Між Європою та Євразією

Нещодавно ми з’ясували значення принципів «прийди та володій нами» і «моя хата скраю» для виживання українців протягом століть в умовах постійних спроб інших народів підкорити наші родючі землі. Зараз Україна стоїть перед вибором між ЄС з одного боку та дуплетом МС + ЄврАзЕС з іншого. Причому вибір цей загострився, як ніколи раніше… Із ким же краще піти у майбутнє – з Європою чи з Євразією?

«Читайте, завидуйте, я – гражданин»

Уся західна (й насамперед європейська) цивілізація виросла на римському праві. Dura lex sed lex: хоч би яким суворим є закон – але він справедливий! Звісно, можна заперечити, що закони пишуться сильними світу цього для забезпечення їхніх інтересів і, навпаки, для попрання інтересів незаможників. А там уже vae victis – горе переможеним в історичних змаганнях…

Утім, якщо незаможникам вдасться акумулювати свої вбогі ресурси та зусилля, то вони можуть переплюнути багатіїв. Наслідком стає, наприклад, революція (справжня, а не «оксамитова», нещодавно пережита українцями), під час якої вчорашні вершителі доль позбавляються голів на закривавлених ешафотах. Або утворення профспілок – впливових і заможних організацій незаможних людей.

Звісно, до такого доходить не скрізь і не завжди. Але рано чи пізно після цілої низки невдач і поразок слабкі прошарки населення таки отримують дієві механізми захисту своїх інтересів та впливу на ситуацію в суспільстві. Як квінтесенція, з’являються закони, що працюють на їхні інтереси.

Отак і формується складна система суспільних відносин під назвою «громадянське суспільство», що стикується з державним апаратом, із владою. А коли громадяни мають не тільки обов’язки перед державою, але й певні права, з’являються гордість за свою країну, самоповага, відчуття власної значущості. Майже як у Володимира Маяковського: «Читайте, завидуйте, я – гражданин». Звідси й готовність не тільки щось отримувати, брати від держави, але також охоче віддавати їй та іншим співгромадянам. Чим точніше балансуються інтереси окремих людей, груп, прошарків населення, тим кращими стають умови розвитку кожної держави.

Звісно, до стадії громадянського суспільства європейські народи дозріли далеко не відразу. Всяке бувало, але важливим є кінцевий результат багатовікової еволюції суспільних інститутів демократії.

«Служить престол-отечеству»

Євразійська спільнота формувалася на зовсім інших підвалинах, які можна охарактеризувати словами Козьми Пруткова: «Солдат имеет… амбицию: служить престол-отечеству». І нехай нікого не вводить в оману слово «солдат», між іншим…

У порівнянні з Європою тут усе навпаки: не сервісні механізми держави та громадянського суспільства, за допомогою яких балансуються інтереси окремих громадян і прошарків суспільства, а море людей, які в той чи інший спосіб служать «престолу» – він же й уособлює, власне, вітчизну як таку. Держава як «престол-отечество» – це абсолют, це «наше все». Окремі люди та цілі прошарки населення є лише окремими «гвинтиками» чи колективними пристроями, призначеними для обслуговування «престол-отечества».

Чиновники передають команди від «престол-отечества» донизу та збирають гроші внизу, щоб передати їх нагору.

Солдати (точніше, військові та силовики) служать «престол-отечеству»: охороняють, обороняють, завойовують, подавляють.

Усі інші обслуговують або безпосередньо «престол-отечество», або чиновників і військових, які керують і служать відповідно.

Люди при цьому реально мають лише обов’язки перед «престол-отечеством» і вищим начальством, тоді як їхні права лишаються порожнім звуком. Реально працює одне-єдине право: пригнічувати і грабувати слабшого (того, хто стоїть нижче в ієрархії). Громадянське суспільство при цьому не формується, бо повноцінні громадяни такій системі не потрібні (всі права замінені єдиною «амбіцією» – якнайкраще служити «престол-отечеству» чи служителям «престол-отечества») та й закон аж ніяк не dura lex sed lex, а якась подоба сумнозвісного «дишла».

Із ким краще?..

Розглянувши засади побудови обох типів суспільств, можна прикинути, з ким нам краще та комфортніше по дорозі у майбутнє. Відповідь може видатися, на перший погляд, парадоксальною: ні з тими, ні з іншими! Чому?..

По-перше, на певних етапах історії українські землі вже були послідовно вмонтовані в обидві системи. Закінчилося все однаково: спочатку втечею основної маси населення в «мою хату скраю», потім появою верстви, зарядженої потужним конфронтаційним потенціалом, а в підсумку – відокремленням від метрополії. У XVII ст. конфронтаційною верствою стало козацтво, підсумком війни за незалежність – утворення Гетьманщини, яка поступово перейшла під протекторат Московського царства, а потім увійшла до Російської імперії. Наприкінці ХХ ст. СРСР самознищився обопільними зусиллями всіх еліт радянської імперії – в тому числі української, що виступала за відокремлення від російського «центру». Підсумком стала поява незалежної України в її нинішньому вигляді.

Усі знервовані заклики терміново приєднатися або до «європейської сім’ї народів», або до «братів-слов’ян» (точніше, росіян) пов’язані з загальною тенденцією забувати погане та пам’ятати хороше. Ідеалізація минувшини заважає пригадати, чому саме нам було погано в обох «сім’ях». Настільки погано, що знаменита українська «хата скраю» зрештою випала з обох.

По-друге, насправді описані заклики до інтеграції є нічим іншим, як метушливими пошуками нового господаря новоявленими вільновідпущениками. Явище в історії не нове: адже особиста свобода тягне особисту відповідальність за власну долю, до чого вчорашні раби зовсім не звикли. Згадайте, як в чудовому фільмі «Віднесені вітром» учорашні раби-негри приходять до колишньої господині з запитанням: «Міс Скарлет, що нам робити?» Як прогодуватися домашнім слугам, які нічого іншого робити не вміють, – отже, не є самодостатніми та відповідальними особами?..

Гірка правда полягає в тому, що Україна так само шукає, яка б «сім’я» її прихистила та цивілізувала. Поки що обидва перспективні «кандидати» не мають на це ресурсів (хіба що бажання) або перевантажені внутрішніми проблемами. Між тим понад 20-річний період незалежності вже приніс нам Руїну не гіршу, ніж у XVII ст. Щоправда, середньовічна Руїна тривала приблизно 30 років – аж до початку гетьманування Івана Мазепи… Будемо сподіватися, що це наочно демонструє запас міцності стін української «хати скраю». Отже, ще років 7–8 маємо на роздуми та дії. За цей період мусимо вирішити, що ж нам миліше.

«Європейській сім’ї» нові раби не потрібні. Під дах ЄС збираються зрілі самодостатні держави, відповідальні за свою долю. Щоб приєднатися до ЄС бодай у віддаленій перспективі (у ближній це вже неможливо), українцям необхідно відмовитися від обох основоположних принципів (і «моя хата скраю», і «прийди та володій нами»). Причому відмовитися свідомо – а робити свідомі зусилля мало кому хочеться.

Натомість «брати-слов’яни» із задоволенням прийняли б українців у свою «сім’ю»… в якості Київської губернії… Але відверта зневага з російського боку, що іноді переходить у неприховане хамство та наглий диктат, остуджує гарячі голови прибічників «русского мира» в Україні. Хоча вони все ще вірять у райдужну перспективу в рамках МС та ЄврАзЕС.

Тому наша «хата скраю» досі продовжує існувати самостійно.

Але стан цей може тривати ще років 7–8, не більше. Модернізації Україні не уникнути, бо надворі вже ХХІ століття, а довкола не просто Європа та Євразія, а світ, що глобалізується. Як же бути далі?.. А далі буде.