Міжнародна журналістика. Потрібна усім і… нікому?
Чи нас влаштовуватимуть «аналітика» та новини «із задніх вуст», озвучені невисокоосвітченими та запопадливими?
Насамперед, маю висловити здивоване захоплення тим, що «ПіК» вже вкотре (здається, вп’яте) погодився розмістити мої, скажу без зайвої, але, безперечно, притаманної мені нелюдської скромності, міркування та роздуми з приводу так званої міжнародної журналістики України.
Бо в мене, як споживача інформації та «аналітики», що вихлюпують на наші голови численні ЗМІ, інколи виникають протиправні бажання. Хочеться самозваним та самоназваним «експертам»…
Втім, вгамуюся. Не про них зараз. Як і не про тих, хто звик, за колись цитованим легендарним висловом колишнього голови Держрадіотелекомітету УРСР М.А.Скачка , «дізнаватися про новини з задніх вуст». Тобто, переклавши, не без помилок, українською «телетайпную ленту ТАСС» та інші, схожі «джерела».
І не про тих, хто запопадливо (як я люблю це точне українське слово!) переспівує миротворючі вказівки та настанови самозакоханих керманичів, непохитних архітекторів зовнішьої політики держави як об’єкту політики світової.
А про справжніх журналістів-міжнародників.
Так, їх, дійсно, одиниці. Хоча, як на мій хлопський розум, і не може сьогодні бути більше. Хоча потреба-величезна. Не може бути поки що більше, бо, переконаний, справжньою підготовкою, якісним вишколом журналіста-міжнародника, за великим рахунком, опікувалися всі… А це означає – ніхто.
У сімдесяти няньок…
Восени минулого року «Телекритика» підготувала ґрунтовне дослідження «Актуальні аспекти реформування журналістської освіти в Україні», а «Детектор медіа» – «Стан журналістської освіти на факультетах журналістики в Україні». Пам’ятаю широкий розголос (аж до спроб влаштувати скандал!), коли шановна пані Діана Дуцик провела їх публічне обговорення.
Причина? Чому так по-різному зустріли результати дослідження у 39(!) вишах, де готують майбутніх журналістів? Не претендую на вичерпну відповідь, але одна думка мені дуже близька.
Її, як на мене, чітко сформулювала пані Тетяна Лебедєва:
«Журналістська освіта потребує докорінної реформи – це не викликає сумнівів. Чи відбудеться реформа найближчим часом – думаю, що ні. Бо є багато лобістів, які створили нинішні факультети, де працює купа людей дуже різного рівня… Я розумію, що це не та проблема, яку можна вирішити завтра, але й замовчувати її неможливо. Потрібні спільні зусилля тих, хто зацікавлений у якісних працівниках…».
Неліричний відступ
Десь у двадцятих числах березня має відбутися «круглий стіл» з таким порядком денним: «Міжнародна журналістика: пошук освітньої моделі». З перших, поки – неофіційних інформацій, відомо, що організаторами та натхненниками виступають Інститут міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Українська асоціація зовнішньої політики, Київський університет ім.Б.Грінченка, Фундація підтримки журналістів імені Анатолія Москаленка.
Особисто мене, скажу відверто, тішить те, що міжнародною журналістикою та журналістськими кадрами мають намір опікуватися і ті, хто готує дипломатичні кадри, і знані українські дипломати, і вихователі журналістської зміни.
Щось мені підказує, що «круглий стіл» обов’язково зацікавить Офіс віце-прем’єр-міністра з питань європейської та євроатлантичної інтеграції, можливо, так звані профільні міністерства: закордонних справ, освіти і науки, інформполітики… Поживемо, побачимо.
Завжди ношу з собою люльку. Ну, насамперед, щоб натоптати її смачним тютюном та насолодитися.. А ще, коли боюся зурочити і треба постукати по дереву, то, щоб не по голові, стукаю легесенько по люльці. Як зараз…
Не «столом» єдиним
Так, на планований «круглий стіл» покладаю, без перебільшення, великі сподівання. Рівень його майбутніх учасників, і наших, і зарубіжних, дає підстави сподіватися.
А от – що далі?
– Чи прислухаються до його рекомендацій ті, хто відповідальний (забуте слово?!) за якість і рівень журналістських кадрів? Очевидно, маю на увазі не тих, хто під численними різного рівня кафедрами та факультетами приховує відносно безпечне та безболісне (не скажу – безкорисливе) забезпечення дипломами потрібних синочків та дочок, спраглих до заповітних документів…
Маю на увазі тих, хто хоч давно і заслужено має репутацію «кузні кадрів», але розуміють необхідність у час нових вимог і викликів щодня доводити своє право вчити і повчати.
– Як поставляться до «підняття планки» роботодавці-медійники? Адже не секрет, що з «середнячком» працювати легше. Не втримаюся, щоб знову не зацитувати Тетяну Лебедєву: « …Ти маєш свою думку, ти дозволяєш собі оскаржувати мої рішення – отже завтра підеш, а за дверима черга».
Хіба ми не бачили подібних випадків? Зможемо змінювати, якщо разом, під нашим, громадським контролем?
Чи нас влаштовуватимуть «аналітика» та новини «із задніх вуст», озвучені невисокоосвітченими та запопадливими?
– Як сприймуть підсумки дискусії у наших диппредставництвах? Як допомогу чи як вимоги інформувати ЗМІ країн перебування про Україну на якісно новому рівні, а не лише віночками, прапорцями та плакатиками?
Особисто я маю впевненість – високоосвічені, фахово підготовлені журналістські кадри вкрай необхідні для просування інтересів України в широкому світі, тому у посольствах радо сприймуть таких помічників.
Тільки от з кореспондентською мережею… Втім, хто шукає шляхи – знаходить їх.
Про плуг та поле
Замість епілогу.
Минулого року, ми всі пам’ятаємо, велику увагу проблематиці протидії ворожій російській пропаганді, проблемам висвітлення зовнішньої політики України, просування українських інтересів у широкому світі, як і проблемам якісного інформування громадян України приділили Інститут світової політики, «Українська призма», Центр вивчення Росії, Безпекові форуми «Відкрий Україну» та інші знані та шановані громадські об’єднання…
Як казала свого часу одна дуже шанована мною керівничка – «кожен пер свого плуга».
Може, час координувати зусилля та орати те поле спільно?
