якій автор обґрунтовує тезу, що без України Росія вже не буде імперією і стане «звичайною» європейською державою, вже понад 20 років б’є рекорди популярності в Росії. Її можна придбати не лише в московських книгарнях, але навіть у кіосках московського метро.

Із російської точки зору ситуація в Україні не є виключно проблемою міжнародної політики. Ситуація в Києві має для Москви ще й внутрішній аспект. В очах нинішніх керівників Кремля події в Києві – це черговий раунд перетягування каната із Заходом. Ставкою цього поєдинку є політична й економічна приналежність України. Діють саме так тому, бо більшість членів російської політичної еліти – це в основному люди, виховані та навчені в дусі «холодної війни». Згідно з чим абстрактне поняття «Захід» залишається абсолютним ворогом і кожен його рух, особливо поблизу російських кордонів, сприймається як ворожий акт. Та Бог із цим, але чому це стало внутрішньою проблемою? Бо кожен антиурядовий протест у Києві розглядається в Кремлі як генеральна репетиція перед організацією революції в Росії.

«Серед радників Путіна за вплив змагаються дві сторони: раціональні ліберали і романтичні імперіалісти. Від того, кого послухає Президент Росії, може залежати майбутнє України».

Як Україна розділяє Росію

Варто підкреслити, що російські еліти дуже сильно поділені з огляду на те, яку лінію поведінки застосовувати щодо України. Російський істеблішмент навіть можна поділити на два табори: раціональних лібералів і романтичних  імперіалістів. Між іншим, до першої групи входять міністр фінансів Антон Силуанов, який змагається за виживання державного бюджету, що тріщить по швах, його попередник і впливова довірена особа президента Олексій Кудрін, а також директор найбільшого державного банку Герман Греф. Із певними застереженнями до цієї групи можна зарахувати російського прем’єра Дмитра Медведєва. Ці політики оцінюють російсько-українські відносини з економічної точки зору. Розуміють, що, використовуючи російські торгові преференції та отримувавши дешевший газ, Україна не мала мотивації, аби модернізувати економіку, і довела державні фінансові справи до руїни. Вони вважають, що немає сенсу фінансувати забаганки Януковича, бо (у найкращому випадку) через п’ять років чергова делегація українських політиків приїде до Москви і, погрожуючи втечею на Захід, зажадає вдвічі більшу суму. Раціональні ліберали свідомі того, що гроші, позичені Україні, будуть витрачені на утримання в Києві прихильної до Москви донецької групи, що тримає владу, а не здійснює модернізацію.

У свою чергу друга група російської еліти – це старіючі генерали, ветерани КДБ і твердоголові дипломати, переконані, що існуючі кордони Російської Федерації стали хвилинною історичною аномалією. Відтак вважають, що після двадцяти років ялових зусиль нарешті настав час бажаного моменту «збирання земель» і втримування України в російській сфері впливу варте будь-яких грошей. Як сказав духовний батько нового покоління «великоросів» Михайло Делягін: «Якщо потрібно відкрити Україні безлімітну кредитну лінію, віддати в подарунок Чорноморський флот чи пограбувати «Газпром» і годувати її дармовим газом, то це потрібно зробити, бо цього вимагає історична необхідність».

Усі шаблі президента

Обидві групи змагаються за доступ до вух Путіна. Це саме він ухвалить рішення, який саме з варіантів прийме Росія у своїй офіційній політиці стосовно України. Вірогіднішою видається генеральська версія. Зрештою, Путін своєю спадщиною хоче залишити виправлення «найбільшої трагедії ХХ століття», якою, як стверджує, був розпад СРСР.

Однак існує ще один аспект ситуації. Вперше після десяти років російська Дума ухвалила на черговий рік держбюджет із дефіцитом. Росіяни закладають, що ріст ВВП становитиме 1,5 %, а згідно з прогнозами, до 2020 року не перевищить в середньому 2 % щорічно). На додаток, високі ціни на нафту (у зв’язку з відміною санкцій проти Ірану) і на газ (у результаті «сланцевої революції»), від яких залежить 65 % російських доходів від експорту, тривожно непевні.

«Те, що зараз відбувається в Києві, може послужити Кремлю як пересторога для інших пострадянських держав, зокрема Білорусі».

Ефект? Влада у Кремлі буде змушена знайти винних у проблемах, які наближаються, і згуртувати навколо себе народ, що житиме не найкраще. У такій ситуації ніщо не спрацює краще, ніж нависання над Росією революційної загрози з України, організованої змовою Заходу із опозицією.

Однак Путін вирішив використати київський Майдан ще й із повчальною метою для лідерів інших пострадянських держав. Саме тому під час таємної зустрічі з Януковичем на підмосковському летовищі сказав українському президентові те саме, що Брежнєв Ярузельському у 1980 році: «Розуміємо ваші проблеми, товариші, разом із вами духом, але давайте раду собі самі, ми з братньою допомогою не увійдемо». Тим самим дав сигнал Рахмону, Саркісяну, Лукашенку та іншим пострадянським князькам, які мусять бути вдячними і смирними, бо незабаром їх може спіткати те, що й Україну.

Баланс України

Вільнюською напругою Янукович потужно знецінив свою вартість для Путіна. Якби Путін обіцяв йому перед Вільнюсом конкретику, то Янукович до кінця шахував би Росію, підвищуючи ставки. Наказав би Верховній Раді проголосувати єврозакони і відмовився від підписання Угоди з ЄС в останню хвилину. Янукович до кінця грав не з Путіном, а з Євросоюзом. А зірвавши підписання договору, здався на милість російського лідера. І лише масові маніфестації українців, які усвідомили історичний момент, додали на добавку до цієї головоломки новий елемент. Нині гра точиться вже не про те, хто дасть Януковичу грубішого конверта, а про майбутнє народу.

Росія нині грає вже не лише на утримування в ошийнику одного зі своїх політичних клієнтів. Бо геополітична приналежність України окреслить позиції Росії. Якщо Майдан вимете «донецьких пацанів» із Києва, то «помаранчева зараза» дуже швидко зможе інфікувати Москву і призвести до переїзду нинішніх мешканців із Кремля. Переїзду значно дальшого, ніж свого до рідного Петербурга.

Переклад з Newsweek

Володимир Олійник