Нам Крути не забути, і новий чин росте

Жертва Крутів – це пересторога для нашого народу, щоб покладатись в боротьбі тільки на власні сили, тільки на власну зброю, а не на чужі гарні слова.

У житті завжди є місце для подвигу, який може проявлятися в різних формах у різних ситуаціях. І його може здійснити кожна людина незалежно від віку – коли для цього надходить час. І коли для цього здвигу не залишається іншого варіанту.
Так було і наприкінці 1917 року, коли соціалісти Центральної Ради усунули Симона Петлюру з посади головнокомандуючого військами УНР й розпустили здеморалізовану безкарною російською пропагандою власну українську збройну силу. Тож захищати щойно проголошену державність, яка після Третього універсалу ще мислила себе в складі демократичної й федеративної Росії, не було кому, бо ті українізовані підрозділи вчорашньої російської армії розбрелися ділити землю…
Відтак нібито демократична тепер уже Росія, в якій перемогли червоні, не тільки перейняла найгірші традиції царського самодержавства щодо ладування темної домовини українцям, а й вдосконалила цей одвічний процес. І коли під ударами більшовицької Москви упав Бахмач і на шляху до столиці України Києва виросли непримітні, малесенькі Крути, організованої української збройної сили вже не було, а з півночі йшли не тільки червоногвардійці, а й переодягнені в матроські бушлати карні злочинці з орловського централу.
І проти тих рецидивістів Центральна Рада змушена була послати цвіт української молоді Києва, котра згуртувалася в Студентський курінь у стінах Університету Святого Володимира. І вона виправдала сподівання керманичів нової України, котрим свого часу не вистачило політичної мужності творити власну збройну силу.
Це було триста тих юнаків, хто довів своєму народові і всьому світові, що скінчились роки меланхолійного безсилля. Тих, хто своєю героїчною смертю не просто зупинив на кілька днів більшовицький наступ на Київ, вигравши час на міжнародне визнання УНР, а й відновив славетні бойові традиції рідного народу. Ця жертва свідчила, що наша нація здатна до великого чину – геройської боротьби за здійснення своєї історичної місії – бути форпостом цивілізаційного Заходу на Сході Європи.
Достеменно не відомо, хто першим з цих новітніх спартанців окропив своєю кров’ю сніг під станцією Крути, але коли через місяць столиця України була звільнена від банд ще царського жандармського підполковника Муравйова, то друзі і родичі полеглих розшукали в полях під Крутами кілька десятків їхніх понівечених останків й урочисто поховали їх 19 березня 1918 року в одній братській могилі на Аскольдовому цвинтарі в Києві.
Серед них був і учень другої Київської гімназії Павло Кольченко, уродженець села Баламутівка тодішнього Сквирського повіту Київської губернії, тепер – Заріччя Житомирської області. Про його подвиг земляки дізналися тільки через сто років. А багато імен крутянських героїв так і залишилися невідомими.
Голова Центральної Ради Михайло Грушевський у своїй промові над тілами новітніх українських героїв тоді зазначив: „Бій під Крутами був одним із трагічних епізодів у боротьбі, яку провадила невелика частина свідомого національного громадянства за українську незалежність, – на сумному фоні загальної байдужості, безладдя і безголов’я…”.
Але з сивої давнини вчувалися й слова видатного нашого державника Данила Галицького: «Хіба ви не знаєте, що не буває війни без загиблих? Як мужа вб’ють на війні, то яке це диво? Інші і вдома вмирають без слави, а ці умерли зі славою. Отже, скріпіть ваші серця й піднесіть ваше оружжя на вороже військо».
Учасники Крутянського бою справді виступили оборонцями цілої нації. Але в підневільній Україні про це заборонялося згадувати. І тільки з-поза її меж українське студентство в березні 1931 року визнало роковини бою під Крутами подією щорічного всеукраїнського відзначення. Лише в роки Другої світової війни, коли більшовицька влада на якийсь час впала на українських теренах, то відзначати героїку трагедії Крут стали і в Києві, і в Харкові, і в глухих поліських селах.
Гвалтований російськими більшовиками з кінця 1917 року, Харків в умовах більшовицької окупації десятки років не міг згадати про Героїв Крут. І лише з приходом німецького війська до міста з’явилася можливість для всенародного вшанування їх. У Покровському монастирі 29 січня 1942 року відбулася панахида, де, крім молитовних, промовлялися слова вдячності містян.
А жінки Харкова того дня засвідчили перед гітлерівською окупаційною владою український характер рідного міста, зорганізувавши святочну академію на честь Героїв Крут. Тоді й прозвучали ось ці слова Олександра Варавви:
Триста їх, як цвіт рясний, весняний,
В снігових заметах залягло;
В їх серцях одне палке бажання
В лютий холод полум’ям цвіло:
Захистити Матір-Україну
Від орди червоних москалів;
Триста їх спинили орд лавину
На порозі рідної землі.
Влаштування цього свята мало довести, що в нових історичних умовах українська молодь готова до самопожертви в ім’я своєї Батьківщини, і тоді це наочно справджувалося масовим вступом юнаків і дівчат до підпільної мережі ОУН і лав УПА, що очолили збройну боротьбу за відродження й утвердження Української Самостійної Соборної Держави.
Провід Революційної ОУН, скажімо, в січні 1946 року видав спеціальний наказ «усім військам, боєвим частинам і організаційним клітинам»: «Лицарі Крутів – це наші попередники і наші виховники! Безсмертна, геройська легенда Крутів – це наш заповіт і джерело сили нашої революції!
Жертва Крутів – це пересторога для нашого народу, щоб покладатись в боротьбі тільки на власні сили, тільки на власну зброю, а не на чужі гарні слова.
Туди, до Києва, до Крутів, звернені наші думки й наші серця! Направимо Крути, пімстимо Крути, і увінчаємо безсмертну славу Крутів вінком перемоги!».
До звитяжців Крутянського здвигу можна віднести багатьох українських патріотів, котрі проявили себе в лавах УПА, чи в повстаннях або ж просто своїм особистим чином у сталінських концтаборах, як, наприклад, Василь Стус у вересні 1985 року. До цього ж Меморіалу героїв необхідно віднести і колишнього політв’язня Олексу Гірника з Калуша, котрий 21 січня 1978 року спалив себе на Тарасовій Горі у Каневі на знак протесту проти зросійщення України.
Для такого чину були і приклади із здавалося зовсім мирного життя, в якому точаться не менш запеклі бої між добром і злом. До таких герців необхідно віднести чин моїх однокурсників по навчанню в Київському університеті Анатолія Горлова й Михайла Сороки. Це вони не дали змінити цивілізаційного поступу українства в грудні 2004 року, коли владна команда тодішнього прем’єр-міністра Януковича вимагала від них опублікувати нікчемне рішення Центральної виборчої комісії про обрання згаданого Президентом України всупереч ухвалі Верховного Суду України про неможливість встановити результати голосування через масові фальсифікації. Якби така публікація з’явилася, то це відкривало б дорогу нечесному учаснику виборчої гонки вже безпосередньо до президентського крісла.
Зрозуміло, що кожен день російсько-української війни дає нам безліч прикладів жертовного здвигу українців. Масовий героїзм українських льотчиків створив навіть збірний образ Привода Києва. Зафіксується в історії і чин курсантів Військового інституту Київського національного університету імені Тараса Шевченка, моїх студентів, котрі під командуванням генерала Сергія Кривоноса не здали ворогу столичний аеропорт «Жуляни».
Чи є місце подвигу сьогодні для українців поза фронтовими окопами, бойовими вильотами й вдалими морськими вилазками?
Є і не тільки власне на фронтах Великої Української народної війни, а й навіть у полоні рашистів: одним з таких є приклад кандидата наук Владислава Дутчака із Січеславщини, котрий після «братнього» московського віроломства в 2014 році між написанням докторської дисертації і відсіччю російській агресії вибрав останнє. Своєю гідною поведінкою на допиті в російських слідчих, що поширений сьогодні в інтернеті, офіцер полку «Азов» логікою мислення й переконливим словом виграв свій черговий, тепер ідеологічний бій у підступного ворога.
Ми сьогодні зі зброєю в руках ще раз залягли в снігових заметах, аби знову зупинити ту орду, що рветься нас знищити, як і в 1918-му. Це і нагадування демократичному Заходу, котрий і сто, і тридцять років тому не усвідомив, яку гадину він запустив до своїх цивілізаційних проектів. Та й нині, багато хто там звивається, як вуж на скоровідці, коли йдеться про реальну підтримку України, що спливає кров’ю в статусі оборонця всієї людської цивілізації.
Тож – нам Крути не забути! Бо там уперше через двісті років після нашої Полтавської поразки й програшу Європи з вогню юнацьких сердець запломеніли українські душі святістю національного буття. Він і досі вселяє віру в перемогу України.
І новий чин росте!
Володимир СЕРГІЙЧУК, завідувач кафедри історії світового українства Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор історичних наук, професор.