Міфи про “страшний” візовий режим з Росією – боятися нема чого

Про аргументи щодо співробітництва, дипломатичних відносин і візового режиму з РФ

Про причину появи українських заробітчан у світі, зокрема в РФ йшлося в попередньому матеріалі (ПІК, 7 жовтня 2016: «Український парадокс: економічний занепад як перепона візовому режиму з РФ»). Йдеться насамперед про відсутність у нашій країні достатньої кількості робочих місць. Повністю усунути виключно своїми силами цю причину можна було за 4 – 5 років методом, який пропонувався ще на початку відновлення української незалежності у 90-х роках минулого століття. Тепер цей час мабуть принципово не змінився і тепер. Аби змінити ситуацію в українсько-російських стосунках, в разі наявності справжніх її причин, в коротший термін треба використовувати інший спосіб (можливо – з допомогою інших країн).

У цьому контексті доцільно проаналізувати публічні аргументи, з допомогою яких намагаються переконати українське суспільство у правильності дій  нині – в умовах російської агресії. Отже:

Останнім часом окремі аналітики і народні депутати багато начебто аналізують ситуацію, що складається після публічного згадування спікером ВРУ питання про рекомендацію Кабінетові міністрів України ввести візовий режим з РФ. У цьому контексті ще раз варто наголосити на такому: відчутно подіяв би на агресора комплекс – припинення будь-якого співробітництва, розрив дипломатичних відносин і візовий режим. Тут не має значення з чого починати – важливий кінцевий результат.

Щодо співробітництва, включаючи економічне, культурне, науково-технічне тощо варто привернути увагу до наступного:

По-перше, будь-яке співробітництво з агресором є аморальним.

По-друге, від кожного проекту такого співробітництва виграють обидві сторони, в т.ч. агресор, і не завжди невідкладно можна оцінити величину цього виграшу.

Отже, в нашому випадку, припинення співробітництва з російською стороною призводить, крім наших, і до її втрат. Зокрема, в результаті розриву економічного співробітництва втрачає і українська сторона, і російська – причому практично не можливо оцінити хто більше втрачає. Говорити про українські втрати на фоні російської агресії щонайменше некоректно. У випадку припинення такого двостороннього співробітництва, українська сторона однозначно стає не причетною до фінансування агресії. А у випадку подальшої співпраці з російською стороною, не зважаючи на її агресію, українські суб’єкти, які це роблять, однозначно мають нести криміналу відповідальність за сприяння в окупації наших територій, вбивства українських громадян, їх каліцтво тощо.

Дехто намагається стверджувати, що розрив дипломатичних відносин з РФ унеможливить виконання українською стороною консульських функцій з обслуговування українських громадян, які перебувають в Росії. Це абсолютно не відповідає дійсності.

Консульські зносини між державами, в т.ч. між Україною і РФ, здійснюються на основі Віденської конвенції про консульські зносини від 24 квітня 1963 року.

Пункт 3, статті 2 згаданого документу гласить (російською мовою – однією з мов ООН): «разрыв дипломатических отношений не влечет за собой ipso facto разрыва консульских сношений».

Отже, у випадку розриву дипломатичних відносин з РФ, згідно з міжнародним правом, консульські зносини зберігаються – зокрема, обслуговування (захист) наших громадян на території РФ здійснюється без змін. Останній приклад: у 2008 році, під час російської агресії, розірвані дипломатичні відносини між Грузією і РФ, але збережені консульські зносини. В результаті і громадянам Грузії, які є в РФ, і громадяни Росії в Грузії, і всі інші громадяни були забезпечені консульськими послугами.

Інше питання: чи завжди дотримується Росія взятих на себе зобов’язань за міжнародним правом, зокрема- до наших громадян згідно згаданої Конвенції? Аби відповісти на це запитання, варто проаналізувати лише публічну інформацію про те, як російська сторона допускала наших консульських працівників до затриманих Росією українських громадян. Напрошується однозначний висновок: Росія не дотримується елементарних правових норм до українських громадян – всупереч міжнародному праву, не зважаючи на те, що між нашими країнами є дипломатичні зносини. І, треба думати, що при їх розриві, ситуація у консульській сфері не зміниться.

Отже, розрив дипломатичних зносин між Україною і РФ ніяк би не позначився на долі наших громадян в Росії. А існуючі дипломатичні відносини вже тепер неповноцінні, оскільки, зокрема, співробітництво між обома державами і так обмежене.

Деякі «фахівці» лякають тим, що, в разі введення Україною візового режиму з РФ, доведеться мало не в кожному обласному центрі відкривати російські генконсульства. У зв’язку з цим треба наголосити, що це відверта неправда. Або такі «фахівці» самі не знають, що говорять, або свідомо вводять в оману суспільство і «підставляють» відповідальних за цю ділянку роботи в нас. Адже, при відкритті консульських установ сторони керуються статтею 4 тієї ж таки Віденської конвенції про консульські зносини від 24 квітня 1963 року. А ця стаття гласить:

Статья 4
                Открытие консульского учреждения

1. Консульское учреждение  может  быть открыто на территории государства пребывания только с согласия этого государства.
2. Местонахождение консульского  учреждения,  его  класс  и консульский  округ  определяется  представляемым  государством   и подлежат одобрению государства пребывания.
3. Дальнейшие изменения    местонахождения    консульского учреждения,    его    класса   или   консульского   округа  могут осуществляться  представляемым  государством  только  с   согласия государства пребывания.
4. Согласие государства  пребывания  также  требуется,  если какое-либо генеральное консульство или консульство желает открыть вице-консульство или консульское агентство не в том населенном пункте, где они сами находятся.
5. Предварительное определенно выраженное согласие государства пребывания необходимо также для открытия канцелярии, составляющей часть существующего консульского учреждения,не местонахождения последнего.

Отже, для того аби російська сторона відкрила у нас нові консульські установи, потрібно, щоби українська сторона надала таку згоду. А це практично не реально. Тож твердження про консульські установи у кожній області слід сприймати як черговий міф і передчасний, нічим не обгрунтований «наїзд» на українську дипломатію.

Як аргумент на користь безвізового режиму з РФ називають те, що наші заробітчани надсилають в Україну велику суму грошей – 1,2 млрд американських доларів. Це, звичайно, велика сума і вона справляє враження на наших громадян. Водночас чомусь не говориться про те, українські заробітчани створюють і залишають в Росії додаткову вартість, яка оцінюється в 4 – 5 разів більше, ніж заробляють. А бюджет РФ прямо отримує за рахунок наших заробітчан (як і всіх працівників) щонайменше 43% від нарахованої суми зарплати. А це означає, що українські заробітчани в РФ (мабуть, самі того не бажаючи) опосередковано (через бюджет РФ) беруть участь у фінансуванні російської армії і, зокрема, агресії проти України.

Отже, лише згадане тут свідчить про те, що РФ зацікавлена у тому, аби на її території працювали українські заробітчани безвідносно до існування офіційного співробітництва, дипломатичних відносин, візового режиму тощо.

Богдан Соколовський

Про автора: Український фізик, політик і дипломат. Понад 20 років працював у галузі експериментальної фізики спецматеріалів і спецтехнологій, зокрема, в лабораторіях Марбурзького та Хемніцького університетів (ФРН).

Від 1993 — на дипломатичній роботі в МЗС України (працював у ФРН, США, Австрії, був начальником управління економічного і науково–технічного співробітництва МЗС).

2008—2010 —— уповноважений Президента України з міжнародних питань енергетичної безпеки.