Міжнародна журналістика України. У пошуках себе
Так сталося, що напередодні Дня журналіста я написав, визнаю, не дуже святкові роздуми з приводу і нашої зовнішньої політики, і тісно пов’язаною (?) з нею міжнародною журналістикою України
Чому маю сумнів щодо «пов’язаності»? Скажу так: уважно дивлюся інформаційні канали. Знаю про повені в Австралії. Про автобусну аварію в Туреччині. Про пожежі в Канаді…
І – не знаю: які реальні кроки зробила у ці дні наша зовнішньополітична служба? Чи виявилися вони ефективними? Як відреагували – глибокою стурбованістю чи підтримкою – наші європейські та американські (і не тільки вони) партнери?
Бракує кроків? Бракує офіційного тлумачення? Може бути. Але… Але, хіба теми, теми міжнародної журналістики, теми зовнішньої політики (яку влада позиціонує надзвичайно успішною) – тільки оперативні, тільки злободенні? Хіба приводи для аналітичних роздумів, узагальнень, проблемних питань, скажу так, не стрибають нам назустріч з пропозиціями: візьміть нас!
Наприклад, не минає дня без згадування так званих Мінських домовленостей.
І Л.Д.Кучмі гикнеться (хоча, думаю, всі розуміють – без чітких директив Центру Кучма жодного документу б не погодив), і В.В.Медведчуку, чия роль після «пояснень», які дав на своїй прес-конференції глава держави, стала ще більш незрозумілою… Та не Кучма і Медведчук, припускаю, є головними дійовими особами та виконавцями.
А де притомні, не гаслами, роз’яснення П.Порошенка та П.Клімкіна?
Що насправді (бо маємо взаємосуперечливі «сенсації») думає бундесканцлерка?
Хто спромігся взяти з цієї тематики інтерв’ю в Г.Клінтон чи Д.Трампа?
Та, головне (кидайте в мене каміння) – де наші автори, не самоназвані політологи, експерти, а серйозні автори вмістили ґрунтовний аналіз і самих домовленостей, і шляхів їх реалізації, і загроз та викликів, які вони несуть Україні?…
Без сенсацій. Спокійно та виважено, як Роман Безсмертний…
На мій хлопський розум, благодатною темою для журналіста-міжнародника могла б стати тема АТО. Скажімо, проаналізувати, як і в яких країнах вони проводилися? Якими силами? Як довго (годинами, днями, роками)? Чи вводився військовий стан? Чи проводилися мобілізації?
Принагідно, вивчити й таку тему: чи вперте небажання назвати війну війною не спричиняє заяви про «громадянську війну» чи «конфлікт на Сході України» нашими партнерами? І до чого, у кінцевому підсумку, це призведе?
Та, як кажуть, не Мінськом єдиним. І не «сенсаціями». Справді, втомилися, не треба «смаженого». Є теми спокійні. Наприклад, хто є представниками України, її, без перебільшення, офіційним обличчям в країнах світу? При цьому, я б, наприклад, не зосереджувався на тих, хто зовсім «не в курсі» контрабанди цигарок та чомусь схожому.
А, скажімо, на позитивних прикладах. Такі – є. І, зовсім не обов’язково, з числа «любих друзів» діючих очільників держави чи профільного міністра.
Думаю, темою для роздумів могла б стати і так звана «ротація» кадрів. Нещодавно дипломати, принаймні ті, яких я знаю, не без добрих заздрощів сприйняли звістку про майбутню ротацію посла однієї дуже серйозної країни в Україні. Ротацію – через півроку. І – прізвище того, хто має цього посла замінити.
Скажу відверто, це змусило мене згадати кумедну історію з власною ротацією. У березні 2004 отримую з МЗС України вказівки та необхідні документи щодо розширення консульського округу Генконсульства України в Алмати (ліквідоване міністром Клімкіним) ще на 5 областей та продовження мого перебування на посаді Генконсула ще на один рік. Подаю документи до МЗС Казахстану, наношу візити акімам (главам) областей, звітую і… наприкінці квітня отримую вказівку: до 14 травня прибути в Київ у зв’язку з завершенням чотирирічного відрядження та досягнення пенсійного віку.
Єдине, що відчув – сором. Соромно перед казахами…
А ще серед моїх друзів є посли, які дізнавалися про свою «ротацію» з телевізійних випусків новин. Не називаю їх прізвищ (і приклад навів – свій) лише з етичних міркувань.
Думаю, журналісти-міжнародники могли б поцікавитися: чому послів фактично визначає такий конституційний орган, як АП, а не готує їх для схвалення Президентом зовнішньополітичне відомство? Який маємо резерв кадрів? Хто змінюватиме послів, наприклад, у США, Великій Британії, Казахстані..?
Або – про життя та діяльність дипломатичних представництв. Від аташе до посла, від консула до торгпреда…
Особисто мене, наприклад, дуже цікавило б: як змінилася, яким новим змістом наповнилася діяльність цих представництв у країнах, які з робочими чи державними візитами відвідав Президент?
Адже, на мій хлопський розум, і міждержавні відносини (відтак – і діяльність дипмісій) мали б в результаті таких візитів набувати нової якості. І у Казахстані, і у Нідерландах, і в Туреччині, Румунії, Франції, Німеччині… Чи так сталося? Бо, відверто, не всі події, не всі факти у багатьох, відвіданих Президентом країнах, свідчать про позитивні, дійсно – глибоко позитивні зрушення у їх відносинах з Україною.
А ще, поцікавився б: чому, твердячи про важливість просування інтересів України, захлинаючись від єврооптимізму, скорочуємо число консульських установ, мінімізуємо до непристойності кількість дипломатів у посольствах? Економимо? Для МінСтеця чи якогось іншого, не менш важливого та ефективного відомства?
До речі, згадав я кількома абзацами вище АП. І думаю, чи не могли б наші журналісти-міжнародники поцікавитися: з якого переляку чиновник цього подиву гідного органу робить заяву, яку того ж дня дезавуює міністр закордонних справ? Хто у нас за законом(!) має право говорити від імені держави? Колись, пам’ятаю, президент, прем’єр та міністр закордонних справ. Крапка.
А ще… А ще… А ще – інформаційна, культурна, туристична, економічна експансія України у Світі. Є про що писати, слово даю.
Тільки – писати своє. Не послуговуючись телетайпною стрічкою ТАРС чи російськими перекладами інформацій іноземних агентств, газет, телепрограм…
Писати чесно і грамотно. Щоб не виглядати, нарешті, за влучним висловом шановної Діани Дуцик, глухою європейською провінцією. Щоб публікації наших журналістів-міжнародників вдячно цитувалися б у широкому світі.
Такий оптимістичний фінал. На сьогодні. Далі – буде.
