Мочити у сортирі, або Із джерел політичної культури
Першого числа четвертого місяця тринадцятого року охопило мене зрозуміле і непереборне бажання пожартувати, вигадати щось таке, на що могли б повестися друзі. Анекдот якийсь чи що…
Вигадав: «Сьогодні пані федеральний канцлер, традиційно звертаючись до депутатів бундестагу рідною російською мовою, заявила, мовляв, місце ваше не на Рейні, а на Хуанхе!».
Перечитав. Кострубато. Не смішно. І не купиться ніхто, адже політична культура пані канцлера, депутатів, та й усього суспільства апріорі унеможливлюють подібну маячню.
На щастя, ми живемо в іншій країні ˗ країні необмежених можливостей. І наш так би мовити канцлер, спілкуючись не на камери в залі засідань уряду, а по всіх різних усюдах, не обтяжує себе ані державною мовою, ані дотриманням пристойностей. Має такі можливості, даровані, до речі, нами. Отож і народні обранці почули не якесь «Хуанхе», а хрестоматійне «Да пашлі ви…». Меншість голосно обурилася. Послали начебто її. Більшість ˗ аплодувала.
Даремно. Виявилося, що для більшості навіть не треба постійно озвучувати таке «посилання». Достатньо помаху руки ˗ і покірно «пашлі вони» тиснути кнопку «за». Без помаху ˗ «пашлі» тиснути «проти».
«Да пашлі ви» ˗ і слухняно пішли з Грушевського на Банкову, не забуваючи показувати невдахам з опозиції середнього пальця… або від плеча по лікоть… Продовжувати? Не хочу, гидко. Та й чого причепився до народних обранців? Адже політичною культурою урядовцям і депутатам не поступаються ні глава держави, ні вільна преса.
Згадаємо, не так давно це було. На зустрічі з пресою тодішній Гарант, захищаючи рідну кровиночку, виголосив таке: «Я йому кажу, візьми цей рахунок ˗ що з’їли, що випили ˗ та й тицьни цьому журналюзі в морду». Погодьмося, переконливо, культурно, на найвищому, так би мовити, державному рівні. А що вільна преса? Відвернулася від хамуватого бухгалтера? Припинила брати інтерв’ю, тицяти мікрофони на збіговиськах селебрітіз чи партійних шоу?
Аж ніяк. Проковтнули. Так само, як проковтнули і ковтають далі (а ще й підспівують) у сучасних зрежисируваних реаліті-шоу «зустрічей з народом», «зустрічей із пресою»… Отже, політична культура четвертої влади виявилася не набагато вищою від культури влад уже згаданих.
Інстинкт самозбереження підказує мені не чіпати гілку влади судової. Тим більше, що, по-перше, це справді гілка, на якій можна підвісити кого завгодно: була б людина ˗ статтю запопадливо знайдуть. По-друге, чи намагався хтось второпати, про що бубонить суддя, будь він самим Кірєєвим, зачитуючи обвинувальний вирок? По-третє, чи можна збиткуватися з людей, які, долаючи чужий незнайомий текст, таки спромогаються дочитати його? Я ˗ не беруся. Тому ані слова про політичну культуру Конституційного Суду і його вміння читати Основний Закон зліва направо і справа наліво, бажано ще й догори ногами. Чи про різні вищі суди, хай Господь милує! Про них ˗ хіба що в анекдотах, а я, ви бачили, і сам переконався, ˗ не майстер анекдотів.
Безкарно відвести душу можна хіба що на опозиції. Бездарно про… прогавивши здобутки Майдану, майже щодня закликаючи встати, повстати, прийти, показати… чи впевнені її лідери (скільки їх насправді?), що суспільство не втомилося від їхніх численних «перемог», пустопорожніх за сутністю, і нескінченних з’ясувань взаємин? Від доведеної відсутності стратегічних планів, зрозумілих людям-фермерам і шахтарям, письменникам і швачкам, чорнобильцям та афганцям, студентам і пенсіонерам? Людям у метро й маршрутках, за прилавками ринків чи в новітніх офісах? Чи розуміють вони, що політична культура навіть сучасного українського суспільства підняла для них планку?
Можливо, в когось, хто набрався терпіння це прочитати, виникає запитання: з якого дива я всівся тицяти пальцями по клавіатурі? Зізнаюся, давним-давно, навчаючись на вечірньому відділенні Шевченкового університету в Києві, зацікавився, що ж це воно таке ˗ вподобання, знання, ставлення, орієнтації соціальних суб’єктів? Що визначає сукупність стійких форм політичної свідомості, цінностей і зразків поведінки соціальних верств і окремих громадян у взаємодії з політичною владою? І, зрештою, як правдиво виміряти (не на замовлення) рівень політичної культури суспільства?
Відверто ˗ відповідей не маю. Маю запитання: хто ж ту свідомість і культуру формує? Якою є роль влади, опозиції, преси, Церкви? Сім’ї? Вишу? Друкованого видання чи інтернету? Перебільшуємо чи применшуємо ми вплив політичних партій, рухів, різних фундацій і громадських організацій?
Буду вдячний за зацікавлене реагування. Якщо сподобалося ˗ скажіть також. А якщо ні ˗ «да пашлі ви»!
З правдивою повагою, Олег Бай
P.S. Якщо хтось не второпав, до чого тут «мочити у сортирі», пояснюю: цим я хотів засвідчити наш євроінтеграційний вектор ˗ рівняння на червонозоряну сусідку. Тепер все. О. Б.
