Московська школа поневолення народів отримала нове дихання
«Зв’язок зі своєю епохою означає не рабство, а суверенність мистця»
Дозволив собі винести у заголовок слова, написані Юрієм Шевельовим у 1947 році. Бо, як на мене, вони не втратили свого високого сенсу й сьогодні, будуть «на часі» й завтра.
Є та будуть, бо мистцям, за виключенням хіба тих, хто на горьківське «З ким ви, майстри культури?» відповів пристосуванням до підлоти тоталітарного режиму, ми традиційно довіряємо більше, ніж політикам.
Мистець – на видноті. Узявши до рук його книгу, можемо знову й знову заглиблюватися у текст – і автор постане весь – нічого не приховуючи.
Мистець, зриваючи голос, триматиме навколо себе у напрузі кілька тисяч людей, піднімаючи їх дух від сумнівів та страху, а інший, на іншій, «святій сцені», виспівуватиме осанну режимові. І обидва постануть перед нами без машкари, і ми оберемо чесну співачку, чесного співака та їх чесні пісні. І відповімо зневагою пристосуванцеві.
Мистець створюватиме картини, які, навіть замальовані запопадливими менеджерами від офіційної культури, достукаються до нашої уяви, сприйняття та совісті.
Ми довіряємо таким мистцям, ми потребуємо їх у часи випробувань чи не найбільше, найгостріше.
Очевидно, це розуміємо не тільки ми. Вибудовувана століттями імперська школа поневолення народів також діє та дає свої уроки. У царинах культури, науки…
Скажімо, російські академіки поінформували про підготовку спільної, взаємоузгодженої наукової праці з історії Другої світової та Великої Вітчизняної війни. Інформація на тлі суспільних потрясінь промайнула майже непоміченою. І небезпека «взаємоузгодженої» історії ще не змусила нас бити у дзвони. Сподіваюся, ближчим часом повернемося до цієї теми.
У ці дні, скажемо відверто, ми майже не чули голосу інтелігентної, творчої Росії. За поодинокими винятками, російська демократія дійсно зупинялася перед «українським питанням». Натомість Росія офіційна, «братня» так би мовити, після 17 грудня наче отримала друге дихання чи другий транш у пропаганду та «культуру»…
Не втримаюся, щоб у відповідь не зацитувати Ю.Шевельова. «Москва підкреслює русско-украинские культурные связи. Не будемо їх заперечувати. Вони були і є. Хіба солдати по два боки лінії фронту не зв’язані між собою? Вони зв’язані на життя і смерть. Історія культурних зв’язків між Україною і Росією – це історія великої і ще не закінченої війни. Як усяка війна, вона знає наступи і відступи, знає перекинчиків і полонених. Історію цієї війни треба вивчати. Чому б не видати солідну збірку праць про українсько-російські культурні зв’язки, як вони були, а не як їх препарує Москва чи наш власний провінціялізм?» (Ю.Шевельов. «Москва.Маросєйка»).
До речі, наш власний провінціалізм серйозно ушкоджений Євромайданом. Шанувальники улюбленої Путіним групи «Любе» почули з Майдану і «Лента за лентою набої подавай», і пісні Вакарчука, і Руслани, і ще багатьох, хто, як на мене, відсунув того «комбата-батяню» на маргінез, хто показав: наша пісня – не лише романтика природи на національна романтика, якої було досить, щоб умерти за Україну, але щоб перемогти?
«Наші пісні здебільшого індивідуалістично-журливі (Поки море перелечу, крилонька – а зітру), – пише Ю.Шевельов. – Або жартівливі – ой, гоп – родинно або шинково… Але розгін революції 1648 року створив «Гей, не дивуйте, добрії люди, що на Вкраїні повстало»,.. саме від неї може початися наша нова пісня» (Ю.Шевельов. «Над озером. Баварія»).
Як на мене, почалася. І нова пісня, і нова публіцистика, і нове мовлення, і нова література…
Саме про мистця у вирі історичних подій, саме про мистця напередодні 200-річчя великого Тараса і пропоную цією невеликою реплікою почати розмову. Бо живемо і політикою, і культурою. І там, і там є місце людині творчій. Своє, особливе, вистраждане та історично значуще місце. Так думаю.
