Мішель Бачелет: було без радості кохання, без суму буде й розставання

31 серпня завершився чотирирічний термін перебування на посаді Верховного комісара ООН з прав людини Мішель Бачелет.

Громадянка Чилі, колишня президентка цієї країни, не стала висуватися на другий термін, як це зробив раніше (і дуже даремно) її тепер вже колишній шеф, Генеральний секретар ООН Антоніо Гутерріш, хоча шанси у сьомої за ліком Верховної комісарки були чималі.

Проте сталося, як сталося. 25 серпня Мішель Бачелет провела прощальну прес-конференцію, зібрала у пару картонних коробок скромне особисте офісне майно і з 1 вересня почувається вільною пташкою. Звісно, за старою звичкою, вона ще продовжує читати якісь новини, пов’язані з правозахисною проблематикою, і готова на кілька годин зазирнути у свій колишній офіс в Пале Вільсон на березі Женевського озера, щоб пробрифінгувати свого наступника чи наступницю щодо нюансів цієї складної роботи, але в цілому Мішель Бачелет тепер переймається Україною ще менше (якщо це можливо), ніж вона це робила протягом попередніх чотирьох років.

Слід відзначити, що серед семи колишніх верховних комісарів, включно з Бачелет, лише один, точніше одна, представниця ПАР Наванетем Пілей перебувала на цій посаді більше одного терміну (2008-2014 рр.), хоча вона не запам’яталася якимись виразними діями. Так само, як і восьмий мешканець офісу в Пале Вільсон, гайанець Бертран Рамчаран, котрий протягом року виконував обов’язки Верховного комісара після трагічної загибелі бразильця Серхіо ді Мелло у 2003 р. в Іраку. Останній також запам’ятався лише своєю жахливою смертю. Менш, ніж за рік після призначення ді Мелло Верховним комісаром Генеральний секретар ООН Кофі Аннан попросив його тимчасово залишити посаду, щоб попрацювати його спеціальним представником в охопленому війною Іраку, на що ді Мелло без особливого ентузіазму, але погодився. І за три місяці після його прибуття до Багдаду, представництво ООН у цій країні було піддано нападу, в результаті якого загинули ді Мелло і 22 його колеги. Генсек тоді зробив гарну душевну заяву із усіма співчуттями, засудженнями, занепокоєннями, визнанням заслуг Серхіо ді Мелло, а обов’язки Верховного комісара були покладені на заступника ді Мелло гайанця Бертрана Рамчарана, який, усвідомлюючи тимчасовий характер свого перебування на посаді, особливо не напружувався. Після цього Верховною комісаркою вперше було призначено жінку – колишню заступницю Генсека, канадійку Луїзу Арбур. Знову немає чого згадати.

Найперший Верховний комісар еквадорець Хосе Айала Лассо залишив цю посаду також раніше визначеного терміну, віддавши перевагу кріслу міністра закордонних справ своєї країни, і його місце у 1997 р. посіла колишня президентка Ірландії Мері Робінсон (тож Мішель Бачелет не єдина екс-глава держави на такій посаді).  Як усі західноєвропейки, Робінсон взялася за актину роботу, зокрема, інтеграцію прав людини в усю діяльність ООН в рамках програми реформ Кофі Аннана (яку невтомно просував тоді наш незабутній Міністр закордонних справ Геннадій Йосипович Удовенко на посаді Голови 52-ї сесії ГА ООН. Ця Генасамблея так і залишилася в історії ООН, як Асамблея Реформ. Потім знову все застигло). За каденції Робінсон, зокрема, відбулося реформування правозахисного сегменту секретаріату ООН: Управління Верховного комісара з прав людини (УВКПЛ) збільшило свої розміри і відповідальність, поглинувши існуючий до цього в рамках ООН Центр з прав людини. Мері Робінсон відзначилась своїми поїздками, якщо не гарячими, то ще не вистиглими після конфліктів, точками планети – в Руанду, Колумбію, Камбоджу, Південну Африку, а також посиленням моніторингу ситуації з правами людини у Косово. Вона першою серед Верховних комісарів відвідала Китай та підписала з китайським урядом угоду щодо програми технічного співробітництва її Управління з КНР. Словом, список корисних справ Робінсон, як і географія її візитів, були солідними.

Мимоволі тут знову напрошується порівняння з Мішель Бачелет – склалося враження, що, на відміну від Робінсон,  після досить складного і успішного президентства в Чилі, у кабінеті Верховного комісара вона вже просто відпочивала, насолоджуючись посадою і переймаючись хіба що своїм власним континентом, чемно погоджуючи заяви, підготовлені її Управлінням з тих чи інших подій у країнах з інших регіонів світу, включно з Україною. А, враховуючи, що в Управлінні питаннями України займаються люди, близькі до ерефії (громадяни цієї країни або її симпатики, зокрема, ті, що здобували там освіту), то заяви виходили досить таки обтічними, ніякими, геть невідповідними реакції, яка б мала бути на ті злочини, що чинять в України рашистські покидьки.

Попередник Бачелет, йорданський принц Зеїд Ра’ад Аль Хусейн  навпаки відзначився під час своєї каденції (2014-2018 рр.) різкими випадами на адресу урядів країн, які порушують права людини (за що, як подейкують, його недолюблював Гутерріш, котрому геть непритаманна така манера поведінки).

За каденції Зеїда, буквально за кілька днів до початку російської агресії у 2014 р., було започатковано Моніторингову місію ООН з прав людини в Україні (ММПЛУ), яка функціонує до цього часу, готуючи доповіді УВКПЛ про становище у галузі прав людини в нашій країні. Спочатку ці доповіді готувалися на щомісячній, потім на щоквартальній і нині на піврічній основі. З кінця лютого цього року на щомісячній основі публікуються короткі записки про жертви серед цивільного населення в результаті повномасштабного російського вторгнення в Україну (короткі сухі цифри без визначення винних). Аналіз доповідей УВКПЛ, особливо тематичних – тема окремої сердитої публікації. Свого часу авторка цих рядків намагалася добитися від співробітників УВКПЛ та ММПЛУ, яким чином вони добирають теми для цих тематичних доповідей. Відповідь була така, що у ході підготовки регулярних документів накопичується багато матеріалів з тієї чи іншої проблематики. Вони й використовуються для написання тематичних. Або береться якась  «гаряча» тема, якою переймається світова громадськість. Але у мене особисто склалося тоді враження, що йдеться про громадськість російську. Бо дуже багато окремих аспектів таких доповідей, побудованих у суто ООНівському стилі «і нашим, і вашим», використовувалося у виступах ерефівських представників на сесіях Ради ООН з прав людини як звинувачення на адресу України. Бувало ще й таке, що за кілька годин до офіційного оприлюднення чергової доповіді інформаційні агенції московії вже широко цитували її окремі положення, витлумачуючи їх знову ж таки проти української сторони. Але найбільше запам’яталася доповідь, підготовлена у 2018 р. до річниці Іловайської трагедії. Анонсована УВКПЛ тема доповіді «Порушення прав людини та міжнародного гуманітарного права, вчинені у контексті подій під Іловайськом у 2014 р.» викликала, зокрема, у мене та моїх колег, певний ентузіазм і надію на те, що нарешті про Іловайськ, де російські війська цинічно розстріляли «зелений коридор» з українськими пораненими військовослужбовцями дізнаються всі країни-члени ООН і усвідомлять  нелюдську сутність ерефії та ціну домовленостей з нею. Натомість доповідь була зосереджена на стражданнях цивільного населення (що, безумовно, також мало місце), а «Іловайському коридору» був присвячений буквально один короткий параграф (цитата з української, не дуже грамотної, версії доповіді): «До 27 серпня 2014 року українські загони в Іловайську та в його околицях були оточені озброєними групами, що, за повідомленнями, отримали підкріплення загонами та зброєю з Російської Федерації. 28 серпня Начальник Генерального штабу – Головнокомандувач Збройних Сил України повідомив командувачам в Іловайську, що «з російською стороною» було досягнуто угоди про евакуацію поранених та загиблих. О 7-й годині ранку транспортні засоби, що перевозили поранених, позначені білими прапорами з червоним хрестом, виїхали з сіл Агрономічне та Многопілля, але потрапили під обстріл і були вимушені повернутися. Позначення було чітко видно, оскільки в той час в середині серпня все ще світло, внаслідок чого атака на транспортний засіб, що знаходиться під захистом, вважається порушенням звичаєвої норми No 30 міжнародного гуманітарного права». Як бачите, навіть не було зазначено, під чий саме обстріл потрапила згадана колона.

Чесно кажучи, я побоювалася, що хлопці, яким вдалося живими вийти з того страшного «Іловайського котла», та їхні близькі, прочитавши цю доповідь, прийдуть бити вікна на вулицю Еспланадну, де розташований головний офіс ММПЛУ. І, гадаю, багато хто, навіть наші правоохоронці, їх би зрозуміли, але шум УВКПЛ зчинило б ще той. Та обійшлося. Ці документи у нас мало хто читає.

Але їх уважно читають росіяни, а також дипломати країн-членів ООН, які (особливо йдеться про віддаленні країни) беруть інформацію і роблять висновки про події в багатьох країнах саме з ООНівських паперів (так само, як і ми послуговуємось висновками експертів ООН, щоб зорієнтуватися, скажімо, у ситуації в Бурунді). Тому із згаданої доповіді, із самої її назви, стирчать величезні брудні вуха російських «експертів». Почує, скажімо, бразильський чи таїландський експерт про Іловайськ, полізе на сайт УВКПЛ почитати, що там таке сталося. І почитає.

А російська пропаганда, як і її радянська попередниця, давно і активно використовує такий спосіб, як підміна понять. У цьому контексті одним з найпоказовіших є приклад Катині у середині минулого століття. Всі, хто народився і ріс в СРСР, добре пам’ятають зі шкільних уроків Хатинь – маленьке білоруське село, знищене фашистами. Його згадували в піснях, про нього кричали в підручниках історії у радянських школах… Чому саме про нього? Адже у Другу світову війну було сотні сіл з такою трагічною долею. Але назва Хатинь була дуже співзвучною з іншою назвою – російського села Катинь у Смоленській області ерефії, де органи НКВС ще з 1920-х років  впритул до початку Другої світової війни проводили масові розстріли і поховання, у тому числі знищили там сотні (якщо не тисячі) польських військовополонених. Саме на вшанування їхньої пам’яті летів Президент Польщі Лех Качинський у 2010 році, і загинув там разом з разом з низкою польських високопосадовців та громадських діячів внаслідок загадкової авіакатастрофи, до якої, на переконання багатьох, безпосередньо були причетні російські спецслужби. Тому через цю подвійну трагедію ми разом з поляками, і увесь світ, знаємо саме про Катинь. Але росіяни до цього часу у масовій свідомості насаджували лише Хатинь.

Так само і з Іловайськом. За версією УВКПЛ, основне, що має асоціюватися з цією назвою, – постійні обстріли, від яких страждало місто, і які здійснювалися, як про це полюбляє писати УВКПЛ/ММПЛУ, «обома сторонами конфлікту», причому ще в одному параграфі згадується про «надзвичайний гуманізм» терористів: «З 17 по 18 серпня озброєні групи надали кілька автобусів для евакуації деяких цивільних осіб (переважно жінок і дітей) з Іловайська до районів, що знаходилися на північ від міста під контролем озброєних груп».

Звісно, в таких текстах була винна не особисто Мішель Бачелет, вона навряд чи їх читала (хоча щоразу, коли ми цікавились в УВКПЛ датою публікації доповідей, отримували відповідь, що Верховний комісар особисто уважно знайомиться з текстом). Проте саме у неї, можна сказати «під носом», росіяни керували визначенням політики УВКПЛ на українському напрямі.

Лише після початку повномасштабного вторгнення російських військ в Україну та відповідної реакції міжнародного співтовариства, у тому числі держав – найбільших контрибуторок бюджету ООН і, відповідно, УВКПЛ, ця установа «помітила» участь російських військових у бойових діях в Україні і почала частіше називати речі своїми іменами. Нещодавно навіть зробила заяву щодо неприпустимості планованого московитами судилища над полоненими захисниками «Азовсталі» у Маріуполі. Щоправда, лише після того, як громадське об’єднання «Асоціація родин захисників Маріуполя» надіслало на адресу Верховної комісарки відкрите звернення. Будемо сподіватися, що УВКПЛ і надалі, хоча б шляхом заяв, висловлень засудження і глибокої занепокоєності, долучатиметься до спільних зусиль з порятунку утримуваних в Оленівці українських героїв, серед яких близько 50 жінок.

А, можливо, і на це дуже хочеться сподіватися, наступному Верховному комісару буде не так глибоко «начхати» на те, що відбувається в Європі, зокрема, в Україні. Вистачить, що маємо Генсека ООН, який глибоко стурбований війною ерефії проти України лише у контексті українського зерна і російських добрив.

Мішель Бачелет мало переймалася не лише подіями у Європі. Вона неодноразово піддавалася критиці за свою позицію щодо порушень прав людини китайською владою. Візит, який вона здійснила до Китаю, включно з Сіндзяном, де грубо порушуються права мусульман-уйгурів, був, за оцінками багатьох правозахисників, відвертим заграванням з керівництвом цієї країни. Однак, на своє виправдання, Верховна комісарка наголосила на важливості збереження діалогу для вирішення проблем.

Діалог, звісно, також важливий. Низка експертів, зокрема, представників впливових неурядових організацій правозахисного спрямування на кшталт виконавчого директора Universal Rights Group Марка Лімона, вважає, що саме на Зеїда і Бачелет має бути схожим наступний Верховний комісар, в ідеалі поєднувати риси обох – різкість одного і м’яку політику іншої.

Генсек ООН має призначити нового Верховного комісара і подати його кандидатуру на затвердження Генеральної Асамблеї ООН вже найближчим часом. Конкретну дату в його офісі ніхто не називає, якимись правилами вона не визначена. Щодо можливих кандидатур – тут спливають імена колишнього помічника Генсека ООН з прав людини хорвата Івана Шимоновича, нинішньої утримувачки цієї посади латвійки Ілзе Брандс Керіс, а також заступника Генсека з політичних питань австрійця Фолькера Тюрка. Останній понад 30 років курував питання біженців, обіймаючи різні високі посади в УВКБ ООН.

Для України прийнятними є усі кандидатури, які є на слуху, особливо дві перші. Адже саме Іван Шимонович неодноразово відвідував нашу країну напередодні і з початком російської агресії у 2014 р. (навіть побував у АРК у самий розпал подій на півострові). Саме з ним  реалізовувалося питання відкриття в Україні ММПЛУ (до чого авторові цих рядків довелося безпосередньо долучитися), і він у холі зустрічей з керівництвом українського МЗС та в КМУ пропонував нам придивитися до хорватського досвіду у повоєнній відбудові України. Тепер це питання набуває величезної актуальності – з Шимоновичем чи без нього.

Ілзе Брандс Керіс – громадянка Латвії і має латвійський погляд на ерефію, хоча й як співробітниця секретаріату ООН повинна демонструвати повну неупередженість, але тиску росії вона навряд чи піддаватиметься. Керріс не раз брала участь у інтерактивних діалогах щодо України в рамках сесій Ради ООН з прав людини, представляючи доповіді Генсека ООН щодо стану з правами людини в тимчасово окупованій АРК і добре знає нашу ситуацію.

Фолькер Тюрк – більш темна конячка, але наразі не вимазана гноєм з конюшні на Смоленській площі москви.

Проте, всі експерти в один голос стверджують, що у згаданих кандидатур, особливо двох представників Східноєвропейської регіональної групи – Шимоновича і Керіс, немає жодних шансів обійняти посаду Верховного комісара через жорсткий опір ерефії. Хоча Тюрк, здається, якби дуже постарався, міг би подіяти на росіян через оте австрійське одоробло жіночої статі, що витанцьовувало з Ху@лом на чиємусь там весіллі. Отже, Гуттеріш, як подейкують, а наші колеги-дипломати в Нью-Йорку вже й висловлюють впевненість, запропонує якусь маловідому кандидатуру з Африки. Або з Азії.

Чекати залишилося не так довго. Повертаючись до Мішель Бачелет і її ставлення до України: вона так і не спромоглася протягом свого перебування на посаді відвідати нашу країну, незважаючи на численні запрошення (то вона була надзвичайно зайнята візитами в інші регіони, передусім в Латинську Америку, звідки до рідного дому рукою подати, то був COVID, то уйгури, то ще щось), хоча охоче зустрічалася з нашими високопосадовцями під час їхніх візитів до Женеви, уважно вислуховувала новини з України (особливо запам’яталося, яким теплим співчутливим поглядом вона дивилася на Першу заступницю міністра закордонних справ Еміне Джапарову, скрутно киваючи головою і сплескуючи в долоні, реагуючи на її емоційні розповіді про порушення прав людини в окупованому Криму). Мішель Бачелет, безперечно, визначна фігура в політиці, але нашу країну вона бачила, на жаль, очима свого проросійського секретаріату. Навіть участь багато років тому у її порятунку аргентинського дипломата українського походження Роберто Козака (саме завдяки його втручанню юну Мішель випустили з в’язниці, куди вона з батьками була кинута урядом Августо Піночета) не заронила у душі Верховної комісарки зернят якихось теплих почуттів до України. Тому немає за ким і чим жалкувати.

Нам зараз найважливіше – з якого б континенту не був новий Верховний комісар з прав людини – налагодити з ним добрі контакти і спрямувати його погляди у бік України. Надто багато питань потрібно вирішувати, включаючи дотримання прав людини на тимчасово окупованих українських територіях. Впевнена, Постпредка України в Женеві Євгенія Філіпенко з цим чудово впорається. Звісно, УВКПЛ не піде зі зброєю в руках бити русню і фізично витягати наших незаконно ув’язнених українців та кримських татар з російських тюрем і концтаборів, але у його силах зчинити страшенний галас у світі – такий, що ерефія побоїться вдаватися до чергових злочинних дій. Спільні зусилля українського керівництва, УВКПЛ та наших країн-партнерів щодо недопущення судилища над полоненими захисниками Маріуполя 24 серпня – тому свідчення.

Як любить повторювати Еміне Джапарова, «Publicity saves lives».

Оксана БОЙКО