Над опозицією висить прокляття

«Луценко став прокляттям для опозиції, але робить це не тому, що так велить йому влада, а тому, що він такий політик, який має моральне право критикувати їх. Він уже відлив свою кулю для опозиції, заявивши, що зараз ніхто із голів опозиційних партій не є лідером»

Тарас Березовець, політолог, директор кампанії Berta Communications.

Справді, з Луценком опозиції не пощастило. Ми вже неодноразово писали про те, як мудро вчинила влада, випустивши його з-за ґрат у велику політику, неначе колорадського жука на картопляне поле. Шкодити почав буквально з перших днів, без перерви на заслужений відпочинок. Опозиційним лідерам лишилося тільки обтрушуватися від дискредитаційних помиїв, які Луценко, користуючись своїм моральним правом, щедро та радісно виливав на їхні голови. Без нього ми, напевно, навіть не здогадувалися б, що «ніхто з нинішніх опозиційних вождів не є лідером». А його критика недолугої акції «Вставай, Україно!» – пафосної, але абсолютно порожньої за змістом –  взагалі розкрила нам очі. Ми думали – все гаразд із цією витівкою, а виявилося – пустунка. І все завдяки Луценку. Якби не він, перебувати нам у невіданні ще не відомо скільки. Вже не кажучи про виступ Юрія Віталійовича на незабутньому з’їзді того, що лишилося від Батьківщини. Якби він вчасно не зірвав простирадло з самого, можна сказати, соромітного місця, ми б ніколи так і не дізналися, в результаті якого брудного злигання на світ з’являються тушки. Так би і лишилися наївними телепнями. А власники кривих пик не мали б жодних претензій до дзеркала.

Безумовно, вислів Тараса Березовця можна сприймати як намагання заздалегідь перекласти відповідальність за ймовірний програш опозиції на пана Луценка, який мав моральне право, тому теж ні в чому не винний. Просто зірки так вишукувалися. І хтось, можливо, тлумачитиме саме так. Але не ми. Бо ми вважаємо, що політолог нічого такого не мав на увазі, та взагалі він десь має рацію. Але дивиться  на проблему трохи вузько, поверхнево, не заглиблюючись. А відтак – тема цицьок (тобто – опозиційного прокляття) не розкрита. Очевидно, через виключну делікатність пана Березовця.

Тому дозволимо собі продовжити та поглибити його думку, не боячись нарікань з чийогось боку. Це політологам не можна говорити зайвого – кожне їх слово на вагу золота. Кожен їх натяк розглядають під мікроскопом. А журналістам? Що бачимо, про те й співаємо, майже як Луценко.

Так ось. Над опозицією справді нависло прокляття. Але сталася ця прикрість ще задовго до виходу термінатора із буцегарні. Скільки ми її, опозицію, пам’ятаємо – то крокодил не ловиться, то кокос не росте, то, як поганому танцівнику, щось заважає. А тому ім’я цьому прокляттю – зовсім не Луценко. І навіть не Гриценко, який теж привселюдно витрушує брудне опозиційне «бєльїшко» (хоча, на відміну від Луценка, морального права на це не має).

Прокляття опозиції – у ній самій. Розпочалося воно ледь не з Майдану-2004, і, наче вірус, поширилося на всі наступні майдани, майданчики та просто збіговиська, з яких вожді, вождики, вождиці та вождята вирушили у хресну ходу в лідери нації, не цураючись тупотіння по трупах, танців на кістках і принагідного прибирання до рук усього, що погано лежить.

Опозиційне прокляття – це влада. Точніше – непереможна жадоба до влади та грошей (які, як любов і розлука, не ходять одне без іншого), готовність за першої нагоди врізати побратиму в зуби та стягти його з табуретки, невміння домовлятися і по-справжньому (а не декларативно) об’єднуватися, неспроможність поступитися своїми амбіціями заради спільної мети. І все це – на тлі примітивної брехні та явної невідповідності декларованих цінностей і наявного лайна.

Прокляття опозиції – в самій якості людського матеріалу, з якої вона зроблена, у відсутності того високого душевного строю, що вирізняє справжніх лідерів нації, готових до «праці та жертв» (яких в Україні поки що немає) від політичних заробітчан різних ґатунків (яких у нас – валом).

І ще одне. Пригадується у цьому зв’язку відома історія про «прокляття Гуттмана». Прямих аналогій тут немає, а ось пригадується, і все тут. Бела Гуттман  у 60-х роках минулого століття був тренером португальського футбольного клубу «Бенфіка». Якось після двох перемог у Лізі чемпіонів він почав вимагати від власників клубу більшу зарплату, а коли отримав відмову, пішов геть, кинувши наостанок: «Бенфіка без мене ніколи не виграє Кубок європейських чемпіонів». І  таки наврочив, паскуда. З тих пір минуло 50 років, «Бенфіка» два рази виходила до фіналу Кубка УЄФА, 5 разів – до фіналу Ліги чемпіонів, і завжди програвала.

Тож хочеться застерегти місцевих гуттманів, які на криву перекошену пику намагаються начепити благочестиву маску народних захисників: обравши опозиційну нішу, любіть Україну в собі, а не себе в Україні. Інакше діла не буде. Враховуючи те, що у світі проклять матеріальними є не лише слова, але і думки, є небезпека, що «прокляття опозиції» триватиме нескінченно.