Початок кінця “маленьких диктатур”: чому Зеленський небезпечний для Путина
Яке відношення має велосипед «Україна» до розвалу пострадянського режиму?
Ймовірно, вже мало хто пам’ятає, як у 2005-му році молодий Зеленський вийшов на сцену зі стареньким велосипедом «Україна». З точки зору світової, та й української історії, ця гумористична мініатюра була представлена не так вже й давно. І цей короткий відрізок часу закінчився тим, що головний герой сюжету, який висміював тодішнього президента Ющенка класичною фразою «Я чому раніше такий був? Тому що у мене велісапеда не було! », сам став президентом України.
Образно кажучи, у нього тепер є велосипед. Саме той, яким так і не зуміли розумно скористатися попередники. Які так явно контрастують з сьогоднішнім главою держави – спортивним, молодим, освіченим і безумовно талановитим, що поєднує образ класичного капіталіста з рідкісною для «гаранта Конституції» блискавичною ерудицією.
Ці чесноти стали вирішальними у той момент, коли українці робили вибір між Зеленським та його попередником, що заплутався у власній брехні, у постійно пом’ятих штанях, з болісно нещирим обличчям. Ці контраст і пряме протиставлення, хоч і є досить поверхневими характеристиками, вже самі собою роблять нинішнього українського Президента абсолютно новим позитивним явищем. І тут необхідно підкреслити – ці риси, унікальні, навіть, скоріше, неможливі для «традиційних» пострадянських носіїв влади, сьогодні вражають не тільки українців, а й росіян.
Поза контекстом припущень про майбутні стратегії Зеленського як президента, сама його перемога вже завдала по російській владі досить витонченого удару. Знецінивши головнне пропагандистське гасло Росії про «бендерівську», «нацистську», «фашистську» Україну. Народ якої раптом вибрав главою своєї держави російськомовного єврея, який роками відчайдушно жартував і висміював пострадянську політичну еліту, причому саме російською мовою! І цей процес спостерігали і в Україні, і в Росії, і в далекому і близькому зарубіжжі. Неважко уявити, наскільки жорсткий когнітивний дисонанс сьогодні зловив російський народ, втративши розуміння того, який «русскій мір» і російську мову потрібно захищати в Україні.
Порошенко був для Путіна відкритою книгою, найвигіднішим російському режиму спаринг-партнером. Він діяв зрозумілими Москві і нею ж улюбленими методами: загрози, злодійство, брехня, маніпуляції війною, бідністю, розрухою. І таким чином він був ідеальним об’єктом критики для оскаженілої російської пропаганди. Мозковим центрам якої і видумувати щось особливо не доводилося. Що, росіяне, хочете «американських» кольорових майданів, війни, розрухи, безробіття і криміналу, як в Україні? Тоді ваш шлях – майдан. Якщо ні, то Путін – це порядок і впевненість у завтрашньому дні. І ще пару років тому жебракуючий середній росіянин дивився на «падаючу» Україну і займався самонавіюванням, вишукуючи в собі залишки людської гордості: «не все так погано, є гірше, ніж у нас!». Навіть російські ліберали соромилися своїх млявих спроб об’єктивної оцінки прикладів успіхів в Україні.
Сьогодні ця картина виблискує зовсім іншими фарбами. Неважко уявити шок і дезорієнтацію переважної частини російського населення. Якщо не брати до уваги клінічні випадки відчайдушної любові до ідеї «руського міра» і особисто до Путіна, – в Росії, як і у абсолютній більшості країн пострадянського табору, не поважають, а то й відверто ненавидять владу. І терплять її тільки в силу відсутності виразної альтернативи – хоча б у вигляді живого прикладу.
І тут Зеленський вже першими рішеннями створює для росіян сюрреалістичну картину «руйнування підвалин»: парламент і кабінет міністрів в легко і ненав’язливо відправляються куди подалі. Проста і зрозуміла команда генштабу України не стріляти і не відповідати на провокації, – і новий президент буде виглядати «голубом миру» після Порошенка і його партнерів, які перетворили війну в інструмент власної наживи. В цьому випадку Зеленський став для Луганська, Донецька, Севастополя – реальної надією на майбутнє.
Російський державний і пропагандистській машині немає чим відповісти на цей виклик, що підриває основи лубочної картинки «єдності» Росії, яка базується на створенні віртуального опудала під назвою «Україна». А інших об’єднуючих підстав тут не видумали і вже не видумають. Немає ані нового Гагаріна, ані нового Сахарова. І не купиш народ на маленьку переможну війну.
Що це означає для Путіна, який уособлює всю зашкарублу пострадянську політичну систему? Систему, побудовану на олігархічних монополіях, правовому свавіллі і всевладді популяції перевдягнених в Бріоні кримінальників, кдбешніков і перефарбованих комуністів-комсомольців? Сучасні події в Україні стають найважливішим фактором початку роз’їдання путінського режиму зокрема і краху пострадянщини узагалі.
У Москві все голосніше говорять про «транзит влади». У росіян, як і в українців, досягнута критична маса ненависті до правлячої популяції і відверто сверблять руки знести голови ненависних олігархів і їх політичного обслуговуючого персоналу.
Тобто ніхто зараз не може застрахувати Путіна від того дня, коли Росія зажадає свого Голобородька. І контраргументів не буде. Казки про молодших братів-українців, які загрались і казна-що творять, тому Росія повинна навести порядок, вже не спрацюють. Тому що навіть суперечливий Майдан-2014 з перемогою Зеленського зазвучав абсолютно по-новому. Його протистояння й жертви вдавались даремними в «перехідному періоді» правління Порошенко, який не міг і не хотів змінити Систему. Тому вибір був зроблений – без крові.
І навіть росіянам зрозуміло, що цей вибір глибоко символічний і спрямований в майбутнє.
Улюблені меседжи Порошенка – армія, мова віра, – якими ретельно лякали росіян, були запозичені з дрімучої давнини. Вони були зрозумілими жахівками для російського населення, яке передбачливо лякалося і збивалося в слухняне стадо навколо всемогутнього Путіна. Але після іннаугураціонной мови Зеленського стали актуальними абсолютно інші українські пріоритети – мир, порядок, добробут – як візія і стратегія майбутнього. І ці цінності неможливо використовувати для розкрутки страху і ненависті – ось яка проблема виникла у російської пропаганди. Ці цінності близькі, зрозумілі й бажані і українцям, і росіянам – і це вже достатньо небезпечна ідеологема для путінського режиму.
Але головна небезпека для пострадянської путінської політико-управлінської популяції криється в нерозумінні аналітиками і пропагандистами суті і механізмів президентської кампанії Зеленського. Важелі, які виявилися ефективними для, без перебільшення, мирної революції, не розшифровані, а це значить, що можуть бути застосовані в умовах пострадянського суспільства так само ефективно, як це сталося в Україні.
Безумовно, спроби дешифрувати цей алгоритм будуть. Але зрозуміти його в абсолюті навряд чи вдасться, адже багато кроків були явно інтуїтивними, імпровізаційними. Однак зрозуміло одне – в основу лягли явища, реалізувати які не під силу жодному з представників пострадянського політичного клану. «Коником» Зеленського завжди було те, що і як він говорить: це типово в сприйнятті актора глядацькою аудиторією. У випадку з виборами народу була запропонована інша версія Зеленського – без трансляції «доброго і вічного», з явною провокацією для населення включити мізки і фантазію: ти, народ, розумний – сам що-небудь додумаєш…
Нові технологічні уклади народжують можливості нових (мирних) революцій, які відбуваються не на майданах, а у головах і у віртуальних просторах (симулякрах). І це змушує панікувати старі режими, а в нашому випадку -перемагає напрочуд легко і красиво.
Але ж будь-яка революція заразна! Особливо, якщо вона проходить без крові і страху і уособлюється таким привабливим обличчям, як у Володі Зеленського. Який є явищем інтернаціональним, що додає депресивних думок пострадятським «царькам». Адже вже з десяток років Зеленський мешкає у кожному телевізорі пострадянського простору – блискучий, гумористичний, часом безжально-сатиричний, дарує настрій і кілька хвилин, які відволікають від похмурого напіврабського існування …
І тут не буде перебільшенням твердження: пострадянська система маленьких диктатур відчутно похитнулася вперше після розвалу СРСР. Пострадянські лідери із острахом думають про приклад для своїх народів. Адже раптом виявилося, що вибір все-таки є. Ані величезні гроші, ані керовані правові, економічні та законодавчі інститути, ані ручні ЗМІ не у змозі забезпечити владу назавжди.
Ймовірно, перша глава сценарію серіалу про прийняття братів-слов’ян в багату і розвинуту Україну, вже написана.
Микола ГОЛЄВ
історик, економіст, экс-заступник міністра фінансів України, шеф-редактор журналу “Україна”
