Діагноз

Микола Голомша: 2019-й як шанс для України

by ПІК · 28.12.2018

Підбиття підсумків року, що минає та аналіз подій і явищ, які, вірогідно, будуть визначати рік наступний, може сприйматись як певна данина традиції. Подумки так робить кожен з нас.

Останніми роками умови життя «виховали» українців так, що кожен минулий рік вони воліють вважати апогеєм бід і невдач, переконуючи себе в тому, що далі падати вже нема куди. Це така своєрідна реакція «надії на краще». Але водночас спроба зазирнути у найближче майбутнє, завжди викликає острах – чи не буде прийдешній рік ще гіршим за нинішній, як це відбувалось вже не раз?

Ця сумна традиція має свої пікові періоди, що характерні очікуванням суспільно-політичних процесів, на які люди завжди покладають обережні надії. 2019-й рік – саме такий: країна очікує чергової зміни владних еліт, президента і Верховної Ради. І хоча кожного разу ці періоди називаються «вирішальними», «ключовими» та «епохальними», усе сходиться до того, що саме результати цього виборчого процесу дійсно вирішуватимуть подальшу долю держави.

Бо за великим рахунком, країна вже не має часу сприймати процес звичним – приземлено-примітивним, – зведеним до чергової зміни облич у владі, до чергового тасування політичної колоди: сьогодні – влада, завтра – опозиція.

І так – по вічному замкненому колу.

Тож мова іде про те, що 2019-й має усі ознаки критичного, бо саме очікувані виборчі перегони можуть вирвати країну з цієї фантасмагоричної системи. Суспільство має нарешті усвідомити необхідність не віртуальної зміни «еліт», бо насправді нинішній політикум є одною зцементованою популяцією – попри приналежність до певних партійних лейблів, до «влади» або «опозиції». Тут панує одна політична культура, ідентичні цінності та засоби досягнення мети.

Час думати не просто про зміну облич, а кінець-кінцем про трансформацію політичної системи України як такої.

Саме так можна сформулювати завдання громадянського суспільства та нових політичних генерацій на наступний рік. Адже, впевнений, вже усі мають зрозуміти, що останніми роками, попри надії і сподівання, система політичної та економічної олігархії не тільки втрималась, а й наростила м’язи. Вона хіба що навчилась камуфлюватись, напускаючи навколо себе піарно-брехливого туману.

Але навіть він вже не ховає загальної картини. Бо час спливає і усе стає зрозумілішим. Так, певний період суспільство жило у штучно створених ілюзіях «реформ», «поглиблення», «збільшення»… Це нормально тоді, коли хтось рветься до влади. Такий період ми переживаємо і зараз. Але нині дивимось на усе через призму владарювання політичної генерації, представники якої надто багато обіцяли.

І дивитись треба не у деталях. Бо вони відволікають від головного.

Головними результатами, що були переконливо зцементовані у 2018-му, є остаточне затвердження домінування в країні двох небезпечних монополій.

Перш за все маю на увазі політичну монополію. Ми є свідками спроби з боку так званих парламентських партій повністю привласнити собі право довічного домінування у політичних інститутах держави.

Про це свідчить, по-перше, цинічний та зухвалий дерибан державних коштів за допомогою системи фінансування політичних партій. Навіть питання моральності запровадження такої системи під час війни згадувати не будемо. При тому, що така практика існує у демократичному світі, в наших умовах вона, як завжди, працює на користь купки «обраних» і використовується для унеможливлення проникнення до заскорузлої політичної конструкції нових прогресивних політсил.

Той, хто втиснувся колись в цю піраміду, нині має у розпорядженні не тільки кошти олігархів-спонсорів, а й гроші платників податків. Які йдуть на розширення свого впливу і безглузду лукаву політичну рекламу. При тому, що рейтинг довіри коливається на межі статистичної похибки.

Ознакою такої політичної контрреволюції, можна вважати і те, що парламент відверто «спустив на гальмах» виконання однієї із головних передвиборчих обіцянок майже кожної з представлених у ньому політичних сил. Виборче законодавство не було оновлене, Виборчий кодекс навіть не почали розглядати у другому читанні.

Зрозуміло, що саме неврегульоване законодавство, шпарини у виборчій системі дозволяють нинішньому політичному класу щоразу потрапляти до влади. І водночас – вибудовувати надійний захист від проникнення до влади нових партій та окремих політиків.

Мова іде про те, що «партії-проекти», які розглядають владу як бізнес, блокують участь у державних процесах ідеологічних партій, для яких влада є інструментом розвитку країни.

Другою гідрою, яка зберігає та примножує свої активи увесь час існування Незалежної України, є державно-олігархічні монополії. Цей національний феномен має яскраву ознаку – попри війну та катастрофічне зниження рівня життя, у 2018 році усі українські фігуранти «Форбсу» значно примножили свої статки! Завдяки кільком хвилям приватизації, завдяки політичній корупції, купка ділків присвоїла собі державні багатства і отримала можливість шантажувати народ. Олігархічна лапа нині – у гаманці кожного українця. І тарифний геноцид – лише верхівка айсберга.

Монополії, патроновані політичними «елітами», зухвало користуються своїм виключним положенням, вони займаються диктатом цін на блага цивілізації, без яких не може існувати сучасна людина – газ, електроенергію, подачу води та тепла.

Але ми не можемо не сказати і про іще одну монополію, яка отримала виключну роль останніми роками. Монополію на правду. Сконструйована олігархією політична система вимагає доброго камуфляжу. Інформаційна складова набула виключного значення. Здавалось, що створення міністерства інформполітики має сенс під час гібридної агресії. Але чи отримані відчутні перемоги в інформвійні з Росією? Чи є переконливим присутність України у світовому інформаційному просторі із трансляцією українського геополітичного інтересу? Чи налагоджено масована трансляція українського телебачення на окуповані території?

Відповідь очевидна – ні. Навіть Суспільне телебачення у 2018-му було відключене за борги!

Чому так відбувається? Все просто – державна інформаційна машина підпорядкована іншій меті: вона старанно обслуговує інтереси близьких до влади олігархічно-політичних груп, створюючи ілюзію «реформ», «поліпшень», «поглиблень».

2018 рік остаточно показав, що ми живемо у доволі збоченому світі. Де панує цинічне право політичних та олігархічних монополістів, а інформація підпорядкована їхнім інтересам.

Питання про інтереси народу, країни, держави тут не стоїть.

Саме тому 2019 рік має стати рубіконом. Ми бачимо, що президентські вибори матимуть прогнозовано неоднозначний результат. Антирейтинги основних кандидатів зашкалюють, а їхня підтримка знаходиться на рівні політичної ганьби – ніхто навіть не дотягує до показника у 20 відсотків. Тобто очолити державу може людина, яка реально матиме у прихильниках 10-15 відсотків населення. Це дуже небезпечна ситуація, бо такий рівень легітимності першої особи в державі має у собі дуже високу вірогідність конфлікту в суспільстві.

Отже, є сумніви в тому, що президентські вибори нівелюють системну комплексну кризу, в умовах якої країна входить у наступний рік.

Тому завдання громадянського суспільства та нових ідеологічних партій полягає у тому, щоб наступний парламент мав би можливість ефективно впливати на усі державницькі процеси.

Ми маємо надалі вимагати прийняття Виборчого кодексу, який забезпечить рівні права усім учасникам виборчих перегонів.

Ми маємо вимагати реальної зміни політичної системи, за якої дійсно запрацюють політичні інститути держави і нічия «політична воля» не зможе бути домінантною. Тільки такий підхід дозволить нівелювати ризики слабкої легітимності президентської влади та спроби узурпації. Бо нині президент у правовому полі є абсолютно безвідповідальним, але маючи вплив на призначення «силовиків», тримає «на гачку» усі економічні, соціальні, бізнесові процеси. Такий «підкилимний» вплив має небезпеку, яка характеризується одним словом – узурпація.

Чи матиме глава держави із критично низькою підтримкою, постійну спокусу узурпувати владу? Питання знов-таки риторичне!

Україні потрібна політична система, за якої глава держави отримує не тільки владу, а й перспективу конкретної, – аж до кримінальної – відповідальності за політику, яку він проводить.

Президент має очолити виконавчу владу – це означатиме його відповідальність за економічну і соціальну політику. Давайте спитаємо себе – чи наважився би хтось поблажливо дивитись на грабіжницькі витівки монополій у тарифній площині, якщо б по закінченні каденції за це «світив» би реальний термін у віп-в’язниці?

Ми маємо вимагати аудиту, всебічного аналізу усіх хвиль приватизації. Аби зрозуміти причини бід, щоб врегулювати дію існуючих угод і рішень, що лягали свого часу в умови приватизації, на користь народу і держави. Врегулювати правове поле як для існуючих субєктів приватизації так і задля забезпечення дотримання інтересів народу і держави.

За великим рахунком, мова іде про те, що стара політична популяція таки має піти у небуття. Вона повністю використала свій ресурс і стала надто токсичною для держави. Агонія політичних заробітчан проявляється у їхньому захопленні «патріотизмом». Проводячи відверто грабіжницьку, часом – зрадницьку політику, вони навчились за кожної нагоди волати про свою любов до України. Дискредитуючи таким чином саме поняття патріотизму.

При цьому вони, використовуючи підпорядковане інформаційне поле, намагаються переконати суспільство у безальтернативності свого цинічного існування, розказуючи про відсутність і Україні ідеологічних політичних партій.

Ці удавані «патріоти» мають піти.

Наступний парламент має бути максимально оновлений – справжніми щирими патріотами. Такими, як партія «Патріот», яка нині об’єднала представників культури, науки різних галузей і напрямків, учасників Майдану Гідності, воїнів-захисників, волонтерів, молоді суто на ідеологічних засадах. Ми підемо до влади із конкретною програмою, яка за 7-5 років виведе Україну до числа успішних економік. Ми реалізуємо ряд проривних технологій в економіці, екології, охороні здоров‘я, в соціальній сфері. Такі технології існують, але за нинішньої політичної системи вони не потрібні – адже монополія олігархії не зацікавлена у розвитку. Технологічність вдарить по їхнім статкам, бо зробить вартість ринкових послуг значно доступнішою для людей.

Усе це вкладається у кінцеву мету – творення середовища життя для українців. Середовища, у якому є перспективи для розвитку особистості.