Москва завжди нищила українську соборність
Куди б не закинула доля українця, він завжди пам’ятає про рідну землю, молиться за неї на чужині. Чи наш паломник у Єрусалимі, чи фермер, котрий корчує праліси Канади й Бразилії, або ж той переселенець з Наддніпрянщини, що готує під хлібний засів цілину на Далекому Сході й у Західному Сибіру. Кожен з них просить Божого благословення для всіх українців.
А що стосується суцільного етнічного масиву українства, то вже й казати не доводиться. Скажімо, на скільки століть зайшлі угорці відірвали наші дунайсько-притисянські рівнини від Великої України, але закарпатці ніколи не забували за братів зі сходу – «бо свої ж то за горами, не чужі…». А споконвічна наша Берестейщина завжди ходила на прощу не до Вільна чи до Мінська, а тільки до Холма, Почаєва чи Києва.
Останній для загарбників з північних боліт мав надзвичайне значення, оскільки військово-політичний контроль над ним (чого так і не усвідомили галицько-волинські князі і довго не розуміли наші гетьмани) давав можливість контролювати й усю Україну. Ось чому першим актом нібито збройної допомоги українцям у звільненні від поляків (на що, насамперед, сподівалися наші предки, присягаючи в Переяславі) було введення московського гарнізону до Києва, котрий заблокував Святу Софію, де була резиденція Митрополита Київського Сильвестра Косова, що відмовився визнавати владу московського царя.
Оцієї соборності української душі, яка в єдиному пориві об’єднувала революційну енергію нашої нації, найбільше боялася вже одразу після сумнозвісної Переяславської ради в січні 1654 року імперська Москва. Це вона, ще за життя Богдана Хмельницького, почала забороняти українцям наших західних окраїн присягати на вірність Війську Запорозькому, як називали тоді Гетьманщину. На привіслянських теренах 1655 року навіть дійшло до збройних сутичок між козацькими полками наказного гетьмана Данила Виговського й відділами ратників московського воєводи Потьомкіна.
Це саме Москва з іншими нашими сусідами тричі ділила Україну в ХVІІ столітті, не тільки не питаючи згоди нашого народу на це, а й не допускаючи козацьких дипломатів на ці закулісні домовленості.
А після того, як «вража дочка» Катерина ІІ забрала булаву в останнього гетьмана Кирила Розумовського, то вона кинулася не тільки «делікатним способом» зросійщувати Україну, а й стала роздирати по живому тілу нашу суцільну етнічну територію. З цією метою остання ділиться на губернії, ліквідовують Слобідсько-Українську, Східну Слобожанщину включають до складу Воронезької та Курської, а на запорозькі вольності масово завозяться чужинці,
Особливу увагу російський царизм звернув на причорноморські та приазовські степи, через які наші предки з давніх часів мали вихід до моря, що й називалося їхнім ім’ям – Руським. Включений до складу Катеринославщини Крим невдовзі виділяється в окрему Таврійську губернію, до якого прирізають і три приморські повіти материкової України – Дніпровський, Мелітопольський і Бердянський. З названої вже Катеринославщини під надуманим приводом вилучаються ще три повіти – Олександрово-Грушівський, Ростовський і Таганрозький, щоб посилити економічну складову Всевеликого Війська Донського, котре вірно служить Москві.
До складу білоруської за етнічним походженням Гродненської губернії входить цілком українська за єством Берестейщина, куди в масовому порядку направлятимуть неосвічене й малокультурне духовенство з російської глибинки, аби пошвидше асимілювати автохтонів. У подібній ситуації опиняються українці Бесарабії, яких перемішують з молдованами. А ще з останньої чверті ХІХ століття Російська імперія масово переселяє сотні тисяч українців за Урал – аж до Тихого океану, щоб на землях туземних племен організували нові хліборобські райони. При цьому «русский мир», за московським сценарієм, мав оволодіти і одними, і другими.
З українцями цього не вдалося досягнути, бо, зрештою, саме вони виступом солдатів Волинського полку підштовхнуть революційні процеси в Російській імперії. А після цього якраз і проявилося найбільш яскраво саме українське соборництво, бо ж на всіх неосяжних теренах – від Балтики до Тихого океану – почали творитися українські національні ради, які всі звернули свої погляди до Києва, визнаючи тамтешню раду за Центральну й довіряючи їй проголосити відродження власної державності рідного народу. А вона скликала їхніх делегатів на береги Дніпра на Всеукраїнський національний конгрес, який підтвердить ці віковічні прагнення.
Тільки не сподобалося це великодержавним російським шовіністам, що засіли в Тимчасовому уряді придемократизованої на перших порах новітньої імперії. Як тільки вони дізналися про те, що Катеринославщина (орлине гніздо запорожців – за висловом моряків тодішнього Чорноморського флоту) має увійти до складу автономної України, то зарепетували своїми верескливими протестами. А ще ж Херсонщина, Таврія, Харківщина, суміжні українські райони Курської, Воронезької, Бесарабської, Гродненської губерній, Холмщина!..
Ні, цього імперська пиха стерпіти вже не могла. Тож і замість автономії Українська Центральна Рада одержала лише куценьку інструкцію, яка мала обмежити й обрізати всі права українства. І тоді піднялася широка хвиля протестів – від солдатських окопів до бойових кораблів, від Петрограда й Севастополя до Москви й Томська…
Уміло скористалися цією ситуацією російські більшовики на чолі з Леніним. Вони не тільки багато наобіцяли: мир – хатам, війну – палацам, заводи – робітникам і землю – селянам, а й гарантували всім національним окраїнам право на самовизначення й власну державність, які вони безумовно визнають.
І багато українців повірили в ці обіцянки, тим паче, що російські більшовики створюють у Харкові на багнетах нібито ж українських соціалістів (а озброєних червоногвардійців з Московщини там – нєту) нову Українську Народну Республіку, нібито ж справжню державу трудящого люду, бо ж київська УНР – контрреволюційна, за їхнім висловом…
Та ці гасла залишалися на папері й розвіялися за вітром, бо то була звичайна пастка для затягування українців у нову імперію. Яскравий приклад, – заборона в квітні 1918 року нібито українським більшовикам оголошувати Таганрог і Ростов своїми територіями, не сміти створювати там партію українських комуністів, а їхати на покаяння до Леніна, котрий розтлумачить персонально справжню політику Москви, якою вона не була б – червоною чи білою.
Ця ленінська тактика допомогла червоним росіянам виграти боротьбу за владу в білих, котрі у розв’язанні національних питань виявилися до безтями прямолінійними – «не пущать», і тільки «единая и неделимая». А після того російські більшовики, позаписувавши в нелегітимні правові акти багато правильних слів, перевершили своїх конкурентів у вмінні дурити наївних малоросів та інших нацменів.
Погравшись у видиму коренізацію, відтак засвітивши всі національно свідомі кадри, котрі хотіли власної влади за власними традиціями, Москва продовжила й далі розривати українську соборність. Насамперед, запропонувала українські етнічні землі поділити на дві звичайні радянські республіки – Правобережну з центром у Києві й лівобережну, де Харкову мали підпорядковуватися як Слобожанщина, так і Нижнє Подоння, Кубань і Чорноморщина.
Коли ж українські слуги нового імперського диявола запротестували, то Москва самовільно пробила собі вихід до Чорного моря, забравши українське Нижнє Подоння й Північний Кавказ, де особливо виділялися українськістю Кубань і Чорноморщина. Ніякі аргументи не подіяли: у 1924 році до раніше забраного Ростовського було долучено Таганрозький і Олександрово-Грушівський округи, де виявили величезні запаси антрациту.
Нічого не вдалося добитися в цьому питанні й Лазарю Кагановичу як генеральному секретареві ЦК КП (б) У в 1925 – 1928 роках: його обгрунтування навіть економічного характеру щодо приєднання Східної Слобожанщини до УСРР не увінчалися успіхом. Як і не було повернути насильно забрані в 1918 році північні повіти Чернігівщини – козацьку Стародубщину.
Так зване особорення УРСР Сталін вирішив здійснювати за рахунок приєднання до неї українських земель, що входили до складу довоєнної Польші. Поділивши її з Гітлером, Москва остаточно погодилася 1939 року на включення до УРСР тільки Галичини й Волині, віддавши Німеччині Закерзоння в обмін на Литву, а українську Берестейщину – радянській Білорусі. То, мовляв, Грушевський, Петлюра і Винниченко придумали її український характер й нібито намалювали карти етнічного розселення нашого народу, що фігурували на Берестейських переговорах, коли там 9 лютого 1918 року було визнано самостійність УНР.
Ще більше насміялася Москва над так званою українською державою – УРСР 1940 року, коли без будь-якої її згоди передала до складу новоствореної Молдавської РСР лівобережну територію Дністра, яка з 1924 року іменувалася Молдавською автономією в складі УРСР. Ухвали про це Верховної ради УРСР, як того вимагалося Конституцією останньої, – не було.
Розвинути сталінське особорення спробував у 1943 – 1944 роках тодішній керівник УРСР Микита Хрущов. Спочатку він одержав завдання господаря Кремля обгрунтувати економічну перевагу від включення Криму до складу УРСР, а після звернення звільнених від гітлерівців українців Підляшшя, Холмщини, Надсяння, потім Лемківщини, Пряшівщини й Мароморощини, як і сучасного Закарпаття, просив Сталіна, аби той дозволив створити Холмську область у складі УРСР, Надсяння й Лемківщину приєднати до Дрогобицької, Пряшівщину й Мароморощину – до проектованої Закарпатської, а Південну Буковину – до Чернівецької. Відгуку не було: Сталін волів обмінятися людьми…
Тож тільки після смерті тирана Микита Хрущов повернувся до вищеназваних проектів. Винятково з економічних інтересів розвитку Кримської області вона була передана 1954 року УРСР, аби остання відбудувала доти зруйнований війною півострів. А от повернути до України Берестейщину новий господар Кремля вже не встиг, хоча, виступаючи на мітингу в Бресті в 1961 році, повідомив, що дане питання обговорюється.
Різко критикуючи Леніна за тактичні поступки національним окраїнам, нинішня російська влада, тим не менш, повністю користується більшовицьким досвідом щодо захоплення нових територій з метою відродження Радянського Союзу. Зокрема, йдеться про так званий народний волевияв про входження до Російської Федерації в Криму й на Донбасі в 2014 році, а тепер і на окремих теренах Запорізької й Херсонської областей. Точнісінько так створювалася російськими більшовиками в 1917 році харківська УНР.
Як відомо, тоді російські більшовики не зупинилися, відроджуючи на нових засадах новітню Російську імперію. Змирилася з їхніми здобутками й найбільші опоненти – білогвардійська еміграція, оскільки та теж згоджувалася на поширення «русского мира», котрий тоді був російською моделлю комунізму в усьому світі. Тим паче, що сильні світу того погодилися визнати статус-кво СРСР.
На це розраховує й нинішнє російське керівництво. Мовляв, світ має втомитися від України. Але нинішній світ тепер інший – він не відмахується від наших проблем. Як це було сто років тому, як це було понад тридцять років тому, коли сильні світу того, а найбільше Президент США Джордж Буш-старший, закликали Україну не виходити зі складу СРСР.
Такі прецеденти тільки заохочували російських великодержавників. Тож не випадково через два дні після проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року прес-секретар придемократизованого Президента Російської Федерації Бориса Єльцина Павло Вощанов уже погрожував нам, і вже наступного дня до Києва прилетіли ще й двоє «видатних російських демократів» – Собчак і Руцкой з відвертим шантажем: якщо вийдете з СРСР (читай: з відроджуваної нової Російської імперії), ми заберемо у вас Крим і Донбас.
Ми тоді не відреклися визнаної світом своєї соборності, не зробимо цього й нині. Сьогодні сильні світу сього – з нами, як і абсолютна більшість цивілізованого людства. Тому є сподівання, що Україна відновить свою соборність у повному обсязі.
Володимир СЕРГІЙЧУК, завідувач кафедри історії світового українства Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор історичних наук, професор.
