Московське бажання теплого моря під маскою слов’янського братства та захисту православ’я

Метастази «русского міра» проявляються по всіх усюдах.

Сучасні московські правителі зазвичай прикривають свої загарбницькі зазіхання несвіжим простирадлом «русского міра». Ця концепція стала популярною десь у середині 2000-х рр. Якраз тоді кремлівський царик вже напився чеченської крові, начитався історичної макулатури, наслухався московських попів, зажурився через «найбільшу геополітичну катастрофу 20 сторіччя» та й зажадав відновити імперію. Що таке «русскій мір» до пуття не знає ніхто. Навіть його апологети визнають, що єдиної концепції «русского міра» не існує й вона дозволяє досить «довгий континуум можливих інтерпретацій». Якщо відкинути це відверте словоблуддя, то «русскій мір» — це переспів давніх гасел на кшталт «третього Рима» та вульгарна інтерпретація ідей слов’янофільства й панславізму, круто замішаних на російському державному й культурному шовінізмі та КДБшних методичках про буржуазний націоналізм. Оцим політичним лахміттям Москва, зазвичай, маскувала свої загарбницькі плани та виправдовувала ним бажання вийти до теплих морів.

«Третім Римом» назвав Московію псковський монах Філофей ще у першій чверті XVI сторіччя. Проте «третій Рим» залишався суто церковною концепцією аж поки Катерина II почала експансію у бік Чорного моря. Попри перші здобутки Росії, це море залишалося внутрішньою російсько-турецькою водоймою, єдиний вихід з якої був надійно законопачений Османами. А Росії хотілося вийти до Середземномор’я! От тоді й згадали про «третій Рим» і почали просувати ідеї про якусь особливу місію Росії в захисті православ’я та стали мріяти про «щит на воротях Царграду». Вже 1774 р. у Кучюк-Кайнарджийському мирному договорі з Туреччиною Росія домоглася права на захист та опіку християн в Дунайських князівствах. З того часу для Росії захист християн в Османській імперії на роки став виправданням повзучої експансії в напрямку чорноморських проток. Щоправда, захищати одновірців імперія була готова виключно тоді, коли це відповідало її геополітичним інтересам.

До прикладу, російський уряд крізь пальці дивився на діяльність створеного у 1814 р. грецького «таємного» Товариства Друзів (Filiki Eteria), яке поставило собі за мету створення незалежної грецької держави. Весною 1821 р. Росія не завадила очільнику цього товариства етнічному грекові генерал-майору російської армії Олександру Іпсиланті з групою грецьких офіцерів на російській службі вдертися у Валахію, щоб підняти там повстання проти турок та розпочати війну за незалежність Греції. Проте, коли ця авантюра захлинулася, цар Олександр I відхрестився від Іпсиланті і не став допомагати повсталим грекам. Росія, щоправда, приєдналася до англо-французької ескадри в Середземномор’ї та взяла участь в Наваринській битві. Справжню мотивацію дій російського флоту засвідчив учасник битви при Наварині Олександр Рикачов: «Кожному з нас хочеться допомагати грекам», але «ми найбільше мріємо про Середземне море». Справді, російське суспільство дещо збурилося з приводу грецького повстання, проте офіційний Петербург обмежився нотами протесту та відкликанням посла в Туреччині. А от коли султан закрив для Росії чорноморські протоки в Петербурзі згадали про страждання одновірців та оголосили Туреччині війну. Чомусь вважається, що Греція отримала свою незалежність трохи не з рук Росії, проте для царя незалежність Греції була лише «побічним продуктом» перемоги над турками, бо імперія отримала майже все східне узбережжя Чорного моря та дельту Дунаю, а Туреччина визнала перехід під руку російського царя Грузії та Східної Вірменії й також визнала незалежність Греції. Але насправді саме «неправославні» Британія та Франція найбільше долучилися до грецької незалежності, зокрема французький корпус генерала Мезона, що з 1828 р. воював на території Греції.

Поки французи з британцями воювали за свободу Греції, Росія виставляла себе, як єдиний захисник християнства та прагнула «повернути» Константинополь. У 1850 р. Ф. Тютчев писав:

«И своды древние Софии,

В возобновленной Византии,

Вновь осенят Христов Алтарь.

Пади пред ним, о Царь России,–

И встань как всеславянский царь».

Хоч цар мав стати «всеслов’янським», Константинополь у Петербурзі бачили виключно російським — без греків чи балканських слов’ян. «Усі ці народці тільки пересваряться між собою у Константинополі за вплив у ньому та за володіння ним. Сварити їх будуть греки», — застерігав махровий шовініст Ф. Достоєвський. Щоправда, Константинополь так і не повернувся «у рідну гавань», а бажання його загарбати вийшло імперії боком.

Цар Микола I, якому не терпілося поділити турецьку «спадщину», зажадав, щоб султан передав грецьким ченцям ключі від святих місць в Єрусалимі. Султану було байдуже і він охоче погодився. Царю теж було байдуже, хто матиме ключі від церкви — православні чи католики, релігія тут була лише приводом, бо насправді він прагнув контролю над чорноморськими протоками. А тому висунув неприйнятну вимогу — захотів, щоб султан визнав російського царя покровителем 12 мільйонів християн в Османській імперії. А коли султан очікувано відмовився, у 1853 р. Росія ввела свої війська в Молдавію та Валахію, щоб «довести Порті, до чого може вести її затятість», але «без наміру починати війну». Туреччина разом з Британією та Францією не оцінили «мирних ініціатив» Миколи I. У результаті спровокованої царем Кримської війни Росія заклала славну традицію самотужки топити свої чорноморські ескадри та здавати будь-якому нападнику не пристосовану до оборони з суходолу головну базу флоту в Севастополі. Миколу I ця розв’язка так розчарувала, що він з розпачу помер. Його наступнику також хотілося до теплого моря, але довелося майже чверть сторіччя чекати нової нагоди захопити чорноморські протоки.

Ідеологічним прикриттям нових загарбницьких планів була декларована особлива «месіанська» роль Росії в захисті православної віри та «творча» інтерпретація ідей слов’янофільства та панславізму. На озброєння були взяті ідеї К. Аксакова щодо унікальності російського національного духу та богообраності російського народу. Зокрема, наголошувалося, що в Росії існує особливий тип культури, який виник на ґрунті православ’я, що саме Росія здатна донести православну істину до європейських народів, які «впали в єресь та атеїзм». На цій основі Росія проголошувала себе збирачем усіх слов’янських земель. Проте на відміну від справжнього панславізму, що виголошував ідею національного політичного об’єднання слов’ян на основі етнічної, культурної та мовної спільности, російська державна концепція панславізму розповсюджувалася лише на православних слов’ян, що жили на теренах Османської імперії. Захищати та об’єднувати поляків, чехів, словаків, босняків та хорватів зі словенцями у Петербурзі не збиралися, бо не хотіли дратувати Австро-Угорщину, під контролем якої вони жили. До того ж ці землі не лежали на шляху до чорноморських проток. А Росію цікавило лише це.

У 1876 р. Болгарія, а за нею Сербія та Чорногорія, повстали проти Османської імперії. Поки «братушки» стікали кров’ю, Росія домовлялася з Австро-Угорщиною про поділ Балкан. Олександр II погодився на австрійську окупацію Боснії та Герцеговини, а Франц-Йосип I навзаєм підтримав анексію Росією Бессарабії. Болгарія, за їхньою домовленістю, мала отримати автономію. Та насправді Петербург планував створення формально незалежної Великої Болгарії, яка б стала плацдармом для подальшої російської експансії в напрямку Середземномор’я. Коли такої угоди було досягнуто (тим часом Туреччина втопила в крові болгарське повстання), Росія під гаслами панславізму та «братерської відданості» оголосила війну Туреччині. За кілька місяців важких боїв росіяни зламали опір турецької армії й досягли околиць Константинополя. Протоки, заради контролю над якими власне й починалася ця війна, були зовсім близько і, попри оголошене перемир’я, великий князь Ніколай Ніколаєвич отримав наказ зайняти місто. Щоб цього не дозволити, Британія послала в Мармурове море свою ескадру і російська армія змушена була зупинитися у передмісті Сан Стефано, де й був підписаний мирний договір з Туреччиною. Договір, зокрема, передбачав створення підконтрольної Росії Великої Болгарії, що сягала до Егейського моря. Союзниця Росії Сербія, чия армія з боями вийшла до егейського узбережжя, обурилася тим, що завойована нею територія тепер дістанеться Болгарії. На що у Петербурзі сербам пояснили, що там на першому місці стоять інтереси Росії, на другому — Болгарії й лише наприкінці — сербські. Ображена Сербія відмовилася віддавати ці території — навіть, якби їй довелося воювати з Росією. Щоправда, до цього не дійшло, бо за кілька місяців положення договору Сан Стефано були переглянуті на Берлінському Конгресі. Зокрема, територію Болгарії врізали й розділили на дві частини: автономну турецьку провінцію Східна Румелія та формально незалежне Болгарське князівство під фактичною опікою Росії. От тут болгари й дізналися про справжню сутність російського «братерства». Росія, яка прийшла в Болгарію під гаслами визволення слов’янських братів з турецької неволі, почала правити нею як своєю провінцією та ще й вважала, що болгари мають за це дякувати. Проте болгари сприйняли свою незалежність серйозно і не бажали миритися з російським тиском. Британський консул доповідав в Лондон, що вже під час ухвалення болгарської конституції в 1879 р. серед болгар не існувало ніяких панславістських настроїв, скоріше панболгарські. «А щодо сербських та російських двоюрідних братів, — писав він, — вони (болгари) не приховують своєї відвертої неприязні до перших та свого бажання, попри вдячність, повністю позбутися останніх». Показово, що болгарські консерватори, більшість з яких мали європейську освіту, бачили в Росії взірець консервативних принципів. А ліберали, які вивчилися в Росії й знали цю країну не з книжок, були налаштовані до неї вкрай вороже. Російська політика щодо Болгарії досить скоро помирила їх, бо для російського царя Болгарія була лише плацдармом для нових загарбань. «Я вважаю, що ми повинні мати одну мету — окупацію Константинополя, щоб назавжди закріпитися на протоках і знати, що вони завжди будуть в наших руках, — писав він начальнику Генштабу Обручеву. — Усе інше, що відбувається на Балканах, для нас другорядне». Болгарські інтереси його взагалі не цікавили, бо цар Олександр III був певен, що «тепер слов’яни мають служити нам, а не ми їм». Болгарам така перспектива аж ніяк не подобалася й обидві політичні сили — ліберали та консерватори, разом з князем Александром Батенбергом об’єдналися у «національний фронт» проти втручання Росії у внутрішні справи Болгарії. Австрійський консул доповідав у Відень, що «справжньою спільною основою для цього компромісу є величезна ненависть… до російського ярма, яке стає дедалі нестерпнішим». Програма коаліційного уряду вмістилася в італійську формулу «La Bulgaria fara da se» (Болгарія зробить це сама). Принижені росіяни залишили князівство.

Остаточно стосунки між Петербургом та Софією зіпсувалися після об’єднання болгарського князівства зі Східною Румелією у 1886 р. Цю подію в Петербурзі сприйняли вкрай недоброзичливо, бо об’єднана й направду незалежна Болгарія, замість того, щоб бути плацдармом для захоплення Росією чорноморських проток, тепер перетворилася на перешкоду. Росія відкликала всіх своїх офіцерів, які служили в болгарській армії, чим по суті її обезголовила, бо всі офіцери, старші за лейтенантів, були росіянами. Сербія вирішила скористатися зручним моментом й оголосила Болгарії війну, але за два тижні була розбита. Не дивно, що вже й так погані стосунки між Софією та Петербургом погіршились до розриву дипломатичних відносин. Болгарія почала шукати підтримки в Австро-Угорщини та Німеччини, а Олександрові III залишилось лише мріяти про Константинополь наодинці зі своїми «єдиними союзниками — армією та флотом».

Недолугий нащадок Олександра не облишив цієї idee fixe. Росія сприяла створенню у 1912 р. союзу Болгарії, Греції, Сербії та Чорногорії, метою якого, за задумом Петербурга, було захоплення турецьких володінь на Балканах. Але контроль над чорноморськими протоками мав дістатися Росії. Тому, коли під час першої Балканської війни 1912 р. Болгарії, Греції та Сербії проти Туреччини, болгарська армія наблизилася до Константинополя, Росія пригрозила Софії війною, якщо та спробує атакувати місто (бо вважала його своєю законною здобиччю). А у Другій Балканській війні 1913 р. за переділ здобутків першої, Росія підтримала суперників Болгарії Сербію та Грецію. Болгарія втратила усі завойовані у першій війні території і, щоб повернути їх, у Першій світовій війні приєдналася до Центральних держав. Водночас цар Микола І очікував, що союзники по Антанті погодяться на російський контроль над протоками у нагороду за участь Росії у війні на їхній стороні. Тому він дав себе втягнути в Першу світову війну, яка виявилася фатальною для імперії.

Останній раз вийти до Середземного моря, вже під комуністичними гаслами, Москва спробувала під час інспірованої Сталіним громадянської війни в Греції в 1946—1949 рр. Ця авантюра закінчилася розгромом комуністів в Греції, розривом Сталіна з Тіто та створенням НАТО.

Але тяжіння Москви до теплих морів нікуди не зникло. Колись Жириновський, услід за російським імператором Павлом, закликав помити чоботи російських вояків в Індійському океані. Нині ідеолог «Євроазійства» російський неофашист Дугін доводить необхідність виходу Росії до «теплих морів Півдня та Заходу» у якості «вірного союзника, захисника та друга, а не жорстокого карателя». От Москва і заграє з Талібаном та Іраном на Півдні, а на Балканах намагається відновити свій вплив під личиною «слов’янського братства», густо замішаного на православ’ї. Власне, православ’я тут знову є лише завісою, та й «братство» тут ні до чого. Росія цинічно використовує фантомні болі сербів за колишньою Югославією та намагається зробити Сербію плацдармом свого впливу на Балканах (як колись Болгарію). Проте сербам не варто тішитись, бо ця демонстративна приязнь лише личина, що приховує хижий вищир російського імперіалізму. Росії абсолютно байдуже до сербських «братушок» — аби тільки вони не йшли до НАТО та до ЄС. Наскільки щиро Москва переймається долею звичайних сербів, можна було побачити на початку міжнародної місії в Косово в 1999 р. Тоді росіяни покинули свою зону відповідальности в Боснії й Герцеговині та своїм ходом помчали в Приштину. Їм вдалося випередили всі інші контингенти безпекової місії НАТО (КФОР) на кілька годин і 12 червня косівські серби з квітами та ракією зустрічали їх як своїх захисників. Але росіяни отаборилися в недіючому аеропорті в Приштині й безвилазно там просиділи всі чотири роки. Навіть коли поруч з аеропортом у Косовому Полі косовські албанці почали громити помешкання місцевих сербів і ромів, росіяни байдуже спостерігали. Британські та французькі контингенти КФОР тоді намагалися припинити напади. А росіяни демонстрували свою «солідарність» на безпечній відстані. Так само як колись під час грецької війни за незалежність.

Сьогодні метастази «русского міра» проявляються по всіх усюдах. Він мімікрує — то приймає личину російсько-сербського гуманітарного центру в Ніші «для забезпечення гуманітарних завдань на території Сербії та інших країн регіону», то болгарського руху «Русофіли», голова та секретар якого у 2019 р. засуджені за шпигунство на користь РФ. То він вилізе «Безсмертним полком» в Каракасі (?), то блінамі та кокошниками на Таймс сквері у Нью-Йорку. А в Україні він бомбами та ракетами вбиває без розбору і російськомовних, і україномовних, і немовлят, і ненароджених.

Справа не в назвах. Не має значення, це «третій Рим» чи «русская ідея», «русскій мір» чи панславізм, Комінтерн чи «Россотруднічество» (це не про співробітництво, а про «сотрудніков») — все це димова завіса московського імперіалізму. Колір диму може мінятися, а сутність того, що за завісою — ніколи.

Олександр МАЦУКА, дипломат, співробітник Секретаріату ООН в 1989-2016 рр.