Навчений – на половину озброєний: національна безпека і трансформація освіти

Деякі міркування щодо сфери  освіти за для зміцнення національної безпеки України

В умовах повномасштабної війни, брутально розв’язаною рф проти України 24 лютого 2022 року, цей напрям державної політики у сфері освіти потребує особливої уваги, прискіпливої деталізації та неухильного, системного, практичного його втілення. Оборонно-визвольна війна, яку Україна вимушена вести проти свого агресивного північно-східного сусіда це — не класична військова баталія, коли держава агресор хоче підкорити себе об’єкт нападу, відібрати його привабливі природно-сировинні ресурси тощо. Ця війна із наявністю всіх вищеперерахованих ознак є насамперед війною світоглядницькою, війною моральних, правових, політичних, духовних цінностей.

Держава-агресор — сповідує філософію авторитаризму, ідеологію, яка притаманна диктаторським режимам з відповідними цінностями — побудова суспільства на засадах страху, сліпого поклоніння своєму куадильйо, неповагу до загальновизнаних демократичних норм і засад, зокрема, верховенства права, розвиток не за рахунок модернізації власної економічної системи і пристосування її до світових  стандартів, а за рахунок агресії, експансії, створення напруги на міжнародній арені і чисельних зон конфліктів, де вона почувається себе комфортно, а її населення опиняється в “рідному” історичному середовищі.

Об’єкт агресії — Україна абсолютно зворотня сторона такого цивілізаційного поступу. Наша держава, яка з 1991 року не тільки проголосила пріоритетом свого розвитку орієнтацію на загальноєвропейські та північноатлантичні цінності, але і стала на шлях їх реального, цілеспрямованого втілення. Цей цивілізаційний вибір України після розпаду СРСР не був чимось несподіваним та штучно нав’язаним. Адже Україна, вся її тисячолітня історія, аксіологія моралі, духовного життя українців, їх менталітету це — органічна складова загальноєвропейської історії, філософії, культури. Базові цінності української громади — непереборна воля до свободи та незалежності, побудова громадського устрою на засадах демократії, виборність та періодична змінюваність керівних інститутів, миролюбність та конструктивне співробітництво із зовнішнім світом — все це радикально відрізняло і відрізняє Київ та його історичні землі від московщини хансько-батийського походження.

Зрозуміло що такі протилежні світоглядницькі підходи не могли і не можуть бути сумісними. Тривалий час, на різних етапах їх вимушене співіснування набувало тих чи інших форм конфліктності. Намагання підкорити, або завдати непоправної шкоди російським експансіонізмом українському проєвропейському устрою, набуло особливо жахливих форм і змісту в період штучного Голодомору в Україні. Але перша чверть ХХІ століття вивела цей конфлікт на ще більш жорсткий рівень. Рівень — коли, рф, вже в якості ядерної держави, розв’язала війну проти України, українства, поставила собі за мету все це знищити, як неодноразово заявляли кремлівські політикани — “деукраїнізувати”.

Звичайно, що із цього нічого не вийде, цим божевільним планам ніколи не вдасться здійснитись. Навпаки, як свідчить історія, такі точки буфіркації, є початком кінця самого агресора, глибинної, невиліковної кризи всієї системи його політики-адміністративного устрою, економіки, світоглядницьких хибних цінностей, несумісних із базовими загальнолюдськими нормами та стандартами, які сформувались та існують у формі сучасного міжнародного права.

Війна росії проти України має два виміри і в цьому теж її особливість, відмінність від класичних війн минулого. Перший вимір — зовнішній. Він є абсолютно окресленим, зрозумілим і видимим. Це — боротьба Збройних Сил України по всьому периметру бойових дій проти агресора, його військової машини в повітрі, на морі та суходолі. Другий вимір більш складний, часто досить сильно прихований і носить внутрішній характер. Перемога на зовнішньому фронті, якої Україна неодмінно досягне буде неповною та нестабільною, якщо не буде досягнуто радикальних змін у внутрішній побудові нашого суспільства. Тільки рішуче викорінення передумов для існування корупції в усіх гілках влади, доведення до кінця судової реформи  та реформи всієї системи правоохоронних органів у відповідності із стандартами ЄС, створення правового поля, що не допускає існування та діяльності антидержавницьких (антиукраїнських) політичних сил, відновлення та модернізація власного військово-промислового потенціалу зможе гарантувати наше безпечне існування сьогодні і в майбутньому.

Звичайно, що в цій комплексній багатогранній трансформації нашого суспільства виключно важливу, пріоритетно стратегічну роль повинна відіграти сфера освіти, сфера виховання і підготовки до нових реалій життя української молоді. Вся система освіти – від дошкільних закладів до ВНЗ повинна бути переосмислена, перебудована, перепідготовлена, щоб відповідати всім викликам турбулентного ХХІ століття. Державна політика в сфері освіти повинна бути невід’ємною складовою сфери  національної безпеки  України. Вважаю за доцільне внести пропозицію в цих складних історичних для України  умовах, на завершальному етапі переходу від пострадянської минувшини до сучасної європейської держави щодо доповнення ст. 107 Конституції України, яка регламентує діяльність РНБО, а саме ввести до складу РНБО поряд із представниками силових структур, МЗС керівника міністерства освіти України.

Такий правочин не повинен обмежуватись самим собою, а потребує здійснення цілої низки невідкладних заходів, які повинні докорінно доповнити  реформування сфери нашої освіти. Під такими заходами очевидним є в рази збільшення фінансування освіти, повернення обличчям держави до потреб освітян з точки зори оплати праці і підняття таким чином на відповідний соціальний щабель статусу вихователя, вчителя, викладача, професора. Тільки так в сферу освіти буде іти талановита молодь, яка сьогодні вибирає в кращому випадку сферу бізнесу, в гіршому ту ж саму сферу тільки вже закордоном. Наша освіта повинна бути дореформована таким чином, щоб випускник будь-якого українського коледжу, ліцею, інституту, університету був абсолютно  конкурентно спроможним із відповідним ровесником Польщі, Німеччини, Іспанії, Франції тощо. Цю аксіому треба сприйняти на найвищому державному рівні, усвідомити її і починати реалізовувати. Іншого шляху немає, якщо ми прагнемо посісти достойне місце в бурхливому, конкурентному світі, науково-технологічні рушійній силі якого змінюються з нечуваною швидкістю. Реагувати на них, відповідати їх запитам, працювати на випередження — ось головне завдання державної політики в сфері освіти.

Не менш важливим, але більш приземленим сьогоденням завдання в сфері трансформації освіти з метою зміцнення національної безпеки України вважаю необхідним увести в освітянських закладах середнього та вищого рівнім освіти елементи військової підготовки, вміння надавати первинну медичну допомогу, вміння виживати в складних, стресових ситуаціях. Як відомо, добре підготовлений,  правильно поінформований, навчений це — на половину озброєний.

Щоб сад рясно родив сьогодні, його потрібно було посадити ще п’ятнадцять-двадцять років тому назад. Стиглі, здорові плоди — це наша молодь, сфера освіти — той сад, про який ретельно треба дбати сьогодні. Тільки тоді наше майбутнє може бути прогнозовано стабільним!

Борис ГУМЕНЮК, доктор історичних наук, професор, Надзвичайний та Повноважний Посол України