Міжправославні взаємовідносини в контексті війни росії проти України

Світові релігії та світова політика: у Фокусі – Україна.

Релігійне життя в сучасній Україні дуже динамічне.  Однак, найбільшою проблемою для українського суспільства, держави і Церкви постає православне розділення, яке за 32 роки державної незалежності України подолано лише частково.

Чинником цього неспокою вкотре стає Москва, з її імперіалістичними апетитами, яка прагне відродити СРСР будь-якої ціною, навіть ціною тисяч людських життів у військовому протистоянні, ціною знищення України, як держави та українців, як нації. Для цього Москва, крім військової зброї, вводить в дію зброю релігійну, тримає під контролем та використовує Українську Православну Церкву Московського Патріархату [1].

Практично, йдеться про російсько-українську церковну війну. Під такою війною розуміють:

– колаборантські дії Російської православної церкви та її частини – Московського Патріархату, спрямовані проти держави України;

– протистояння між православними проукраїнського та проросійського спрямування, як складову сучасного протистояння між Росією та Україною. Така ситуація має початок від 1686 року, коли Московський патріарх отримав від Константинопольського патріарха Діонісія IV право тимчасово поставляти Київського митрополита. Зловживаючи цим правом, Російська Православна Церква, анексувала Київську митрополію, і досі вважає її своєю канонічною територією [6] .

Одним з джерел протистояння церков під час російсько-української війни стало кардинально різне ставлення церков до збройної агресії Росії проти України.

Російська церква розглядає російську агресію як можливість зберегти та поширити свій вплив на Україну, а збройне протистояння на сході України — як «внутрішньоукраїнський конфлікт», «громадянську війну».

Московський Патріархат погоджується з такою політикою: ще у 2015 році були прилюднені документи, які свідчать про те, що в УПЦ  юридично визнали анексований Крим частиною РФ, передавши усе майно кримських єпархій на баланс Російської Православної Церкви [7]. Отже, УПЦ не лише визнала свою Кримську єпархію закордонною, а й вкотре продемонструвала свою залежність та прямий зв’язок з РПЦ.

Православна Церква України, яка виникла після отримання Томосу від Вселенського Патріархату, розглядає цю війну як агресію з боку Росії, окупацію та спробу знищення державності України та української церкви. Це підтверджують й силові структури. Так, ще влітку 2020 Голова Служби Зовнішньої розвідки України Валерій Кондратюк заявив, що спецслужби Росії впливають на дестабілізацію України через Російську Православну Церкву, а відтак, – через її філіал в Україні – Українську Православну Церкву Московського Патріархату [5].

Сьогодні Україна опинилася перед такими релігійними викликами, які загрожують самим підвалинам її національної безпеки. У війні Росії проти України практично від самих її початків відкрився «релігійний фронт», де особлива роль належала Московській патріархії. Її спікери не просто розгорнули антиукраїнську кампанію, але й прямо вимагали застосувати військову силу, щоби залишити Україну в рамках «русского мира».

Служба безпеки веде системну боротьбу з підривною діяльністю російських спецслужб та криміналітету в релігійному середовищі України. З початку повномасштабної агресії РФ за матеріалами СБУ розпочато 68 кримінальних проваджень щодо представників УПЦ, з яких 14 – митрополити церкви. За ініціативою СБУ припинено громадянство України 19 представникам УПЦ, які мають російські паспорти та поширювали прокремлівські наративи про війну в Україні. Серед них – митрополити з Київської, Дніпропетровської та Одеської областей, а також з тимчасово окупованого Криму [3].

Роль і місце Московської патріархії у війні проти України полягає у легітимації російської зовн

ішньої політики, виправданні військової агресії, уславленні російського мілітаризму і неоімперіалізму, дискредитації України на міжнародній арені у будь-який можливий спосіб. Особлива ділянка – це індоктринація вірних Московського патріархату всередині України ідеями російської вищості, неділимості «Святої Русі» і антивестернізму.

Зазначимо, що використання релігії для підриву української державності, поширення капітулянтських настроїв і дискредитації війська становить для України дуже серйозну небезпеку навіть на тлі тих неймовірних викликів, які постали перед нею у військовій, економічній, соціальній, гуманітарній та інших сферах з початком російської агресії. Власне, для протидії цій небезпеці можливими були такі дві головні стратегії. .

Перша – це обмеження релігійної активності, що на практиці могло б означати обмеження обсягів релігійної свободи у поєднанні з особливими, більш жорсткими умовами для функціонування релігійних інститутів, чиї керівні центри знаходяться в країні-агресорі.

Друга стратегія – це навпаки, розширення обсягів релігійної свободи і, водночас, мінімізація деструктивного впливу Московського патріархату на релігійно-суспільне і громадсько-політичне життя України.

Виходячи з кількох причин, Українська держава обрала другу стратегію. Чи виявилася ефективною ця стратегія? Очевидно, що усунути всіх, або навіть більшість небезпек, які становить для воюючої країни використання релігійного чинника країною-агресором, за її допомогою не вдалося. Релігія і надалі використовувалися для зриву військової мобілізації, здійснення провокацій, дискредитації України на міжнародній арені, дестабілізації, підриву громадянського спокою і поширення релігійної ворожнечі, колабораціонізму з ворогом.

Водночас, існує розуміння, що зловживання релігією, котре створює загрози людським життям і публічній безпеці, має бути зупинено за допомогою, в тому числі, і надзвичайних безпекових заходів. Зловмисники не повинні отримати шанс скористатися тим, що вони вважають вразливістю західних демократій – їхньою відкритістю, відданістю демократичним процедурам, чутливістю до прав людини.

Росія та Російська Православна Церква мають єдину стратегію духовної колонізації українців.

Натомість українське суспільство, держава, Церква не мають єдиної стратегії виходу з православної кризи. Напрацюванню такої стратегії заважають внутрішні фактори православного буття, зокрема повільність переходів, приєднання до Православної Церкви України парафій Московського Патріархату. Загалом православне середовище демонструє інертність в здатності переорієнтації на нову парадигму «відкритого православ’я». Водночас, з’явилися нові тенденції: протистояння між двома православними Церквами перемістилося в площину «держава – Московський Патріархат», оскільки останній не хоче сприймати себе частиною України, на території якої діє.

Позиція протиставлення Московського Патріархату решті православного середовища отримала відповідну реакцію громадян України.

За даними опитування “Info Sapiens“, станом на середину січня 2023 року 69% українців вважали себе православними, з них 41% відносили себе до Православної Церкви України, 4% – до Української Православної Церкви МП, 24% – не відносили себе до жодного патріархату.  Довіра до голови Православної Церкви України митрополита Епіфанія є більш ніж в 10 разів вищою, ніж до керівника Української Православної Церкви Московського Патріархату Онуфрія – 55% проти 5% [2].

У серпні 2022-го Центр Разумкова та «Демократичні ініціативи» провели спільне опитування щодо ролі Московського Патріархату у війні. Більше половини опитаних (51,8%) відповіли, що діяльність цієї церкви сприяє російській агресії, 37,1% – було важко відповісти однозначно. Наприкінці року, коли зайшла мова про можливу заборону Московського Патріархату на законодавчому рівні, 54% українців підтримували заборону. Ще 24% виступали за державний нагляд, а 12% – за невтручання. Це дані Київського Міського Інституту Соціології [8].

Опитування, проведене цими соціологами у травні-червні, показало, що вже більше двох третин українців хочуть заборонити  Московський Патріархат (66%). Поменшало тих, хто виступає за державний нагляд над нею (19%) і за політику невтручання (6%).

Експертне середовище прагне акумулювати інтереси всіх гравців на релігійному полі, шукає вихід із ситуації, але твердо відстоює думку про виключно правове вирішення проблеми. Ми переконані, що суперечності у православному питанні пролягають не тільки між тими, хто «за» чи «проти» певної Церкви. Православ’я в Україні зав’язало на собі багато проблем як внутрішньо українських, так і позаукраїнських.

Ми є свідками рішучої протидії Москви ініціативам Вселенського патріархату не тільки в питанні утвердження незалежної Православної Церкви України, але також в стратегічному прагненні «переформатувати» світове православ’я згідно з власними імперськими інтересами. Надання Томосу-2019 Україні від Вселенського Патріархату привело до того, що Російська Православна Церква стала каталізатором внутрішньо-православного конфлікту в Україні, поставила православних перед вибором між Константинополем та Москвою, без надії на швидке вирішення цього конфлікту.

Окрім того, під впливом Російської Православної Церкви православна Україна стала ареною поширення антиукраїнських світських та релігійних ідеологій, теорій (приміром, «русскій мір», «святая Русь», «історічєская Русь», «богоносний русскій народ», «вселенська місія Великоросії», євразійство, панславізм). Україна постає об’єктом ідеологічної агресії, коли ззовні нав’язуються агресивні стереотипи на кшталт: греко-католики – «уніати», «прибічники Ватикану», віруючі Православної Церкви України – «розкольники», «віровідступники»; протестанти – «сектанти», тощо.

Ще у 2014 році були зафіксовані порушення свободи думки, совісті та віросповідання в окупованих Криму та Донбасі, але зараз інтенсивність релігійних переслідувань з боку Росії надто зросла.  Якщо раніше російська окупаційна влада виганяла українських віруючих із їхніх церков і молитовних будинків, то зараз Росія знищує духовну спадщину України ракетними ударами, обстрілами та пограбуванням релігійних споруд, що неможливо виправдати військовою необхідністю.

Віруючі та духовенство України стають мішенями для російської окупаційної влади через українську мову, приналежність до іншої конфесії ніж православ’я Московського Патріархату чи за будь-який інший прояв української ідентичності.

Очевидно, що у своїй сукупності вчинені в Україні російські воєнні злочини можуть свідчити про наявність спеціального наміру геноциду, який підтримується Російською Православною Церквою. Цей геноцид спрямований на знищення українського народу, що є окремим злочином згідно з міжнародним гуманітарним правом

Вчені-релігієзнавці разом з усіма людьми доброї волі звертаються до Церков, релігійних організацій та міжрелігійних інституцій в усьому світі публічно закликати російську федерацію припинити війну проти України та засудити позицію Російської Православної Церкви щодо підтримки збройної агресії Кремля. Нинішня повномасштабна війна, яку Росія розв’язала проти України, свідчить, що головними мішенями російських загарбників стали не лише українські церкви різних конфесій, а й уся нація загалом.

Масштаби руйнування Росією релігійних споруд в Україні вражають.

 

Станом на початок 2023 року біля 500 релігійних споруд, духовних навчальних закладів і святинь було знищено, пошкоджено або пограбовано російськими окупантами в Україні.  З них, понад 100 релігійних об’єктів або повністю зруйновані, або зазнали важких пошкоджень та не можуть більше використовуватися для проведення релігійних служб.

Найбільше об’єктів зруйновано у Донецькій області (понад 120) та Луганській області (понад 70). Великі масштаби руйнувань зафіксовані у Харківській, Херсонській та Київській областях [4].

Аналіз конфесійної належності атакованих релігійних споруд свідчить, що найбільше храмів та інших церковних будівель, які постраждали від російських обстрілів , належать Московському Патріархату. Але Московський Патріархат так і не заявив протест щодо цього російській державі.

Зазначимо принагідно, що обстріл релігійної споруди під час війни заборонений Конвенцією про захист культурних цінностей у разі збройного конфлікту (1954 року) та іншими міжнародними документами, окрім ситуацій, коли він може  вплинути на досягнення перемоги та водночас не несе загрози мирним жителям. Натомість російська сторона регулярно вдається до обстрілу як релігійних споруд, що розташовані в житлових кварталах, так і таких, що стоять окремо.

На окупованій Росією території України храми Православної Церкви України силою передані у підпорядкування Російської Православної Церкви, а їх священики репресовані. Іншу ситуацію маємо з священиками Московського Патріархату, що опинились на окупованих територіях та виступили з ініціативою служити Російській Православній церкві. Проте і тут очільники Української православної церкви Московського Патріархату в особі митрополита Онуфрія не висловили свій протест. Все це вказує на те, що Московський Патріархат дотепер має дезорганізуючу позицію в українському суспільстві.

Ситуація повномасштабної війни Росії проти України повернула спільноту до необхідності вирішення питання міжправославного протистояння, що сьогодні загрожує національній безпеці України та її державотворенню. Православні пам’ятають настанови Ісуса Христа про те, «щоб всі були одно», вірують в єдину, соборну, православну церкву, а відтак, сприймають наявність декількох православних юрисдикцій як ненормальний стан. Проте для досягнення православної єдності українського народу, утворення однієї помісної автокефальної церкви, православні вірячи все ще мають проробити складний шлях.

 

1. Fylypovych L., Kulagina-Stadnichenko H. War as a Trigger for the Aggravating of Inter-Orthodox Relations in Ukraine. Theses of speeches. 9th CBEES Annual Conference. The War and Its Effects. Sodertorn University, Stockholm, Sweden, 2023, рр. 29-30. https://eu.docworkspace.com/d/sIJi12vp_hrj_qgY
2. Info Sapiens. Публікації. https://www.sapiens.com.ua/ua/publication-single-page?id=254&fbclid=IwAR0-BCuU0XgE_HSyKAZEleDWru0ySueMpj2PIS2sa9bvPNtZ8kR-SLlXynI
3. Від співпраці з РФ до продажу дитячого порно. З початку війни СБУ викрила 68 кліриків УПЦ МП. 04 жовтня 2023. https://suspilne.media/586931-vid-spivpraci-z-rf-do-prodazu-ditacogo-porno-z-pocatku-vijni-sbu-vikrila-68-klirikiv-upc-mp/
4. Релігія в огні. Звіт за результатами моніторингу фактів пошкодження та руйнування релігійних споруд внаслідок широкомасштабного російського воєнного вторгнення в Україну. Київ, 2023. https://www.mar.in.ua/wp-content/uploads/2023/04/Religion-on-Fire-report-2023-UKR.pdf
5. Російська Православна Церква. https://uk.wikipedia.org/wiki/Російська_православна_церква З посиланням на джерело 165: РФ використовує РПЦ для тиску на Українську державу, – Голова зовнішньої розвідки Валерій Кондратюк. Духовний фронт (укр.). 1 серпня 2020. Процитовано 1 серпня 2020.
6. Російсько-українська церковна війна. URL: https://uk.wikipedia.org/wiki/Російсько-українська_церковна_війна
7. УПЦ (МП) визнала Крим частиною Росії та передала Російській Церкві свої тамтешні єпархії. 09 березня 2015 р. https://risu.ua/upc-mp-viznala-krim-chastinoyu-rosiji-ta-peredala-rosiyskiy-cerkvi-svoji-tamteshni-yeparhiji_n73415
8. Як змінювалося ставлення українців до діяльності УПЦ (МП). 26 вересня 2023. https://www.slovoidilo.ua/2023/09/26/infografika/suspilstvo/yak-zminyuvalosya-stavlennya-ukrayincziv-diyalnosti-upcz-mp

 

Ганна КУЛАГІНА-СТАДНІЧЕНКО, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник  відділення релігієзнавства Інституту філософії імені Г.С.Сковороди Національної Академії наук України